“Тіла плавали, як кулі”: як Росія умисно приховала справжню кількість жертв підриву Каховської ГЕС, — AP

Росія ж заявляла про 59 загиблих.

Після підриву Росією Каховської ГЕС окупаційна “влада” на підконтрольній РФ частині Херсонської області цілеспрямовано намагалася приховати справжню кількість людей, які потонули. В Олешках їх може бути щонайменше сотні. 

Про це йдеться у розслідуванні Associated Press.

Для свого розслідування журналісти поспілкувалися з жителями окупованих Олешків: трьома медиками, які вели облік загиблих, волонтеркою, яка ховала тіла, двома інформаторами, які передавали розвіддані СБУ, та іншими очевидцями з цього району окупованої частини Херсонщини. Більшість зі співрозмовників AP говорила на умовах анонімності або лише називаючи своє ім'я. Також журналісти отримали доступ до закритого Telegram-чату з мешканцями міста.

”Я бачив і гірше під час окупації”

Вони впізнали майстра з ремонту телевізорів.

Мешканці Олешок на окупованому Росією півдні України не змогли впізнати багатьох із тих, кого вони поховали після того, як у червні внаслідок катастрофічного прориву дамби вода затопила їхні будинки і зруйнувала їхні життя. Тіла були занадто роздуті і знебарвлені, кажуть рятувальники-волонтери та медичні працівники. Вони розповідали, що бачили обличчя, схожі на гумові маски, застиглі в останньому несамовитому подиху. Але для тих, хто таємно вів підрахунок потопельників, Юрій Білий не був чужим.

Життєрадісний 56-річний чоловік був міською знаменитістю. Він обслуговував багато будинків і проводив свої дні, працюючи в магазині через дорогу від церковного кладовища, де його поховали в нашвидкуруч виритій братській могилі. 

Анастасія Біла, його дочка, чітко пам'ятає його останні слова через нестабільний телефонний зв'язок. “Настя, — ніжно називав він її, сподіваючись заспокоїти її тривогу, коли паводкові води швидко піднімалися, затопивши 600 квадратних кілометрів, цілі міста і села вздовж берегів Дніпра, більшість з яких знаходяться на окупованих Росією територіях. — Я бачив і гірше під час окупації”.

Через пів року після катастрофічного вибуху, що зруйнував Каховську дамбу на півдні Херсонської області, розслідування AP виявило, що російська окупаційна влада значно і навмисно применшувала кількість загиблих в одному з найбільш руйнівних розділів 22-місячної війни.

Російська влада взяла під контроль видачу свідоцтв про смерть, негайно вивозила тіла, за якими не звернулися родичі, і не дозволяла місцевим медичним працівникам і волонтерам опікуватися загиблими, погрожуючи їм, якщо вони не підкорялися наказам.

“Масштаби цієї трагедії не тільки в Росії, але навіть в Україні не усвідомлюють, — сказала Світлана, медсестра, яка спочатку контролювала процес збору свідоцтв про смерть, а потім втекла на підконтрольну Україні територію. — Це величезна трагедія”.

Росія, яка не відповіла на запитання для цієї статті, заявила, що 59 людей потонули на території, яку вона контролює, а це приблизно 408 квадратних кілометрів затоплених територій. Але лише в окупованому Росією місті Олешки, в якому, за оцінками українських військових, на момент затоплення проживало 16 000 осіб, кількість загиблих обчислюється щонайменше сотнями. Точна цифра загиблих — в Олешках, найбільш густонаселеному місті окупованої території до війни, і за її межами — може ніколи не стати відомою, навіть якщо українські війська повернуть територію і зможуть провести розслідування на місці.

Журналісти AP поспілкувалися з трьома медичними працівниками, які вели облік загиблих в Олешках, однією волонтеркою, яка ховала тіла і розповіла, що пізніше їй погрожувала російська поліція, а також з двома українськими інформаторами, які передавали розвідувальні дані з цього району українській службі безпеки. За їхніми свідченнями, масові поховання були викопані, а невпізнані тіла забрали і більше їх ніхто не бачив.

Було проведено близько десятка інтерв'ю з іншими мешканцями, волонтерами-рятувальниками та нещодавніми втікачами з цього району. AP також отримала доступ до закритої чат-групи в Telegram, яка налічує 3 000 мешканців Олешків, які писали про тіла, що лежать на вулицях, тіла, зібрані поліцією, та багатьох зниклих безвісти.

Більшість з них говорили з AP на умовах анонімності або, як Світлана, на умовах використання лише їхніх імен, побоюючись репресій з боку Росії щодо членів їхніх сімей, які все ще перебувають на окупованій території.

Разом ці розповіді свідчать про цілеспрямовану спробу російської влади приховати справжню вартість обвалу дамби. Мешканці Олешків побоюються, що їхні травми ризикують бути забутими в міру того, як війна триває, а їхній улюблений колись дім поступово вимирає.

Покинуте місто

Дамба прорвалася рано вранці 6 червня, спричинивши масштабну повінь у нижній течії Дніпра, за лічені години затопивши цілі громади на підконтрольному Україні правому та окупованому Росією лівому берегах.

Спочатку призначена Росією адміністрація Херсона закликала мешканців не хвилюватися. У повідомленні на своєму офіційному Telegram-каналі вона підкреслила, що “ситуація не критична”. Тож більшість людей продовжували жити своїм звичним життям — вигулювати собак, ходити на роботу, залишатися вдома. Вибір, який згодом виявиться фатальним.

До обіду рівень води швидко піднімався, затоплюючи двоповерхові будинки, а потужна течія все зносила. Люди похилого віку намагалися вилізти на дахи, люди чіплялися за димоходи, чекаючи на порятунок місцевих рятувальних бригад, більшість з яких були цивільними особами, які мали човни.

За словами місцевих жителів, протягом перших трьох днів після повені представників окупаційної влади ніде не було видно, вони, вочевидь, втекли, незважаючи на те, що спочатку заспокоювали мешканців. Очевидно, були відсутні поліція і прокуратура — призначені Росією посадові особи, уповноважені займатися справами загиблих.

Тіла накопичувалися і розкладалися на літній спеці, їхній сморід стояв у повітрі. Заплакані родичі підходили до міських медиків, не знаючи, куди забирати померлих.

“Багато людей потонуло, — сказала Світлана, головна медсестра Олешківської районної багатопрофільної лікарні, головного міського центру первинної медико-санітарної допомоги, який згодом перетворився на притулок для людей, вимушених покинути свої домівки. — Гниття плоті призвело до того, що багато трупів роздулися. Люди плавали по місту, як повітряні кульки”.

Їх потрібно було ховати. “Ми взяли на себе відповідальність”, — сказала медсестра.

Вони мали право видавати свідоцтва про смерть як за українським законодавством, так і за російським. Медичний центр функціонував як головна лікарня для мешканців Олешків після того, як Росія окупувала місто в березні 2022 року, невдовзі після вторгнення Росії в Україну. Медичні працівники продовжували отримувати заробітну плату з України, яка надходила на їхні банківські рахунки в електронному вигляді, що було важливою ланкою, яка пов'язувала їх з батьківщиною, в той час як драконівські закони окупантів почали трансформувати все інше на їхніх очах.

Російські рублі замінили українські гривні на ринку. Деякі мешканці приймали російські паспорти, щоб полегшити життя в окупації. Ведення обліку загиблих українців, переважно внаслідок обстрілів напередодні повені, стало останнім залишком українського контролю.

Для медпрацівників лікарні це було питанням національної необхідності. Після того, як 1 січня окупаційна влада заборонила видавати свідоцтва про смерть українською мовою, медичні працівники продовжували робити це таємно, щоб забезпечити актуальність української медичної бази даних у столиці. Мешканцям видавали два свідоцтва: одне — на догоду новим окупантам, а друге — для того, щоб зберегти зв'язок з батьківщиною. Медичні працівники казали мешканцям приховувати останню довідку.

Така ж процедура була застосована одразу після прориву дамби.

Загалом протягом першого тижня після повені близько 15 свідоцтв про смерть було надіслано в електронному вигляді Світлані Сердюковій, головній лікарці медичного закладу у вигнанні, яка віддалено вела реєстр на підконтрольній уряду України.

Причиною смерті всіх 15 осіб стала асфіксія внаслідок утоплення.

Росія видає свідоцтва про смерть

Все зупинилося 12 червня.

Співробітники російської державної аварійно-рятувальної служби повернулися в Олешки в другій половині дня 9 червня, а через три дні вони почали відновлювати контроль.

Вони привезли великі вантажівки та дорожню техніку і запропонували евакуювати людей спочатку до Раденська Херсонської області, а звідти переселити їх до Челябінська і Тули в Росії. Мешканці відмовилися їхати так далеко, попросивши відвезти їх лише на суху ділянку в Олешки.

Їм відмовили. Багато хто залишився на місці.

Російська влада мала суворі розпорядження щодо лікарні: лікарям було заборонено видавати свідоцтва про смерть жертвам повені. Однак їм все ще дозволялося видавати свідоцтва про інші причини смерті. За словами Світлани та Олени, колеги-медсестри з лікарні, нове правило було видане в усній формі.

За їхніми словами, з цього моменту жертв повені доведеться направляти на розтин в інші заклади Херсонської області — в Каланчак, Скадовськ і Генічеськ, де після проведення судово-медичної експертизи довідки видаватимуть лікарі, затверджені окупаційною владою. Без цього важливого документа родичі не могли поховати своїх рідних.

Світлана розповіла, що звернулася до поліції з вимогою надати офіційний наказ, який би підтверджував зміну старої політики, що діяла з березня. За її словами, у них його не було, а на її запити вони відповідали погрозами.

“Вони сказали: “Ти понесеш відповідальність за це”. Я відповіла: “Добре, я готова, і лікар теж”.

Наказ позбавив лікарів відповідальності за жертв повені. Він також позбавив їх можливості вести облік загиблих для Києва.

Сердюкова не могла вести облік далі. Останнє українське свідоцтво про смерть вона отримала 14 червня.

Щодня до лікарні приходили співробітники міліції, щоб зробити копії свідоцтв про смерть, виданих лікарями, щоб переконатися, що правила дотримуються. “Ви повинні розуміти, в яких умовах ми там працювали — під ФСБ, поліцією, прокуратурою”, — сказала Світлана, використовуючи абревіатуру російської служби безпеки, яка є головним правонаступником КДБ радянських часів.

Лікарня направила трохи менше 50 тіл до нових центрів розтину, але це не відображає загальної кількості померлих. Мешканцям дали конкретні номери телефонів, за якими вони могли викликати поліцію, яка відправляла працівників забирати виявлені тіла, оминаючи лікарню. З членів сімей стягували 10 000 рублів (еквівалент близько 108 доларів США) як плату за послуги, що для багатьох в умовах окупації було великою сумою. Ті, хто не міг собі цього дозволити, благали лікарів написати іншу причину смерті, наприклад, “серцевий напад”, щоб їх можна було швидко поховати, розповіли обидві медсестри.

Тіла без родичів, які могли б їх забрати, більше ніхто не бачив.

Служба порятунку також патрулювала вулиці Олешок, щоб забрати померлих.

15 червня лікарня почала роздавати вакцини проти гепатиту А, дизентерії та черевного тифу на тлі зростання занепокоєння щодо захворювань, які передаються через воду. За словами Світлани, працівник міської комунальної служби “Побут”, яка відповідає за прибирання вулиць, прийшов до неї у стані явного алкогольного сп'яніння.

Світлана попросила його повернутися, коли він протверезіє. Але чоловік, якому близько 40 років, відповів, що не міг не випити після побаченого. За його словами, йому наказали викопати мертвих з-під розвалених будинків і поховати їх у братських могилах.

Деяких він упізнав.

“Телевізійник втопився, рудий, Юра”, — сказав він їй, маючи на увазі його колір волосся, за розповіддю Світлани.

Вона теж його знала.

Поховали батька

Анастасія Біла, донька Юрія, перебувала у Львові на заході України, куди вона поїхала перед вторгненням, коли востаннє розмовляла з батьком. Це було 6 червня, близько 15:00.

Він відмовився евакуюватися з їхнього родинного будинку. У нього були дві німецькі вівчарки, яких він не міг залишити.

Зв'язок був переривчастий. Вона закликала його йти на другий поверх будинку, якщо рівень води продовжуватиме підніматися. Через пів години вона спробувала зателефонувати ще раз, але зв'язку не було.

Вона звернулася з проханням у приватному чаті Telegram: “Білий Юрій Анатолійович, другий день не виходить на зв'язок, — написала вона, додавши його останнє відоме місцезнаходження, адресу його будинку: Дніпровська, 85. — Будь ласка, допоможіть знайти батька, можливо, хтось бачив або знає його місцезнаходження, будь-яку інформацію”.

Через п'ять днів дядько Білого зміг провідати брата, найнявши човен з дружиною і сином. Вони знайшли бездиханне тіло Білого. Він сказав Анастасії, що вона може більше не шукати батька.

Тіло поховали в братській могилі на подвір'ї православної Покровської церкви в центрі Олешок. За словами Білого, поховати його та інших загиблих в іншому місці було неможливо, оскільки більшість місць все ще були затоплені.

Магазин Білого знаходився на тій же вулиці.

За її словами, могилу облили хлором, як розповів їй дядько Білої, який був свідком поховання. Священник прочитав молитву над загиблими.

За словами медпрацівників, працівники “Побуту”, які складалися з місцевих українців і діяли за наказом окупаційної влади, відповідали за збір і поховання померлих. Вони копали щодня в період з 10 по 20 червня. Тіла ховали без трун, навіть без мішків, щоб накрити їх.

Оскільки підрозділ діяв за наказом окупаційної влади, рішення про поховання людей у братських могилах, ймовірно, було прийнято саме цією владою, кажуть медики.

“Перші тіла були поховані в центрі міста (церква), оскільки 90% міста було під водою, — сказала Біла. — Ці тіла не оброблялися в лікарні, не проводився розтин і не визначався час смерті, вони були поховані відразу”.

Пізніше Сердюкова підтвердила, що Білого немає в українському реєстрі. Офіційно він вважається зниклим безвісти.

Точна кількість тіл у могилі, де був похований Білий, невідома. За словами Білої, її дядько не сказав їй точної кількості. Він живе в окупації і не відповів на запитання AP.

Але працівники лікарні, яких опитала AP, оцінюють кількість загиблих від 10 до 20 осіб. Деякий час вони намагалися задокументувати, хто де похований. Вони просили родичів заповнити форми, в яких детально описували, де були знайдені тіла, як вони були одягнені, а пізніше — на якій ділянці якої могили вони були поховані.

“Тіла збирали і ховали в братській могилі, щоб вони не почали розкладатися на вулицях міста. Після деокупації буде ексгумація. Тоді ми зможемо все дослідити”, — сказала Сердюкова.

З поверненням російської державної служби з надзвичайних ситуацій процес став більш впорядкованим. Вони прибули з вантажівками для перевезення тіл і спеціальною групою рятувальників.

Доля невпізнаних тіл, без родичів, які могли б їх забрати, вивезених російською службою порятунку, також невідома. Медсестра Олена підійшла до водія вантажівки і запитала його, що з ними буде.

За її словами, він сказав їй, що тіла, які не мають родичів, поховані в братській могилі. Без трун, у чорних мішках.

Хоча кілька опитаних людей говорили про більшу кількість братських могил, ніж та, де був похований батько Білої, AP не змогла визначити точну кількість таких могил або скільки людей було в них поховано.

Біла вважає, що їй пощастило. Принаймні, її батько похований у місті, яке він любив і відмовився покинути навіть під загрозою смерті.

Як і багато хто, вона чекає, коли Україна звільнить місто. Тоді, за її словами, “я зможу перепоховати його на нормальному кладовищі”.

Загроза

Волонтерка не боялася мертвих тіл. Коли повінь затопила її район в Олешках, вид плаваючих мерців не викликав у неї такого жаху, як у інших. Вона була свідком смерті своєї найкращої подруги, коли була підлітком.

“Мене лякають живі”, — сказала вона.

7 червня вона, її чоловік і троє сусідів почали евакуацію мешканців будинків, які опинилися в пастці. До 9 червня вона вперше побачила мертві тіла. Вони були “роздуті і частково розклалися. Вони плавали. Я часто не могла впізнати людину”, — розповіла вона.

Деякі з них опинилися в пастці під липким брудом, і їх довелося відкопувати. Тих, кого вона знала, близько 20, вона відвезла до лікарні з надією, що родичі зможуть забрати тіла. Решту відвезли до іншої церкви в місті, благословили священником і поховали на міському кладовищі. Вона сказала, що зібрала “більше 100” мертвих.

Читайте провідні новини дня:

• На Київщині розгортають додаткові блокпости, перевірятимуть ТЦ, вокзали і лікарні: що відомо
• В ISW проаналізували "сигнали" Путіна про готовність до переговорів
• Кім Чен Ин готується до війни: наказав своїм військам прискоритися - Reuters

За оцінками медиків, в Олешках потонули від 200 до 300 людей. “Я навіть боюся сказати це вголос”, — сказала Олена.

За свідченнями волонтерів-рятувальників, мешканців, які повідомляли про загибель родичів, і медичних працівників, багато хто був старшого віку і не міг фізично вийти з дому або піднятися на дах.

“Я ховав їх власноруч”, — розповідає волонтерка. За її словами, не було грошей, щоб найняти копачів, але люди зголошувалися робити це безкоштовно. Могили були викопані неглибоко, 1 метр завглибшки. Більше — і їх би затопило. Волонтерка розповіла, що накривала їх простирадлами. Коли вони закінчилися, за її словами, вона знайшла поліетиленову плівку.

Ями копали для кожної людини, але іноді і для трьох, розповіла волонтерка.

Але ця робота була припинена, коли повернулася російська рятувальна служба. Окупаційна влада заборонила волонтерам збирати і ховати загиблих, заявивши, що це робота тільки для поліції.

Приїхали машини російської служби порятунку. За словами свідків, працівники в білих комбінезонах складали загиблих у чорні мішки. Один з водіїв сказав волонтеру, що їх везуть на розтин у Генічеськ, окуповане портове місто, розташоване приблизно за три години їзди.

Через кілька днів кілька співробітників міліції прийшли до будинку волонтерки. За її словами, вони розповіли їй, що інформатор повідомив їм, що вона займалася похованням людей без свідоцтв про смерть. Вони допитували її про те, навіщо вона перевозила тіла і скільки вона встигла витягти. Вона пояснила, що іншого виходу не було, бо тіла смерділи.

Вони робили їй зауваження, говорили, що вона не має права збирати тіла, і врешті-решт змусили її підписати документ, в якому вона обіцяла припинити збирати тіла загиблих, тому що не має відповідної кваліфікації, за її словами.

“Вони сказали мені, що якщо я продовжуватиму це робити, вони “посадять мене в клітку”, і тоді я зупинилася, — розповіла волонтерка. — Я злякалася за себе і свою сім'ю”.

За її словами, після цього міліція приходила до неї додому майже щодня.

“До нас приїжджали відеожурналісти, щоб показати, як тут допомагає Росія. Вони хотіли приховати наслідки вибуху дамби, щоб люди не говорили про те, скільки людей постраждало і скільком потрібна допомога. Вони хотіли це приховати, — сказала вона. — Ось чому вони нам заборонили”.

Слова нарізно

В Олешках досі ховають докази: документи про загиблих, ділянки, де вони поховані, фотографії, свідоцтва про смерть, зібрані потайки.

“Я ховала всі ці папери за зачиненими дверима, щоб ніхто не знав, — розповідає Світлана. — З часом все забувається, деякі люди можуть виїхати, їхнє життя зміниться, але ці папери ніхто не забуде. Важливо було їх зберегти”.

Вона чекає, коли Україна звільнить територію, щоб правда стала відомою. Вона очистила свій телефон і залишила документи, щоб вони не потрапили до рук росіян, які регулярно зупиняють українців, що виїжджають з окупованих територій, і проводять ретельні перевірки на безпеку.

Мешканці, які спілкувалися з AP після повернення на підконтрольну Україні територію, розповіли, що більша частина міста вже не придатна для життя. Багато людей вважаються зниклими безвісти після повені, в той час як бої стають дедалі ближчими. За повідомленнями, українські сили просуваються в районі Кринків, що за 40 кілометрів від Олешків. За словами місцевих жителів, під час повені була пауза через обстріли, які поновилися з новою силою.

І Росія, і Україна обмінюються звинуваченнями у руйнуванні дамби, але аналітики сходяться на думці, що мотив був у Росії. Обвалення дамби сталося якраз тоді, коли Україна розпочала те, що згодом переросло у контрнаступ. Повінь змінила географію річки Дніпро, ускладнивши плани українського військового керівництва.

Тепер дві третини Олешок немає, цілі райони і будинки зруйновані, згідно з розповідями мешканців, які виїхали звідти.

“Є дві України, — каже Світлана. — Одна — у війні, в трагедії, багато людей залишилися без даху над головою. А інша живе добре і процвітає”.

В Олешках поглибився поділ між жителями міста, іноді навіть всередині однієї родини. Сестра волонтерки переїхала до Росії. Дядько Білої та його сім'я віддалилися від неї, тому що він має проросійські погляди, розповіла вона.

Світлана каже, що колеги, які залишилися в Олешках, розповіли їй, що після її від'їзду в серпні в її офісі був проведений обшук. Але вона впевнена, що документи все ще заховані.

“Це надійна книга”, — сказала вона.