Питання, яке ми маємо розв’язати наступного року, — це доступ українців до новин про реальний стан речей усередині країни

«Детектор медіа» підбиває підсумки медіароку-2023 традиційними оглядами ключових подій і тенденцій у світі медіа. Усі тексти читайте за тегом «#Підсумки року 2023».

Ми також спитали медійників, — журналістів, медіаекспертів, редакторів і керівників медіа, — про те, як змінилися медіа у 2023 році та які виклики чекають на них у 2024-му, а також про те, що треба робити для утримання уваги світу до російсько-української війни. Публікуємо колонку Катерини М’ясникової, виконавчої директорки Національної асоціації медіа. Раніше ми вже опублікували колонку головної редакторки «Громадського радіо» Тетяни Трощинської. Інші думки експертів читайте у великому опитуванні тут.

Основний тренд, який «несеться» вже декілька років, — це зміна й укріплення нової моделі споживання медіа — платформи, месенджери нарощують аудиторію, і що далі, то більше людей позначають їх як основне джерело інформації. Цей тренд, на мою думку, є головним і для України. Все більше і більше людей є постійними користувачами диджитальних медіа. І найперше — тих каналів комунікації, які не можуть, як на мене, називатися медіа, тому що вони не мають редакційної політики, не працюють за стандартами.

Ключовим каналом зараз, звісно, є телеграм. Зрозуміло, що він дає значні можливості залучення аудиторії, проте одночасно є великим викликом для медійної індустрії та національної безпеки. Тому що незрозуміло, за яким алгоритмом він працює, хто його насправді контролює, і яким чином захистити людей від дезінформації і її впливу.

Другим великим трендом є те, що українські медіа вижили. Ми фіксуємо, що багато медіа продовжують працювати, особливо для нас важливо, що відбувається на регіональному рівні. Звичайно, це стало можливим, зокрема, завдяки зовнішній підтримці: грантам, міжнародним проєктам. Але те, що багато таких компаній працюють і надають інформацію своїм аудиторіям, важливий.

Паралельно ми бачимо, що одним із найбільших викликів є відновлення медіа на деокупованих територіях. У 2023 році ми не побачили від держави системного рішення щодо того, як повернути українські медіа на ті території, на яких все випалено й зруйновано окупантами, де немає матеріальної бази, й аудиторія, яка б могла стати основою для відновлення, значно зменшилася. В місті, де проживало 300 тисяч, тепер залишається 70 тисяч. Локальний бізнес там практично відсутній, немає рекламного ринку, який міг би підтримати відновлення медіа. Тому потрібна системна державна програма, можливо, з залученням міжнародних партнерів.

Трендом, який зберігається і поглибився 23-го року, є досить значний кадровий голод у медіасфері. Ми бачимо, що через міграцію та мобілізацію, а також через конкуренцію, яка зростає з боку інших індустрій, учасникам зокрема й нашої асоціації все важче знайти людей не тільки журналістських професій, але й технічних, менеджерських, у комерційні відділи. Це великий виклик, на який нам доведеться відповідати 24-го року.

Ще одним викликом, як на мене, є те, що переважну більшість інформації, яку українці отримують щодо фронту, перебігу військових дій, українці, на жаль, отримують ззовні. Тобто у нас є офіційна частина інформації у вигляді марафону, який намагається тримати бойовий дух. І паралельно — оця хвиля останніх декількох місяців, де The Guardian написав, що Україна програє, The Economist написав, що Україна має проблеми. Питання, яке ми маємо розв’язати наступного року, — це доступ українців до новин про реальний стан речей всередині країни. Адже кожного разу, коли виходить подібна стаття у закордонних виданнях, її активно обговорюють українці. Далеко не всі розуміють, що це не завжди на 100% правдива інформація. Вона може бути написаною під впливом неповного викривленого розуміння ситуації, часткового доступу до інформації, різних призм, внутрішніх політичних бачень і впливів у цій країні. Я бачу, як кожен вихід такої статті через те, що в нас немає нормального дискурсу всередині країни, створює в українців паніку. Мені здається, що всередині країни вже пройшов час позитивного позитиву в інформаційній політиці. Потрібно все ж таки виходити з того, що люди хочуть розуміти й відчувати реальну ситуацію. Для того, щоб більш адекватно поводитися щодо подій в країні, підтримувати фронт і планувати своє життя.

Штучний інтелект у світовому контексті

Якщо говорити про світові тенденції, то, мабуть, найяскравішою та одночасно найбільш незрозумілою є роль, яку буде відігравати штучний інтелект. Ми знаємо, що вже ціла низка редакцій використовує ШІ, а інші редакції — запровадили заборону на нього. Мені дуже подобається порівняння штучного інтелекту зараз, в наші часи, з раннім періодом електрики, коли потенціал був великий, але через раз будинок користувачів горів. Технологія ще не повністю приборкана. В нашій сфері, в нашій індустрії, з одного боку, вона може бути для України, виходом і відповіддю на те, щоб частково розв’язати проблему кадрового голоду, тому що ШІ може виконувати якусь базову роботу і таким чином вивільнити руки журналістів, редакторів для виконання більш кваліфікованих задач. З іншого боку, ми розуміємо, що напрацювання стандартів етичних, регуляторних, які мають убезпечити від використання технології для маніпуляцій та іншого негативного впливу, все ще попереду. І думаю, що 2024 рік якраз буде роком, коли це все буде напрацьовуватись, і будуть нові практики. Дуже сподіваємося, що з’являться саме практики, тому що зараз штучний інтелект навіть на великих міжнародних майданчиках, таких як WEB Summit, обговорюється скоріше як концепція, як майбутнє, ніж як інструмент, результати використання якого можна вже застосовувати та розуміти.

Про зміну світового контексту поглядів

Мені здається, що тут є дві речі. Перше — усвідомлення того, що як ми не жили війною в Грузії, як ми не живемо воєнними конфліктами в африканських країнах, так і весь світ не може жити постійно нашою війною. Нам болить, нам здається, що наша біда має бути в центрі уваги світу, тому що для нас це в центрі уваги. Для всього світу ж їхня країна, їхній народ — це центр уваги. Тому сподіватися, що той шок і та абсолютна залученість, які були на перших місяцях повномасштабної війни, продовжаться — наївно, від цього треба відмовлятися.

Але разом із тим потрібно працювати. Це насправді велика державна задача, в яку можна залучати медіа. Однак має бути єдиний стратег, який розуміє, що в певній країні є велика діаспора, і можна працювати через неї. В певній країні немає великої діаспори, але є спільні економічні інтереси, наприклад. І інформування про Україну з ракурсу тієї країни, в яку ми намагаємося цю інформацію донести, має бути щоденною роботою 24 на 7.

Але для цього потрібні люди, які розуміють, хто ми в цій країні, хто ми зараз, в чому наші інтереси, спільність з цією країною. І говорити до них саме про це, не очікуючи, що вони мають одразу надавати нам допомогу. Вони будуть допомагати, якщо матимуть мотивацію. Якщо розумітимуть, що Україна для них — це дешевше зерно, або хороший партнер, або армія, яка виконуватиме задачі за їхню армію. І якщо ми будемо прагматично, системно та стратегічно до цього підходити, то можна розвернути цей дискурс від емоційного до більш раціонального. Коли потребу в тому, щоб Україна вистояла, вони відчувають на рівні своїх стратегічних цілей. Але це не робиться за місяць. Це не робиться епізодичними заявами чи якимись публікаціями. У це має бути залучена система дипломатії. Мають бути зрозумілі стратегії, з якими ми приходимо в кожну країну. І медіа мають допомагати, розказувати про Україну, але тільки як частина великої системної роботи.

Зараз я не бачу такого системного підходу. Хоча насправді в нас є дуже багато можливостей. У дуже багатьох країнах світу зараз живуть журналісти, які не так давно поїхали з України. Це люди, які знають про Україну. І вони починають розуміти країну, в якій тепер живуть. І от використання цього ресурсу, взагалі використання нашої діаспори, яка збільшилася в рази, є дуже важливим. Нам дуже уважно треба думати про те, хто ми в очах інших держав. Тому важливий імідж нас як країни, імідж нашої влади, імідж наших людей, які там живуть зараз. Хто вони, як вони розказують своєю поведінкою про Україну. Чи вони презентують українців як сміливих, працьовитих, високоосвічених людей. Чи, можливо, навпаки, — що ми намагаємося якось паразитувати на інших націях. Про це теж треба думати та з цим працювати. Ми як медійники знаємо, що погані новини швидше потрапляють в інформаційні канали, ніж добрі новини, бо привертають більше уваги цікаві, скандальні. І якщо про нас будуть тільки такі новини, то це теж буде ускладнювати наш шлях і до перемоги, і до євроінтеграції.