Хто виховує дітей, яких РФ зробила сиротами, вдаривши по Грозі

5 жовтня 2023 року російська армія вдарила Іскандером по селу Гроза Куп’янського району на Харківщині, спричинивши загибель 59 людей. Росіяни скерували ракету на кафе, де йшли поминки за загиблим на війні односельцем Андрієм Козирем.

Чоловік був військовим, став на захист країни на початку повномасштабного вторгнення, у 2022 році загинув під Попасною, був похований у Дніпрі. А коли Грозу звільнили, його син Денис вирішив перепоховати батька в рідному селі.

Він також був військовим, пішов на фронт разом із батьком і демобілізувався у червні 2023 року. Одружився з дівчиною з Грози. Під час ракетного удару молоде подружжя загинуло, жертвами також стали близькі й дальні родичі Козирів. Серед жертв ракетного удару й восьмирічний хлопчик Іванко.

У селі вже вирішили – на місці ракетного удару встановлять меморіал у пам’ять загиблих – готують майданчик для нього. Селяни хочуть, щоб там поіменно згадали кожного, хто став жертвою кривавого злочину російської армії.

За даними слідства, ракету Іскандер – вони виросли в Грозі й знали кожного із загиблих, під час окупації співпрацювали з ворогом, а після контрнаступу втекли до Росії. Під час переписок із місцевими Мамони випитували інформацію про село, так і дізналися про перепоховання Андрія Козиря.

Одним ракетним ударом росіяни зробили круглими сиротами вісьмох дітей, ще шестеро втратили маму або тата. Факти ICTV відправилися в Грозу, щоб дізнатися, як живуть ці діти і хто їх виховує.

Ліворуч від дороги на в’їзді в Грозу сільський цвинтар, на ньому десятки свіжих могил з хрестами і траурними вінками. У жовтні 2023 року протягом кількох днів тут зранку до вечора ховали жертв російського ракетного удару. Там поховані й 42-річний Анатолій та 36-річна Ольга Пантелеєви.

— Ми прали надворі, воно як влупило, я аж впав. Дружина вибігає з хати: Що це таке, Валєра? Це точно в кафе! Я на велосипед і туди, – розповідає 61-річний Валерій Козир, батько загиблої Ольги Пантелеєвої – Анатолій був його зятем.

Коли прибув на місце, зять Анатолій був уже мертвий, а донька ще була живою – про це йому розповіла жінка, яка також опинилася під завалами, однак її змогли врятувати.

— Олечка ще 40 хвилин прожила. Жінка лежала з нею, вона вижила, казала, що донька до останнього вірила, що Толік її витягне. Останні слова сказала: Як хочеться жити! – згадує Валерій Козир.

5 жовтня загинули також свати, розповідає Валерій. Тепер у трьох дітей – 17-річної Дарини, 15-річного Дмитра та 10-річної Анастасії нікого, крім них із бабусею, немає. Оформив опіку і фактично став батьком для трьох онуків.

— Зранку я був дідом трьох онуків, а в 13:15 став їхнім батьком, – каже Валерій і плаче.

На стінах будинку всюди фотографії загиблих Анатолія й Ольги – це надрукували і розвісили діти.

— Це їхнє останнє спільне фото, вони в машині, цього дня батько купив мамі новий телефон. Вони завжди були разом. А коли це сталося, я одразу зателефонувала батькові й мамі, але вони не відповідали, – розповідає 17-річна Дарина.

Батьки, каже, дуже шанували одне одного і дуже любили їх, своїх дітей: жаліли, балували, не підпускали до хатньої роботи чи господарства. Після їхньої смерті довелося вмить подорослішати, каже дівчина, тепер їй доводиться прати, готувати їжу і доглядати за молодшою сестрою. А Дмитро допомагає дідусеві доглядати за поросятами.

— Ми розуміємо, що ми вже дорослі, я можу сама це все робити, навіщо мені чекати, доки бабуся з дідусем приготують чи приберуть. А Дмитро зранку спить, дідусь його не будить, а після обіду вже допомагає йому, – розповідає Дарина.

Дідусь має велике господарство й працює на двох роботах, аби забезпечити онуків усім необхідним, як було за живих батьків.

— Тепер я повинен жити за доцю, за зятя, за сваху і свата, щоб не червоніти, щоб вони бачили, що я підтримую їхніх дітей і онучат, – каже Валерій.

Чоловік вражений, як їхнє горе сколихнуло країну, їм надсилають допомогу зовсім незнайомі люди, мають друзів у 12 країнах світу. Надсилають цукерки, побутову техніку, пропонують навіть переїзд за кордон, однак лишати господарство Валерій не може, до того ж, тут поховані його рідні.

— Країна об’єдналася! Я дуже вдячний всім людям, хто відгукнувся на наше горе. Ми також стараємся і на ЗСУ донатити – скільки можемо з пенсії виділяємо! Якщо нам допомагають, і ми також повинні допомагати, – каже Валерій.

Ракетний удар зробив сиротами і напівсиротами 14 дітей. На сусідній вулиці мешкає 14-річний Владислав Пащенко. 5 жовтня загинула його мама, а також дідусь, дядько і двоюрідний братик – восьмирічний Іванко.

— Я був готовий, що мама може загинути, вона працювала соціальним працівником і їздила в Шевченкове, а туди часто прилітало. Мені навіть снилося, що вона загинула. І я знав, що вони не вижили, бо воно прямо в кафе прилетіло. Вчителька телефонувала, казала – може, вони живі, я казав – ні, немає нікого, – розповідає хлопець.

Тепер підлітка виховує 56-річна бабуся Валентина Козир. 5 жовтня їх з Владиславом у Грозі не було, каже, інакше також пішли б на прощання з Андрієм Козирем – то був їхній родич. Владислав – єдина рідна душа і єдине, що дає сили жити, каже Валентина.

Однак оформити опікунство поки що не може – біологічний батько хлопчика пішов з родини, коли Владиславу не було й року, нічим не допомагає, однак і відмовлятися від батьківських прав не хоче, розповідає жінка.

— Раз батько не цікавиться дитиною, то ми позбавляємо його батьківських прав. Дитина написала заяву – йому 14 років. Він навіть не звернувся, щоб зробити акт обстеження, щоб забрати свою дитину, щоб дитині пенсію зробили. Він нічого цього не зробив, – каже жінка.

Владислав мріє стати айтівцем, і вже тоді сам опікуватиметься бабусею. Поки ж живуть на її пенсію, пані Валентина переймається за майбутнє хлопчика – жінка нещодавно перенесла важку онкологічну недугу.

— Трішечки що є – я ж на нього все витрачаю, а треба жити, за газ платити. В мене пенсія 2 760 грн. Субсидії дали 3 500 грн, а що мені ці 3 500, якщо в мене 20 тис. було боргів. У мене ніколи раніше не було боргів, а це все через війну, через окупацію, – переймається Валентина.

Всім 14 дітям, які втратили батьків під час ракетного удару по Грозі, потрібна допомога, каже староста Петропільського старостинського округу Діна Носова. Вона заступила на посаду 1 грудня 2023 року – її попередник також загинув під час ракетного удару.

— Є в нас сироти і напівсироти. Їм дуже важко психологічно. Їм би спілкуватися, гуляти більше, але це небезпечно, неподалік бойові дії проходять. Але на гуманітарну допомогу вони прибігають, – розповідає староста.

Більшість дітей мешкає в Грозі, деякі – в сусідніх селах у родичів. Хтось вже оформив опікунство, хтось ще в процесі, розповідає староста. Більшість дітей виховують бабусі та дідусі, це важко, каже, хоч гуманітарна допомога й часто надходить до села. Більшість живуть на пенсію чи соціальну допомогу на неповнолітніх.

— Бабусі й дідусі переважно займаються вихованням дітей, вони дітям заміняють усе. Я думаю, звичайно, їм складно, тільки ж ніхто це не визнає. Вони молодці, роблять для своїх дітей все, я вже не кажу для онуків, а для дітей, – каже Діна Носова.

Кожен українець може зробити новорічний подарунок цим хлопчикам і дівчаткам, в яких путінські терористи вбили батьків – на допомогу дітям-сиротам з Грози.