Як знайти смисл для України

Рік тому Президент Зеленський назвав майбутній, тоді 2023, рік роком перемоги. Через рік ми бачимо, що цей рік став не роком перемоги, а в кращому разі роком фрустрації. Суспільна реакція на пропозиції (поки що тільки на пропозиції) нового закону про мобілізацію показує, що до перемоги стало не ближче, а сильно далі. Якщо на початку року, коли в Україну ще приїжджали заробляти політичний капітал західні президенти на чолі з Джо Байденом, і відчувалося наближення перемоги, то потім з'ясувалося, що ми – етичні самозванці, які крадуть у самих себе, і перемога почала віддалятися. Говорити про цінності на Заході нашим лідерам стало проблематично. Українцям стало зрозуміло, що перемога під питанням. А найбільш мислячі задалися питанням – а що для нас перемога?

Через рік після оголошення року перемоги можна констатувати, що українці не хочуть воювати за державу Україна в нинішньому вигляді. Вони не бачать у цьому сенсу. А коли людина не бачить сенсу, то, в кращому разі, вона створює видимість. У «17 миттєвостях весни» є епізод, коли Штірліц коментує роботу Мюллера в день, коли сам був близький до провалу:

– Я бачив як ви вибудовували сьогоднішній день. У вас було все як завжди. У вас не було натхнення.

– А якби я взяв би і застосував до вас третій ступінь залякування?

– Якби ви зробили це, группенфюрер, ви б залишилися сам на сам із багатьма ворогами, тут, у цьому будинку. І я не впевнений, що ви б перемогли.

Тобто Мюллер розумів, що йому не вигідно валити Штірліца.

Але я поставлю рамки ширше. Не може бути сенсу існування у країни, якщо його немає у пасіонарних людей цієї країни. Отже, сенс існування України – сума та спільність (саме так, це важливо!) смислів її пасіонаріїв, які і є справжньою елітою. Формальні еліти сьогодні представляють держчиновників, які не бачать жодного іншого сенсу як продовжувати грабувати Україну. Це видно із законодавчих ініціатив у сфері економіки. У цьому сенсі дуже символічним є скандал, в який вляпалася українська художниця Соня Морозюк. Нагадаю, вона з початку війни позиціонувала себе художницею смислів, писала картини з фразами, які піднімали моральний дух українців, у Києві є мурали з її картинами. А днями з'ясувалося, що Соня – наречена чувака, сім'я якого замішана у великих корупційних скандалах. Пошуки сенсу поки звелися до прикрас Cartier за шалені гроші. Зрештою, це тепер її особиста драма. Але я зазначу, що вона не заслуговує на шакалячий експрес, який виїхав за її адресою.

Щодо головного! Справжня еліта – це ті, хто може відповісти на запитання «навіщо?» або «щоб що?». Людина – це те, за що вона готова померти. Сенс мого виходу в ефір у тому, що цю колонку прочитає кілька сотень тисяч людей, які завдяки соціальним контактам доведуть меседж до кількох мільйонів. Мій меседж полягає в тому, що потрібно кожному з них, кожному з вас, друзі, потрібно знайти свою особисту відповідь на запитання – а за що я готовий померти? Тільки відповівши особисто кожен для себе на це питання, ми зможемо сформувати таку відповідь на історичні виклики, що дозволить нам:

а) дати колективну відповідь на питання «навіщо?» співставну з історичним викликом,

б) сформувати такі ідеї, які дадуть більше варіантів розвитку подій,

в) почнуть виводити нас із воронки катастроф,

г) дадуть змогу сформувати, що для нас перемога в цій війні, і стануть її наближати.

Якщо ми з вами, друзі, не відповімо для себе за що ми готові померти, ми будемо вмирати за те, що скажуть або визначать інші. Вам подобається вмирати за корупціонерів і злодіїв? Особисто мені ні.

Моя професія полягає в тому, що я вирішую проблеми інших людей у певних галузях – маркетинг, розвиток бізнесу і все, що з цим пов'язано. Я цим займаюся вже понад десять років. І за характером роботи я спілкуюся з безліччю людей. Причому, це, як правило, активні люди – підприємці малого та середнього бізнесу, маркетологи, управлінці. Я дуже добре знаю аудиторію, яка прочитає цю колонку, міг би навіть детально описати її за необхідності. Але мета колонки не в цьому. Річ у тім, що в мене надія тільки на активних пасіонарних людей, які можуть діяти, щось робити. І я вірю, що пошук особистого сенсу кожним представником креативної та активної частини українського суспільства може дати поштовх до формування адекватної викликам відповіді на них.

Чому так важливо сформулювати відповіді (індивідуальні та колективні) на екзистенціальне питання і дати нову еліту?

Причина того, що перемога почала віддалятися в тому, що в нас за замовчуванням склався наступний домінуючий корпус ідей і, відповідно, дій – усі переходимо на українську, хто не перейшов, тому хейт, тоді як чиновники продовжують красти, не знімаючи дорогих вишиванок, державна політика зводиться до міжнародного жебрацтва, економіка помирає, виробництво зброї не дає змоги розраховувати лише на себе, ідей виходу на суб'єктність немає ні в держави, ні в суспільства.

Ідея щоб українською говорили «від Сяну до Дону» мені подобається. Давайте так, подобається! Незважаючи на те, що Україна 1991 року не була мономовною і не є мономовною зараз. Мені не подобається те, як ця ідея проповідується і реалізовується. Тому що такі пости як у Ярослави Гресь «про мову» відкидають цю ідею на роки назад, тоді як відео, коли вірменська дівчина співає в чат-рулетці «Черемшину», закохує в Україну сильніше, ніж усі мовні омбудсмени разом узяті. Знайдіть в youtube «Елена Ереван Черемшина» або «Армянка поет для украинца песню на украинском». Українська мова, українська культура і країна Україна можуть бути предметом великого кохання. В Україну потрібно закохувати, а не пропагувати її силою і хейтом. Це схоже на невротичні спроби загітувати вакцинуватися два роки тому. Причому це роблять ті самі селебріті, що й тоді. Ніхто з примусу любити Україну не буде.

За мотивами спілкування з людьми за час від початку війни я помітив, що є кілька причин переходу на українську. Частина людей абсолютно щиро і з любові перейшла на спілкування українською, ніяк не обмежуючи тих, хто спілкується в Україні російською. Частина перейшла від страху що будуть хейтити. Частина перейшла на українську через конформізм, їм це вигідно в силу якихось обставин. Частина перейшла від неврозу, спровокованого травмою війни. А Фома Аквінський, якщо не помиляюся, казав, що якщо ви не крадете або не вбиваєте не через переконання, а зі страху, то ви не робите нічого корисного, просто збільшуєте кількість страху у світі. Друзі, якщо ви не любите українську і перейшли від страху, конформізму і неврозу, то все, що ви зробили, це збільшили кількість страху, конформізму і неврозу в цьому і так непростому світі. Не треба так з українською! Вона цього не заслуговує!

В Україну можна тільки закохати, але змусити всіх її любити неможливо. І треба усвідомити, що пости в соціальних мережах «про мову» від наших селебріті та небажання українців мобілізуватися мають прямий зв'язок. Це прямий зв'язок! Я б навіть запропонував ввести табу на слово «українізація». Українська мова й українська культура не заслуговують на це, вони чистіші й багатші за це. Немає ніякої лагідної українізації. Українізація як процес погана будь-яка – лагідна, гостра, з паприкою, з перцем, та хоч із трюфелями. Це не закохує в українську, а принижує її.

Новим елітам, повторюся, це люди, які знають свою особисту відповідь на запитання «навіщо?» і усвідомлюють за що вони готові померти, а за що ні, потрібно знайти спочатку свій особистий сенс існування України. Тільки пройшовши через внутрішній особистий пошук сенсу можна сформулювати сенс для всієї України. Це має бути така ідея, за яку буде готовність померти (якщо потрібно) і в одесита, і в кримчанина, і в харків'янина, і в львів'янина, і в діаспорянина. Ця ідея буде настільки прекрасною і звабливою, що буде не тільки об'єднувати таких різних людей, як українці, а й закохає в себе багато людей, які, не будучи етнічними українцями, закохаються в неї і приїдуть в Україну стати її частиною.

Шлях до цієї прекрасної і звабливої ідеї великої України лежить через відповідь активних українців на запитання – за що я готовий померти. Тут питання не в заклику до мортальності. Швидше навпаки, готовність померти – це максимальна готовність підтвердити свої переконання відповідними діями. Стати в авторську позицію. Отже, відповідь на запитання, за що людина готова померти, парадоксальним чином збільшує її вітальність і здатність стати автором свого життя, позбувшись жертовної позиції. Якщо ми не знайдемо відповіді на це запитання, ми будемо вмирати за те, що виберуть за нас інші. Подумайте про це в останній день цього року, продумайте про це, прокинувшись у новому році, подумайте про це, сидячи за столом або гуляючи з собакою, подумайте про це, сидячи за чаєм на кухні або дивлячись у вікно поїзда, що мчить до місця призначення. Тоді й стане зрозумілою відповідь на запитання – а що для нас перемога?