Мобілізація як “стометрівка”, люди як ресурс. Чи є цьому альтернатива?

Законопроєкт про мобілізацію справді спровокував всенародне обговорення. В історії України, мабуть, не було законопроєкту, який би так уважно читали в кожній родині.

Одні, щоб зрозуміти, коли їх демобілізують, другі, коли їх мобілізують, а треті, як сховатись від призову. Та кожна зі сторін бачить в цих законодавчих новелах не розв’язання своїх проблем і не частину плану Перемоги, а прояв стратегічної розгубленості влади.

ДОВГА ВІЙНА І СТОМЕТРІВКИ

Мобілізація 500 тис. чол. не розв’язує основне питання цієї війни. Що ми будемо робити у 2025 році, коли війна продовжиться, буде досить інтенсивною, а росіяни розширять фронт на увесь кордон? Що буде, коли москва таки проведе мобілізацію і виставить понад 2 млн. рабів, а не 400 тис. про які каже Залужний?

Вже зараз британська розвідка стверджує, що росіяни готові без надриву втрачати до півмільйона за сезон. За два роки у них втрати на рівні 350 тис. Ми знову будемо шукати нових 500 тис. українців?

Військові кажуть, що в нас є потенційно 3 млн. чол. призивного віку. Ще є жінки. Потім можна ще раз знизити вік призовника, та підвищити граничний вік демобілізації... Але, є така історичний прецендент як “парагвайський сценарій” (пояснення в кінці тексту). Раджу докладно погуглити.

Сьогодні військово-політичне керівництво заговорило про “довгу війну” і “стратегічну оборону”, але, всі їх ініціативи щодо мобілізації та фіскалізації свідчать про планування на коротку перспективу. У поєднанні з брехнею та генеруванням завищених оцінок ставлять під загрозу майбутнє нашої країни.

Складається враження, що ми мобілізуємося як на стометрівку, в той час, як нам потрібно бігти Великий Марафон. А ми до нього готові?

РЕСУРСИ ЧИ АКТИВИ?

Системною проблемою керівництва держави є те, що у своїх рішеннях по мобілізації воно послуговується виключно ресурсною парадигмою. Для Генштабу та Міноборони люди - це мобілізаційний ресурс, як боєприпаси, техніка та кошти.

Ресурсна арифметика військового командування зрозуміла. ГШ ЗСУ прагне вийти на мінімальний паритет по живій силі з росією. Чисто арифметично і дуже лінійно. Але кількістю війну ми не можемо виграти.

Така ресурсна логіка передається вниз до безпосередніх виконавців і породжує ситуації, коли, наприклад, деякі командири, розглядають “додані” до їх бригад окремі ТРО (добровольців!), як “витратний ресурс”, який вони використовують, практично не звертаючи уваги на втрати.

Додайте до цього бюрократію, “армійський совок”, “жуківщину”, “армійське рабство” - це все є! Бійці про це розповідають родичам, а ті “сарафанним радіо”, не кажучи про вороже ІПСО, розносять далі. І це стає потужним демотиватором для потенційних мобілізованих і добровольців.

У політиків не менш ресурсна електоральна логіка. Політичне керівництво зважає на рейтинги. Воно намагається перекласти на військових відповідальність за непопулярні рішення. Влаштовує інформаційні війни, мінусує популярних військових. Це ще більше підриває довіру до влади, як нездатної управляти процесами, і вона втрачає легітимність в очах народу.

Потрібно повністю змінити підхід до війни. Люди, яких потребують сили оборони, мають бути не ресурсом, а активом. Це інше ставлення ставлення до громадян, до солдатів. В економіці актив - це те, що потрібно берегти, в що потрібно вкладати аби отримати в майбутньому вигоди внаслідок його використання.

СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР

Держава має монополію на насильство, це й робить її державою. Застосування цього насильства і примусу є виправданим, легітимізованим, коли воно застосовується для загального блага. Це відома аксіома. Але більшість забуває, що є й друга частина цієї формули - довіра. Якщо є довіра, то насильство і примус трансформуються в самообмеження та служіння.

Чи можемо ми це сказати про нинішню державу в Україні?

Влада закликає захищати країну, жертвувати своїм життям, та не подає проявів справжності наміру. Навпаки, генерує купу ознак розпаду, етичної деградації та нахабну корупцію. А наявний дефіцит довіри держава покриває посиленням примусу і насильства.

- Влада порушила старий “суспільний договір”. Раніше еліти крали, але давали виживати простим громадянам в нерегульованій “тіньовій зоні”, там де “глибинний народ”. На сьогодні “харчова база” звузилася і влада намагається ще більше оподаткувати усі процеси. Але, вона продовжує красти. І робить це демонстративно. Ще й пропонує легально відкупитися від мобілізації. Багаті не воюють, гинуть лише бідні.

- Влада використовує обман громадян як технологію примусу. Блокування виїзду людей за кордон на підставі не законів, а усних вказівок та відомчих наказів. Посилення мобілізаційних заходів повсюдно відбувається з порушенням прописаних в нормативах процедур. А відсутність можливості ефективного оскарження рішень / дій поліції чи ТЦК у судах делегітимізує державу як таку. Право зникло. Залишилося лише насильство.

І це не російське ІПСО, а зріз настроїв людей. Те, про що говорять на кухнях, в громадському транспорті, в окопах.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

В останній час ми бачимо і чуємо багато важливих заяв від військових. Як каже письменник та військовий Артем Чех, “якщо ми не тягнутимемо за гриву до війська тих, хто може тримати зброю, то ми скоро закінчимося”. І військові мають право на справедливість, бо платять своїм життям заіснування України. Та люди “на нулі” справді втомилися.

Але, чи можна розв’язати цю проблему простим рішенням? Взяти й мобілізувати всіх, хто може тримати зброю. Це правильне об’ємне рішення? Це буде справедливо?

Звичайно, що просте рішення не завжди погане. Просте не означає примітивне. Але не в цьому випадку.

Досить слушною є теза, що уявлення про справедливість для всього суспільства не можна нав’язувати з дивану, з офісу і, навіть, з окопу. Вибачте, але це правда. Справедливість - це результат суспільного консенсусу, що досягається шляхом узгодження владою законів держави та уявлень громадян про те, в який спосіб і ЗАРАДИ ЧОГО вони згодні обмежувати себе законами.

Отже, зняти дефіцит справедливості та забезпечити фронт людьми можна лише через укладення нового суспільного консенсусу чи суспільного договору. Немає для цього часу? Навпаки, саме зараз і час для цього!

ЩО РОБИТИ?

В нас відбувається екзистенційна війна за право українців на існування та збереження України. У таких війнах воюють не лише армії, а й суспільства та їх організованості загалом. Російське суспільство і його армія є авторитарними за своєю суттю, тому основною перевагою є кількість, управлінська вертикаль примусу та відношення до людей як до витратного матеріалу (ресурсу).

Українське суспільство і його армія знаходяться на перехідному етапі від авторитаризму до людяності, де якість кожної людини унікальна і важлива. Внутрішня битва ще не завершена, авторитаризм спокусливий та зрозумілий, але людяність відкриває стратегічні перспективи.

Ми не можемо робити ставку на авторитаризм та кількісний підхід, бо програємо росії. Вона апріорі має там беззаперечну перевагу. Натомість, ми можемо перемогти у асиметричній війні якості з кількістю. Тому наш стратегічний вибір в бік людяності неминучий, але на перехідний етап потрібен час, якого в нас немає.

На перехідному етапі та під час кількісної війни на виснаження, недооформлена в організаційні форми людяність є нашим вразливим місцем, зокрема і для ворожих ІПСО. Ми не можемо реформувати окремо армію, не реформувавши суспільство, яке її породжує. Тому, нам потрібна Народна Армія!

Ми про це казали ще в березні 2022 року: дорослому суспільству не потрібна диктатура, а потрібна народна армія. Що ми можемо зробити зараз - це рухатися у цей бік.

Мета 5+ млн. відповідальних громадян-військовослужбовців за “швейцарсько-ізраїльскою” моделю служби, що забезпечить необхідний мобілізаційний потенціал, кадровий резерв, поповнення втрат, вчасну ротацію, безперервність і якість навчання та високу мотивацію протягом тривалого часу для постійно діючої армії в 1+ млн. осіб.

Потрібна дорожня карта поетапного переходу від існуючого типу ЗС до народної, з чіткими часовими рамками та зрозумілою динамікою основних показників. Фронт у перехідний період має бути втримано, це аксіома.

1. Залучення до захисту країни КОЖНОГО громадянина. Мова йде про багаторівневе залучення громадян до взаємодії на рівні компетенції окремої людини, з можливістю отримати нові навички та, у перспективі, коли настане черга, стати у стрій ЗСУ чи піти на воєнне виробництво.

Багаторівневе залучення означає:

- перший рівень оновлення облікових даних та проходження ВЛК не може бути приводом автоматичної відправки в частину;

- проходження місячного базового курсу підготовки не означає, що завтра заберуть на нуль. Курси - це місце, де зникає недовіра до ЗСУ. Підготовка може бути максимально розподіленою, з широким залученням цивільних можливостей і практичної доцільності (такмед в лікарнях, саперна справа, на будівництві місцевих укріпрайонів тощо);

- більше рекрутингу, менше примусу, збільшувати можливість самовизначення під час мобілізації, надати можливість частинам напряму обирати людей на вільні посади;

- визначати ВОС за досвідом роботи, а не за первинною освітою;

- направлення в зону бойових дій без належної військового вишколу та навчання має жорстко каратися. Відповідальні особи, повинні нести персональну кримінальну відповідальність;

- збереження життя особового складу під час виконання бойового завдання має стати критерієм відзначення та просування командирів;

- провести інвентаризацію мобілізованих в складі ЗСУ. Віднайти механізми для демобілізації відвертого баласту, який не воює і фактично не має доданої вартості для ЗСУ. Знизити кількість “паперової армії”;

- гарантувати часткову демобілізацію після служби в зоні бойових дій 36 місяців, з поступовим зниженням строків;

- визначити роль професійних військових, випускників військових вишів (щорічно їх випускають від 5 до 7,5 тис.), а не закривати дірки мобілізованими офіцерами запасу (після військової кафедри) без військового досвіду;

- створити умови для тих, хто бажає брати участь у виробництві для оборони без відриву від основної роботи. Такі пропозиції вже є (приклад - Житомирський дрон), їх варто масштабувати на всю країну.

- держава повинна спростити діяльність волонтерських виробництв та постачання їх товарів для потреб оборони.

2. На рівні стратегування принципово відмовитися від ресурсного підходу до людей. Збереження життя та створення умов для розкриття потенціалу кожного мають бути покладені в основу плану Перемоги. Як каже військовий Святослав Дубина, “військова доктрина має полягати в збереженні життя і здоровʼя військових. Має бути не політика героїв, а політика переведення армії на високотехнологічне, високоточне озброєння з мінімальними ризиками для військових під час воєнних дій. Суспільство має знати скільки бійців загинуло і що призвело до їх загибелі?”

3. Залучення великих мас до взаємодії у захисті країни призведе до підвищення запитів суспільства до якості влади. Ми братимемо участь не лише в обороні, але й безпосередньо своєю взаємодією перезасновуватимемо державу. Це означає, що одним з ключових елементів має стати Новий суспільний договір - яку України ми хочемо після війни? І що робиться зараз в державі, як це мотивує її захищати?

Це тема справедливості, справжності наміру, дотримання обіцянок, етики. Владі доведеться проявити цю справжність. Інакше її не буде, або держави загалом.

Такими відповідями (виявами справжності наміру) можуть стати:

- ротація депутатів ВР на фронт (“стажування у підрозділах” певний період);

- мобілізаційна лотерея для чиновників (не визначення відсотків, які підлягають мобілізації, а через відкриту лотерею рандомного вибору);

- інклюзивність вироблення управлінських державних рішень;

- дотримання владою обіцянок в контексті мобілізації та захисту прав військових;

- відмова від вау-обіцянок, які влада не може реалізувати, бо це вже знецінює її в очах людей;

- повне припинення практики обману громадян як форми примусу;

- відмова від репресивної фіскалізації;

- відверта дискусія та дебати замість пропагандистського “телемарафону”;

- розширення простору для самоорганізації та взаємодії громадян в системі оборони та захисту країни.

Держава має передбачити місце зустрічі неформального/непроявленого та формального/проявленого. Не місце де “глибинний народ” буде арештований, оцифрований та відправлений на фронт, по факту обдурений, а місце, де така зустріч породить спільний інтерес захистити країну і побудувати щось нове. Таке, чого не було.

Коли ми матимемо народну армію, живий зв’язок війська та цивільних, участь мільйонів у захисті країни, то після війни у нас буде на що спертися. Таку країну можна захищати, в таку країну хочеться повертатися, в таку країну варто вкладатись. Ми створимо наш спільний актив як загальне благо для майбутніх поколінь.

ДЛЯ ДОВІДКИ: “Парагвайський сценарій” - мова йде про наслідки Війни Потрійної Альянсу (Парагвайської війни) для самого Парагваю в 1864-1870 рр. Проти цієї країни об’єдналися Бразилія, Аргентина і Уругвай. Наслідком війни став повний розгром Парагваю.

Навіть після поразки його регулярних сил конфлікт надовго перейшов у стан повільно тлійної партизанської війни. За деякими оцінками, загальні втрати Парагваю — як через військові дії, так і через хвороби, включаючи період партизанської війни — сягали 1,2 мільйона осіб, або 90 % його довоєнного населення.

За іншими даними, ці втрати становили 305 тисяч осіб із 525-тисячного довоєнного населення країни. Втрата майже половини території, післявоєнний залежний стан та знищення промисловості надовго перетворили Парагвай в одну з найвідсталіших країн Латинської Америки.