Журналістика — це не про тривогу і безнадію

«Детектор медіа» підбиває підсумки медіароку-2023 традиційними оглядами ключових подій і тенденцій у світі медіа. Усі тексти читайте за тегом «#Підсумки року 2023».

Ми також опитали медійників, журналістів, редакторів і керівників редакцій про те, як змінилися медіа у 2023 році та які виклики чекають на них у 2024 році. Публікуємо колонку головної редакторки «Громадського радіо» Тетяни Трощинської. Далі буде.

Як змінилося медіаполе? Кілька основних моментів

Ютуб і одна суцільна «розмова з експертом». У виробництві ютуб — досить проста технологія (і недорога, якщо не рахувати бюджетів на просування). Тому за минулий рік більшість медіа, від новинних порталів до радіо і телебачення, намагалися скористатися цією бізнес-моделлю обурення, страху, приреченості etc — більш чи менш успішно. Але масово.

Це перетворило медіаполе на суцільний розмовний жанр — це такий специфічний різновид журналістики, яка пропонує переважно дві рольові моделі: високе самолюбство, подекуди — нарцисизм, або розмова з експертом на суспільно-політично-воєнні теми як спосіб власної психотерапії ведучих в ефірі. Буквально днями слухала, як ведучий як мантру повторював в ефірі: «Щоб почати жити, нам треба перемогти». І це такі сплутані ролі: ти ведучий чи ти в кріслі психотерапевта?

Масовість цих форматів, на жаль, дає мало можливостей відрізнити умовну «Фабрику новин» із їхнім засиллям «хоррускіх» від, наприклад, цілковито розкішного інтелектуального «Kult: Podcast».

Таким чином, незалежні медіа продовжують нерівномірно переплітатися та змагатися з великими платформами як із точки зору охоплень, так і прибутків. Аудиторія ж при цьому не бачить цілої низки маніпуляцій, непрозорості, конфліктів інтересів тощо.

Водночас мені радісно, що зростає аудиторія українського ютубу й подкастів, що показують останні дані Kantar Ukraine. Це й світоглядні інтерв’ю, й історичні канали, і, до речі, Суспільний мовник, який виробляє дедалі більше якісного продукту.

Але все нагадує нам про цінність репортажів із місць, із фронту, розмов із реальними людьми про їхній стан, думки, переживання, боротьбу — і справжнього експертного аналізу.

Ілюстративне фото: Getty Images

Поляризація, довіра й недовіра та тренд уникання новин

Логічно, що персоналізація подачі інформації продовжує поляризувати аудиторії та підривати їхню довіру. Неважливо, скільки разів збрехав Арестович, якщо його секта все одно його послухає і повірить.

Читайте також:

• Від російських серіалів до українських окопів. Хто такий Олексій Арестович
• «Сварка» між секретарем РНБО і Арестовичем актуалізує тему росіянізації українського медіапростору

У цьому всьому журналістика, яка покликана перевіряти факти та менш емоційно подавати інформацію, розчаровується у власному безсиллі. Звісно, якась частина з журналістів/-ок у відповідь гучніше і пронизливіше кричать в ефірах, і це замкнене коло.

Це формує новий (глобальний, до речі) тренд — уникання новин. Є дослідження Digital News Report, яке показує, що зростає інтерес до роз’яснювальної журналістики (94%), форматів запитань і відповідей (87%), дещо падає, але все ж тримається журналістика рішень (73%).

Чому люди уникають новин? Згідно з опитуванням, вони пригнічують і змушують людей почуватися безсилими.

Так ми підходимо до ще одного важливого й очевидного висновку — фактчекінг не надто працює.

Перевірка фактів і спростування брехні часто не доходить до людей, яким вони потрібні. Це не змінює думку людей про своїх брехливих улюбленців, не змушує політиків й інших лідерів суспільної думки припинити брехати.

Це окрема довга дискусія: від обговорення, як можна інституціоналізувати репутаційні втрати за брехню до того, як перемагати в семантичних війнах. Єдине, що хочу сказати тут: на жаль, у незалежних медіа нині мало шансів отримати фінансування, якщо вони не «борються з фейками». Це зрозуміліше донорам, цим можна легше відзвітувати (стільки-то фейків побороли протягом місяця) — і дуже складно усвідомити, що це робота на роки, на десятиліття. Вона полягає у формуванні картини світу, а не спростуванні неіснуючого не-факту.

Свобода слова, цензура і єдиний телемарафон

Очевидно, що війна накладає обмеження на журналістів/-ок, і навіть цензура є прийнятною, якщо вона обґрунтована, зрозуміла, спрямована на захист життів і національних інтересів та є воєнною, а не політичною.

Ми ж бачимо обмеження політичні (єдиний телемарафон, відімкнення без суду від цифрового мовлення незалежних телеканалів з українською позицією), але при цьому досі не встановлено зрозумілих обмежень у зв’язку з війною.

Дуже очевидні для мене проблеми з комунікацією між владою з її прагненням монополізувати інформаційні потоки та українськими журналістами (відтак — суспільством). Це створює дисонанс, власне, між реальністю й умовним псом Патроном, який звільняє село за селом.

Досить згадати те, що на круглий стіл про доступ журналістів до фронту в межах форуму National Media Talk 2023 не прийшли ні представники Генштабу, ні Міноборони. На «Донбас медіафорумі» я вела панель про єдиний телемарафон, але на неї не погодилися прийти ні представники Мінкульту, ні представники Нацради з телебачення і радіомовлення.

Є постійні скарги до ІМІ й від українських, і від іноземних журналістів стосовно непрозорості отримання акредитації на лінію фронту.

Я часто кажу, що влада хотіла в’їхати на єдиному телемарафоні прямісінько у вибори, але реальність виявилася складнішою.

Ще один феномен умов обмеженого інформування — це тривалі щоденні обговорення в ефірах того, про що ми уявлення не маємо. «Що там під Роботиним?» — питаємо ми у студії. Експерт, який сидить у сусідній кімнаті, може 40 хвилин розповідати, що ж там. Тому я (і «Громадське радіо» загалом) так ціную експертів, які здатні сказати, що не можуть пояснити все, які здатні вказати на свої обмеження — від потреби не оприлюднювати певну інформацію до просто незнання повної картини.

Загалом, баланс між відомим і прихованим в умовах війни чітко ніде не виписаний, багато речей ми робимо інтуїтивно, можливо, неідеально. Робимо на основі наших уявлень про правильне й неправильне, загрози, страхи, реакцію та уявлення нашої аудиторії, цінності, мрії — багато в цьому суб’єктивного.

«Анонімні джерела», віра в інсайди, телеграм

У вже згаданому дослідженніKantar Ukraine на першому місці за популярністю телеграм — 88%. Телеграм — це ідеальне місце, ідеальний майданчик, щоб прочитати про Путіна (і навіть не одного Путіна) в холодильнику і все таке інше.

Анонімність телеграма перетворила плітки й чутки на ілюзію фактів і знання. Я переконана, що наше журналістське завдання — не множити магічне мислення і псевдоінсайди, це є і буде й без нас.

З іншого боку, чого хотіти, коли президент на рівні з редакторами медіа зустрічається з адміністратором «Трухи»? Здається, це і є оцінка журналістської роботи в очах ОП.

Водночас анонімність і потяг до «анонімних джерел» уразили й західні медіа, попри те, що в них нема тг-каналів. Чутки, враження, емоції й опитані «135 анонімних джерел» стають основою дедалі більшої кількості статей у провідних західних медіа. Чому це погано? Бо я не знаю, чи говорили вони з тими джерелами, чому ті джерела сказали так, а не інак. Це злив чи ні? І аудиторія цього не знає.

Читайте також:

• Про здоровий глузд, штучний інтелект і професійні стандарти в режимі «подія триває»
• Телеграм в Україні: регулювати не можна, заблокувати не готові

Міжнародні аудиторії

Так, ми бачимо, що увага до України у світі зменшується. Зокрема, про це розповідали після адвокаційної поїздки керівниця Центру стратегічних комунікацій та інформбезпеки Любов Цибульська, голова українського PEN Володимир Єрмоленко й низка інших експертів та експерток, які працюють із цією темою.

Що ми бачимо з українського для глобальних аудиторій? Kyiv Independent. Ukraine World. Можливо, ще щось. Але це потужні журналістські зусилля, які я поважаю безмежно. Проте вони власне журналістські. Чи є достатні зусилля з боку держави — я не знаю. Принаймні, хотілося б, щоб представники влади нарешті припинили вважати, що міжнародна аудиторія — це Латиніна, і є сенс витрачати час і зусилля на подібні розмови.

Місія, цінності та чутливість

Разом із тим, є позитивний тренд. За останній рік я провела більше тренінгів і семінарів про журналістську чутливість, ніж за попередні 9 років разом узяті. А війна ж триває давно. Це означає, що ми починаємо турбуватись одне про одного, хоча й через драматичний особистий досвід втрат і болю.

Усе більше медіа більше розповідають про свою місію, принципи та якість своєї роботи. І це також світовий тренд. Є дослідження The International News Media Association, яке показує, що 72% новинних брендів почали розвивати позиціювання, яке наголошує на їхніх цінностях і репутації.

Чого нам бракує

По-перше, нам потрібна надія, щоби встати вранці, жити, працювати, боротися. Це не пафосні слова, знову ж таки, є дослідження, які показують, що стрес впливає на когнітивну сферу, а вона нам ще знадобиться.

Журналістика — це не про тривогу і безнадію.

Тому, по-друге, людям потрібне відчуття агентності. Це про те, що я, ви, ми всі можемо щось зробити, на щось впливати — навіть на щось невелике.

Перетворити гнів на дію. Самоефективність — це основа громадянського суспільства.

По-третє, величезною цінністю нас як українців і українок є спроможність громад. Не лише в сенсі децентралізації, а в сенсі цілої низки різних самозарадних груп — від волонтерства до групи плетільниць сіток чи шкарпеток. Це, власне, культура Майдану — культура мереж і підтримки. Але це і політична самоврядність, і рух знизу догори. Ми маємо про це говорити, це показувати. Нехай цього немає у «Фейгін-live», але це є в реальності.

По-четверте, нам потрібні осередки змістовних дискусій. Про те, що відбувається в Україні зараз, що відбувається не так. Як нам відбудувати довготривалу безпеку — не лише за допомогою партнерів, а що маємо робити ми — громадяни. Чому наша держава має бути правовою і чому це важливо. Як досягти більшої справедливості. Як реформувати освіту, сферу громадського здоров’я. Як змінити громадські простори.

Ми з директоркою Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лiсова поляна» із зустрічами про чутливе спілкування у грудні за тиждень проїхали із Запоріжжя до Львова — громадським транспортом різних типів. Я вам скажу, що пандуси й ліфти у громадських просторах, особливо на вокзалах, — ось що треба в першу чергу. І це тема тем для медіа.

По-п’яте, нам треба реалізм. Ми обговорюємо конспірологію й ілюзії — помер Путін чи всі Путіни разом, прогнози на 2030-й чи 3030-й, обіцяємо ЄС за два роки — замість того, щоб говорити про конкретні плани на місяць, на два, на пів року, про те, що ми можемо змінити сьогодні, але не змінюємо, як дієво — саме дієво! — підтримати ЗСУ, а не просто сидіти й вірити.

Але це складно. Це виводить із зони комфорту не лише аудиторію, а й самих журналістів і журналісток.

Тетяна Трощинська, головна редакторка «Громадського радіо»

Головне фото: Володимир Зеленський спілкується з українськими журналістами, які створюють телемарафон «Єдині новини», 28 березня 2022 року. Джерело: president.gov.ua