"Щоб росіян не було під будь-яким прапором": президент НОК підбив підсумки року, розповів про повернення зірок ОІ і майбутні цілі

Президент Національного олімпійського комітету Вадим Гутцайт, підбиваючи підсумки 2023 року, розповів про найбільші досягнення українських спортсменів, боротьбу за відсторонення росіян та біларусів і повернення призерок Олімпійських ігор, які раніше заявляли про завершення своєї кар'єри.

У розмові з OBOZ.UA президент НОК відмітив, який досвід набув на посаді міністра молоді та спорту, та розповів про стосунки з Міжнародним олімпійським комітетом. 

– Вадиме Марковичу, підбийте, будь ласка, підсумки року, що минає. І в НОК, і в Міністерстві молоді та спорту. Які були головні досягнення?

– Я пропрацював в цьому році в міністерстві майже 10 місяців, і можу сказати, що робота в міністерстві в Національному олімпійському комітеті ідуть поруч. Тому що Міністерство формує політику, а НОК – реалізує її та представляє державу на міжнародному рівні, відряджає спортсменів на міжнародні змагання, забезпечує виїзди на Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи та інші міжнародні змагання.

Досягнень у 2023 році багато. Ми всі – і НОК, і Міністерство – працюємо заради спортсменів і тренерів, тому потрібно проаналізувати досягнення наших атлетів в 2023 році. Особливо в таких умовах, коли триває війна. І це приємно, що у нас були перемоги на Європейських іграх і третє загальнокомандне місце, а також нагороди на різних чемпіонатах світу та Європи, ми не зупиняємось і рухаємось далі.

Ми підтримали спорт, ми вистояли. Спортсмени брали участь майже у всіх міжнародних змаганнях. Не було такого, щоб у нас не було коштів для виїзду на змагання, не було такого щоб спортсмени не мали змоги тренуватися. НОК і Міністерство зробили все можливе, щоб наші атлети були представлені на міжнародному рівні і на багатьох змаганнях були конкурентоспроможними.

Так, десь ми програвали, оскільки складно зараз всюди перемагати, але ми приймали участь у змаганнях, перемагали і майорів наш прапор. І це – головне. Оскільки в багатьох країнах вже не говорять про війну в Україні, а спорт давав всім привід згадувати, що Україна є, була і буде.

Багато було зроблено в Національному олімпійському комітеті по розвитку олімпійського руху в Україні. Всі осередки працювали, у всіх регіонах проводили заходи і залучали багато дітей. Потрібно, щоб в Україні під час війни всі розуміли, що є олімпійський рух і олімпійські цінності, що ми виховуємо дітей, які беруть участь у всіх змаганнях. І це робота кожного дня. А найголовніше досягнення одне: ми втримали спорт всі разом.

А скільки було зроблено для масового спорту по всій країні. Долучали до занять всі верстви населення. Так, на жаль, ми не відновили реконструкцію чи будівництво інфраструктури, яка дуже сильно постраждала під час війни, більше 500 об’єктів зруйновано або пошкоджено. Але ми розуміємо: зараз це не на часі. У першу чергу, потрібно більш грошей виділяти на перемогу, а вже ті кошти, які лишаються, йдуть на підготовку наших спортсменів. І ви знаєте, всі тренери і спортсмени отримують заробітну платну під час війни, не було жодної затримки.

Звісно, була дуже потужна робота по відстороненню росіян і біларусів від міжнародних змагань. Не минуло жодного дня, щоб я не звертався до когось зі своїх колег – міністрів чи президентів олімпійських комітетів інших країн. На саміті міністрів, де були представлені більше 35 держав, підтримали відсторонення росіян і білорусів. І на цьому саміті виступав президент Володимир Зеленський, який теж закликав не допускати їх до змагань.

Я брав участь в онлайн-конференціїї з МОКом і теж переконував не повертати представників країн-агресорів. Розмовляв з президентом кожної міжнародної федерації, з тими, хто дозволив змагатись росіянам. Але все ж таки вони звертали увагу на критерії Міжнародного олімпійського комітету, і в багатьох видах спорту лідерів збірних РФ І РБ не допустили. І те, що тимчасово призупинили членство в МОК російського олімпійського комітету – це теж робота, яка була зроблена за ці 10 місяців або вже навіть рік.

Ми ж бачимо, скільки з тієї сторони лунає думок, що мовляв, нас відсторонили, ми не хочемо брати участь в Олімпійських іграх-2024. І це теж не просто так. А тому, що кожного дня команда НОК і Міністерства, на чолі якої був Гутцайт, працювала, не звертаючи увагу на те, що хтось задоволений чи не задоволений всередині країни, що хтось щось критикує. Складний рік, рік війни, але є багато досягнень, і я цим пишаюсь.

– Наскільки ці досягнення 2023 року будуть впливати на наступний, олімпійський? Наприклад, в контексті боротьби за відсторонення росіян від Ігор-2024 в Парижі.

– В командних видах спорту та номерах програм росіян на Олімпіаді не буде. В багатьох видах спорту також, тому що вже немає часу, щоб відібратися. В низці видів спорту їх допустили, але за критеріями МОК найкращі спортсмени стартувати також не будуть.

Я читаю багато висловів президентів федерацій країни-агресорки, де вони кажуть, що ми взагалі не згодні з МОКом і не хочуть брати участь у тому змаганні чи іншому. І це все взялося не просто так. Ми постійно в русі і, звісно, що наступного року теж будемо працювати над відстороненням росіян, щоб їх взагалі не було на змаганнях під будь-яким прапором, хоча у них там зараз ніякого і немає.

Що стосується наших атлетів, то ми продовжуємо готуватися. В українських спортсменів вже є 51 ліцензія. І нам потрібно працювати і зробити все можливе, щоб вони здобули їх якомога більше. В січні відбудуться зимові Юнацькі Олімпійські ігри в Кореї, а вже в липні – стартують літні в Парижі. Більше місяця я вже працюю в НОК і повністю зосередився на розвитку олімпійського руху в Україні.

Ми розробляємо плани щодо французької Олімпіади, зустрічаємось з президентами федерацій, головними тренерами і обговорюємо, чим можемо допомогти, що потрібно зробити, можливо, десь когось переконати, тому що це спільна робота НОК з усіма федераціями и спортсменами.

– Наскільки було важко втримати ключових спортсменів, оскільки не всі витримували ментально, у когось виникали фінансові чи родинні труднощі, у когось – проблеми з федерацією? Наприклад, про закінчення кар‘єри влітку заявила віце-чемпіонка ОІ-2020 з велотреку Олена Старікова.

– Коли я дізнався, що Олена Старікова закінчила зі спортом, я їй зателефонував і поспілкувався. Вона сказала, що дуже втомилася, зокрема психологічно. Я їй по-подружньому сказав: "Відпочинь місяць, два, три і повертайся. Ти ж спортсменка, ти – сильна духом, у тебе є перспектива, у тебе є ще одна можливість перемогти на Олімпійських іграх. У тебе є всі шанси. Ти – дуже потужна атлетка з сильним характером". І зараз вона вже повернулась. Але це не тільки робота, а просто людські стосунки, які повинні бути.

Також олімпійська призерка з фехтування Аліна Комащук після початку повномасштабної війни поїхала до Іспанії і закінчила свою кар'єру. Я теж зв’язувався з нею, писав, мовляв, Аліна, подумай, є шанси, зараз тільки починається підготовка. Вона сказала: "Вадиме Марковичу, не можу. Всю свою зарплатню віддаю на збройні сили України і їх підтримку. Хочу починати нове життя і не можу зараз повернутися в спорт. Не готова".

Але пройшов час, Аліна повернулася в Україну і зараз знову в команді. Вони борються, і у шаблісток є шанс поїхати на Олімпійські ігри в команді. І так в багатьох спортсменів, з якими я розмовляю, коли їзджу регіонами.

Знаєте, всі звикли, що спортсмени – такі сталеві, все витримають, але їм теж дуже складно. Звісно, не складніше, ніж нашим хлопцям та дівчатам, які зараз боронять країну в таких умовах. Але, наприклад, є художня гімнастка Вікторія Онопрієнко, у якої батько захищає нашу країну у лавах ЗСУ. А я з ним, до речі, колись ще фехтував.

І ви уявляєте, як Вікторії складно, адже кожного дня вона чекає на якусь інформацію, чи все добре з татом. А потім їй доводиться йти на тренування, змагатися і бути найкращою. І вона – молодець, виграла ліцензію на Олімпійські ігри-2024.

Або випадок з нашою олімпійською призеркою з веслування на каное Людмилою Лузан, коли їй та її колегам потрібно було виходити на змагання в Умані, а вночі російська ракета вдарила поруч з їхнім готелем. От в таких умовах ми живемо і в таких умовах ми готуємось.

Складно всім, але ми – сильні духом і у нас немає іншого шляху, окрім як виборювати нагороди на міжнародній арені і піднімати прапор України. А якщо хтось десь втрачає сміливість, то потрібно подивитись на наших захисників і захисниць, які зараз боронять Україну. Вони захищають нас там, а нам необхідно робити свою роботу.

– Восени ви залишили крісло міністра спорту. У чому була найбільша складність у поєднанні двох таких відповідальних посад – державної та громадської? І який корисний досвід ви отримали?

– Досвід є там, де ти хочеш його набути. Маючи великий досвід роботи тренером, я розумів, що потрібно нашим спортсменам та їх наставникам. І зараз ми розмовляємо зі всіма тренерами та атлетами однією мовою, тому що я знаю їхні потреби, а вони добре розуміють мене. Адже я не кажу якихось високих фраз і не даю туманних обіцянок, я кажу конкретні речі – можемо чи не можемо і що для цього потрібно зробити. І так було на всіх посадах, які я обіймав.

Звісно, коли я обіймав посаду міністра, це був мій найбільший досвід. Я зрозумів, як потрібно розвивати спорт всередині країни, як будувати інфраструктуру, як розвивати масовий спорт, що зробити для спорту вищих досягнень. І головне – багато всього було зроблено в законопроектному плані, була серйозно змінена та оновлена нормативна база під час моєї каденції.

НОК – це вже громадська організація, яка співпрацює з олімпійськими комітетами інших країн, співпрацює безпосередньо з Міжнародним олімпійським комітетом, хоча під час війни у нас склалися дуже складні відносини, оскільки вони все ж таки допустили до змагань російських спортсменів під нейтральним прапором. А наша позиція незмінна – ми проти.

Звісно, спершу ми були дуже вдячні, що вони відсторонили росіян. Але потім за рік повернули. Але все одно потрібно рухатись далі разом з Міжнародним олімпійським комітетом, спілкуватися і зосередитись на міжнародній роботі, яку ми робили з першого дня вторгнення.

– Чи бачите доцільним щось змінити в структурі НОК?

– Ви знаєте, майже кожен керівник приходить і каже, що буде щось змінювати, розповідає про свої мрії, а потім з часом ми бачимо, що насправді змогли зробити, а що було порожніми обіцянками. Звісно, в мене є бажання бути більш відкритими, щоб було ще зрозумілішим, чим займається НОК. Відкритість як президента, та і всієї команди – це дуже важливо, щоб всі, у кого є якісь питання чи проблеми, приходили до нас, і ми разом все вирішували.

Я буду підтримувати всіх наших спортсменів, тренерів як я це робив під час роботи у міністерстві. Я завжди поруч, бо я – людина спорту, а не однієї установи.

Також ми хочемо проводити більше заходів, більше залучати дітей. І робота йде не тільки у Києві, а й у всіх областях України. Ми плануємо посилити всі наші осередки. В багатьох регіонах переобрали дуже потужних голів наших відділень. Прийшло багато бізнесменів, готових розвивати спорт. І насправді вражає, що під час війни в регіонах проводиться багато заходів. Бачу, скільки залучається дітей, скільки школярів розпочинає свій шлях у спорті. Це дуже важливо.

На Європейському дні спорту Україну ставили за приклад, розповідаючи як у місті Володимир Волинської області ми разом з головою місцевого осередку Григорієм Недопадом зібрали цілий стадіон дітей, з якими проводили заходи, займалися спортом, а потім запустили в небо олімпійські кільця. І коли це все показали нашим європейським партнерам, їх дуже вразило, як під час війни Україна розвиває спорт. У мене є мета проводити подібні заходи в кожному місті і в кожному регіоні. І щоб всі мери, голови наших осередків і військових адміністрацій долучалися до спорту.

– Чи повертається інтерес до спорту в Україні, не дивлячись на те, що війна триває?

– Зараз не простий та складний час для всієї країни. В тому році після початку повномасштабного вторгнення багато людей взагалі не розуміло, куди рухатись далі, їхали за кордон, діти перестали займатись спортом і деякі дитячо-юнацькі спортивні школи не працювали. На Харківщині, Херсонщині, Миколаївщині, Дніпропетровщині та у Запорізькій області ракети кожного дня розбивали будівлі, але з часом всі повернулися, всі наші осередки зараз працюють і розвивають Олімпійський рух в регіонах, за що я їм дуже вдячний.

– Для нас зараз важливіше, щоб спортсмени поверталися готуватися в Україну чи тренувалися у безпеці за кордоном, якщо є така можливість?

– Тут уже вирішують тренери національних збірних команд України, вони дивляться по ситуації, чи є у них умови. Якщо у нас є можливість готуватися в Києві чи на наших олімпійських базах, то чому б це не робити там або в інших регіонах – на Західній Україні, наприклад у Львові? Там, де є реальна матеріально-технічна база і де наші спортсмени в змозі тренуватись і почувати себе у відносній безпеці. Оскільки, звісно, зараз в Україні немає такого місця, де б ми відчували себе цілковито безпечно. Але все рівно потрібно виконувати всі ті умови, які ми розробили в Міністерстві.

Є спортсмени, які виїзджають готуватися за кордон, як це роблять, наприклад, представники фристайлу. І вони показують дуже класні результати і на Олімпійських іграх, і на чемпіонатах та кубках світу. У них є плеяда молодих спортсменів завдяки роботі федерації і головному тренеру збірної Енверу Аблаєву, якого я дуже поважаю. Це така талановита і скромна людина, яка просто займається своєю справою. І завдяки таким тренерам у нас є результати.

Завдяки роботі Енвера Аблаєва, Світлани Саїдової у артистичному плаванні, а також молодого спеціаліста зі стрибків у воду Іллі Целютіна у нас завжди буде надія на кращий результат. Звісно, що все відбувається за підтримки федерації. І в багатьох видах спорту, де існує таке поєднання – потужна підтримка федерації і сильний головний тренер – є гарні результати. Тому будемо дивитись.

Наприклад, артистичне плавання базувалося в Києві, а півроку тому вони поїхали до Харкова і зараз тренуються там. Вони обрали своє рідне місто, яке взагалі поруч з кордоном з РФ, де кожного дня лунає повітряна тривога. І в таких умовах працюють заради здобуття ліцензії на Олімпійські Ігри.

– У чому Ви бачите особливості співпраці Міністерства і НОК на сучасному етапі? Особливо у контексті підготовки до Олімпійських ігор-2024 в Парижі.

– Так само, як і раніше: у нас одна мета – розвивати спорт всередині країни і успішно виступати на міжнародній арені. Коли я рік поєднував ці дві посади, всі зрозуміли, як ми можемо працювати однією родиною. І робили все те, що можливо, однією родиною – і швидко рухались вперед. Вважаю, що так і потрібно працювати далі, іншого шляху не має. НОК працює на Олімпійський рух і на наших спортсменів, як в Україні, так і на міжнародній арені. Тому потрібно працювати разом і приймати всі складні рішення разом.

Звісно, якщо ми, дай Боже, будемо брати участь в Олімпійських іграх, то виконком буде затверджувати склад команди. Ми вже зараз готуємо логістику, працівники Міністерства і НОК їздили в Париж і оглянули бази, на яких можна було б готуватись, оскільки міністерка спорту Франції, пані Амелі Удеа-Кастера надала українським спортсменам можливість проводити там тренувальні збори на мільйон євро.

Хотілося б, нарешті, запровадити в спорті клубну систему, з приводу якої я ще декілька років тому надав законопроект до Верховної Ради. Але до цього часу його ще не розглянули.

– А ще б звернути увагу і на університетський спорт…

– Зараз почав дуже потужно займатися Студентською лігою Антон Нікулін у Львові. Креативний керівник на місцевому рівні, який на всеукраїнському рівні запустив цю програму.

Ми знаємо, що у США студентська ліга – це взагалі база спорту найвищих досягнень. Там немає підтримки дитячо-юнацьких спортивних шкіл на державному рівні, там немає державних клубів, там все приватне. Тобто всі діти сплачують за заняття кошти, потім йдуть в університет і, якщо ти потужний спортсмен, то у тебе є безкоштовна освіта у найбільш престижних закладах. Потім маєш можливість виїжджаєш на Олімпійські ігри, чемпіонати світу, Європи, тому що у Штатах немає іншого шляху. До речі, колись Михайло Бродський запровадив в баскетболі студентську лігу. Тому нам потрібно піднімати студентський спорт і запровадити це в кожній області.

– Що для нас буде вважатися успішним виступом на літній Олімпіаді-204 в Парижі? Чи є якісь мінімальні плани?

– Перше і головне – це присутність України на Олімпійських іграх. Те, що під час війни наша команда буде присутня зі своїм прапором – це вже важливо в політичному світлі. Олімпійські ігри – це політичне змагання. Коли увесь світ побачить, що Україна приїхала, вийшла на відкриття і по телебаченню покажуть український прапор – це буде дуже важливо.

Наш виступ на останній літній Олімпіаді в Токіо-2020 дехто називав провальним, але ж потрібно порівняти його з Ріо-де-Жанейро-2016. 11 медалей було в Бразилії і 19 нагород – в Японії. Можна казати на чорне – біле, але факти є факти. Тому, звісно, хочеться, щоб більше наших спортсменів було конкурентоспроможними і боролися за нагороди.

Я розумію, що може бути складно повторити такий результат, але будемо вболівати за кожного спортсмена і кожного тренера. Я впевнений, що всі ті атлети, які отримають ліцензію, віддадуть все, щоб поїхати до Парижу і боротися за нагороду. А от вдасться їм це чи ні – подивимось.

– Яке зараз ставлення до України в спортивному світі? Одні люди за кордоном дізнаються, звідки ти – радіють, співчувають і хочуть підтримати, а на обличчі інших, мені здається, вже написана якась втома.

– Що втомилися, ніхто в очі не каже. Але ми розуміємо таку річ: всі з нами солідарні, всі намагаються нам допомогти, але у кожного своє життя. Знаєте, як казала моя мама: "Синку, ти повинен розуміти – горе тому земля на кому". Тобто, всі поспівчувають і підуть додому, а проблема залишиться у тебе. От так і у нас.

В Україні триває повномасштабна війна, звісно, що вони всі нас підтримують і висловлюють солідарність. Але коли я спілкуюсь з моїми міжнародними партнерами – з НОКами чи з МОК – а вони всі закликають брати участь у змаганнях, де є росіяни, я кажу їм, що просто потрібно зрозуміти, що відбувається у нас. Коли ви прокидаєтесь вранці і лунає повітряна тривога, діти сидять по бомбосховищам і в містах колапс, тому що все зупиняється, і ми чекаємо і дякуємо нашим захисникам, що неймовірною ціною захищають нас і наших дітей.

Ті люди, які знаходяться за кордоном і цього не бачать, прокидаються вранці, мирно п’ють каву, порозмовляли з Гутцайтом про солідарність і допомогу і спокійно планують день далі. Тому вам складно нас зрозуміти, але ми все одно нагадуємо про себе і будемо нагадувати, допоки не закінчимо цю війну. Ми будемо працювати. І у нас залишаються надійні партнери, які до цього часу підтримують Україну і допомагають.

Зараз я спілкуюсь з багатьма нашими послами в інших країнах. І коли вони мені телефонують та розповідають, що зустрічалися з якимось президентом міжнародної федерації і він дуже добре відгукувався про роботу нашого олімпійського комітету, мені дуже приємно.

Штаб-квартира МОК знаходиться в Лозанні, як і у багатьох інших федерацій. А послом України в Швейцарії зараз є Ірина Венедіктова – колишня генпрокурор країни. Ми багато з нею спілкуємося, тому що вона кожного тижня зустрічається з президентом тої чи іншої федерації, робила спільну нараду з МОКом за моєї участі. І коли вона телефонує після того, як поспілкувалась з кимось і передає вітання, ми розуміємо, що ця людина пам’ятає про нас і продовжує підтримувати Україну, оце і є наша робота.

– Яка ваша ціль на посту президента НОК?

– Знаєте, це таке комплексне питання. Але передусім моя ціль – зробити спорт України кращим, доступнішим і щоб ми пишалися нашими спортсменами.

– А у вас залишається час дивитись спорт? І які види найчастіше?

– Та все дивлюся. Знаєте, коли я займався фехтуванням і був голодний до нього, то дивився тільки фехтування. А коли вже став відповідати за весь спорт, то, звісно, щодня мені надають звіт про кожен вид спорту, хто де переміг і програв. Коли ти керівник, то маєш у всьому розбиратися і знати, що і де відбувається, адже хтось може поставити питання, на яке ти не очікуєш.

Тому я спілкуюся з усіма президентами федерацій, тренерами і спортсменами, якщо є якась проблема, то сам намагаюсь в неї зануритись і допомогти вирішити. Я намагаюсь бути корисним для всіх, тому що є досвід і бажання зробити щось краще.

– А от просто як вболівальник – сісти і дати волю емоціям?

– Ну, от не так давно вболівав за чоловічу національну збірну команду України з футболу, хотілося, щоб наша команда напряму потрапила на Євро-2024 під керівництвом Сергія Реброва. Оскільки ми товаришуємо, я дуже хочу, щоб він досяг успіху. Знаєте, він такий потужний, розумний спеціаліст і дуже хочеться, щоб команда, яку він очолив, показала результат.

Дивлюсь змагання з гандболу та баскетболу, ось нещодавно почався і біатлонний сезон. Я розумію, що і де відбувається. Звісно слідкую за фехтуванням – у кого там зараз є шанси потрапити на Олімпіаду. Але оскільки відповідаю за весь спорт, мені потрібно бути толерантним до кожного виду.

– Ми всі дорослі, але все одно у нас є бажання і мрії. Що ви будете просити під ялинку?

– Перемогу. І тільки перемогу. Я впевнений, що в кожного українця зараз це єдине бажання.

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!