“Я помщуся світу любов'ю”: Сергію Параджанову — 100 років

Ця людина пройшла через справжнє пекло, однак знайшла в собі сили творити прекрасне.

Сто років тому, 9 січня 1924 року, у Тбілісі, у вірменській родині народився хлопчик на імʼя Саркіс, якого весь світ знає як Сергія Параджанова. Його доля була нелегкою, однак сповненою пригод. Параджанову судилося зняти кілька фільмів, визнаних шедеврами, потрапити до радянської в'язниці, вижити там у найважчих умовах і стати одним із найвидатніших кінорежисерів ХХ століття.

Після визволення з радянської вʼязниці митець жартував, що його звинуватили у тому, що він зґвалтував 340 членів КПРС. 

Параджанов не приховував своїх критичних поглядів на радянську систему. Він намагався жити і працювати так, ніби Радянського Союзу з його репресивним апаратом, обмежувальною та ідеологічно бідною культурною політикою просто не існує.

ТСН.ua зібрав найцікавіші факти з життя і творчості культового Сергія Параджанова. 

Українське кіно: перші кроки

Майбутньому режисеру дуже пощастило, адже у московському ВДІКу він став учнем класика радянського та українського кіно Ігоря Савченка. А той вже тоді був відомим як автор монументальної кінострічки “Богдан Хмельницький”.

На зйомках його картини “Третій удар” (про розгром фашистського угруповання військ і звільнення Одеси та Криму) студенти проходили практику. А коли Савченко помер, майже закінчивши фільм “Тарас Шевченко”, вже колишнім учням доручили завершити роботу вчителя.

Після смерті Ігоря Савченка його майстерню очолив інший класик українського кіно Олександр Довженко.

Не дивно, що значна частина випускників цього курсу після закінчення ВДІКу вирушила працювати в Україну — на Київську та Одеську кіностудії. Параджанову тоді випало поїхати до Києва.

Настає дуже цікавий період у його творчості. Параджанов знімає кілька відверто посередніх фільмів. Спочатку це “Андрієш”, далі “Перший хлопець”, “Українська рапсодія’, “Квітка на камені”. Це були “проби пера”, адже скоро режисер створить найкращий український фільм. 

“Тіні забутих предків”

Стрічка “Тіні забутих предків” знята на Київській кіностудії у 1964 році за мотивами творів класика української літератури Михайла Коцюбинського. Майже через 60 років після цього кінокритики визнали кінострічку найкращим фільмом в історії українського кіно.

“Тіні забутих предків” — це романтична історія Івана і Марічки — гуцульських Ромео та Джульєтти. У ній проявилися багато якостей, притаманних параджанівському кіно: метафоризм, уміння тонкими штрихами передати почуття, глибоке розуміння етнографічності, народності, символізм, що йде у містику, і режисерська спостережливість — і все це супроводжує дивовижна органічність кадру і звуку.

Фільм вийшов українською мовою і не був дубльований російською, що було для того часу майже нечуваним. Параджанов одразу став знаменитістю, відомим режисером, а влада побачила в ньому ще й українського націоналіста, мабуть, тому що він потоваришував з дисидентами і не приховував свого невдоволення культурною політикою Радянського Союзу.

Це відіграло чималу роль у тому, що його наступний фільм — “Київські фрески” закрили, хоча зйомки вже йшли повним ходом.

Невідзняте кіно Параджанова про Київ

Важко думати про те, скільки стрічок Параджанова не побачив світ через заборону на творчість і репресії — успіх “Тіней забутих предків” не відкрив для митця можливостей.

Якщо режисер не міг знімати кіно, він писав його — так у нього назбиралося десятки невтілених сценаріїв. Артгаусне кіно “Київські фрески” мало бути присвячене 20-річчю перемоги у Другій світовій війні, сценарій був написаний разом із письменником Павлом Загребельним.

На думку цензорів, проєкт виявився дуже вільної форми, тому дирекція студії одразу ж закрила фільм. Натомість Параджанов не дозволяв комісії вносити правки у сценарій та всіляко відмовлявся йти на компроміси. Через кілька місяців стрічку зняли з виробництва за причиною “містично-суб'єктивного ставлення до сучасної дійсності”.

Від “Київських фресок” збереглися лише 15-хвилинні кінопроби та документи-вказівки для знімальної групи. Кадри вціліли лише завдяки оператору Олександру Антипенку, який зберіг матеріал, додавши його у свою дипломну роботу. 

Параджанов пізніше скаже: “Час перетворив наш матеріал на фільм, і я хочу, щоб ви подивились його”. Уже в 1988 році на кінофестивалі в Мюнхені світова кінематографічна преса визнала ці проби-етюди “новаторським відкриттям” і “блискучим досвідом кіноавангарду”.

Не лише “Тіні…”: 6 легендарних робіт Параджанова

“Колір граната”

Сергій Параджанов заради цієї історії звернувся до особистості середньовічного вірменського поета Саят-нова, що творив на вірменській, грузинській та азербайджанській мовах.

Зйомки фільму проходили у церкві Святого Іоана в селі Ардві Лорійської області Вірменії.

“Легенда про Сурамську фортецю”

Фільм присвячується грузинським воїнам усіх часів, які віддали життя за свою країну. В його основі лежить давня грузинська легенда, в які розповідається, що готуючись до захисту своєї країни від нападу іноземних поневолювачів, народ зводив фортецю, але щоразу, коли стіна досягла рівня даху, вона повалилася.

“Арабески на тему Піросмані”

Короткометражний фільм талановитого режисера Параджанова, який представляє особистий погляд професіонала на мальовничу спадщину грузинського художника-примітивіста ХІХ століття, самоучки, який увійшов до кращих майстрів світового наївного мистецтва Ніко Піросмані.

“Лебедине озеро. Зона “

Людина, яка постає в центрі сюжету втікає із в'язниці за три дні до завершення терміну. Змучений він знаходить притулок у монументі “Серп і молот”. Там його знаходить жінка, з якою вони взаємно закохуються один в одного.

“Етюди про Врубеля”

Картина присвячена періоду київського життя художника Михайла Врубеля та безпосередньо його творчості.

“Ашик-Керіб”

Ця романтична драма знята за мотивами однойменної поеми Михайла Лермонтова. Ашик-Керіб був бідний, але мав добре серце і прекрасний голос. Він грав на саазі — турецькій балалайці, прославляючи стародавніх витязів Туркестану, виступав на святах та весіллях.

Читайте провідні новини дня:

• Корупційні ризики законопроєкту про мобілізацію: хто може збагатитися і в чому недоліки – пояснення юриста
• Розкрадання понад мільярда на ЗСУ: що відомо про скандал довкола сім’ї Гринкевичів – найбільшого постачальника МО
• Відмовився від мобілізації – залишився без майна і грошей: у Раді розповіли, коли може бути вирішена доля ухилянтів

В'язниця: подорож до пекла

Після “Кольору граната” в СРСР перед його автором зачинили всі двері. Він написав близько десятка сценаріїв, у тому числі такий “невинний” як “Диво в Оденсе”, розповідь про життя казкаря Андерсена (спільно з Віктором Шкловським). Але жодний з них не реалізували — чиновництво не дрімало. І що гірше — не дрімали спецслужби.

Параджанов був на прицілі у КДБ. Попри це, режисер продовжував дружити з дисидентами (хоча самого його дисидентом назвати не можна) і час від часу публічно виступати з “крамольними антирадянськими промовами”.

І силовики перейшли до дій. Сфабрикували анонімні доноси, пошили кримінальну справу, висунули звинувачення. Суд був (звичайно!) закритим, і у 1974 році Параджанов отримав п'ять років ув'язнення у таборах суворого режиму за звинуваченням в одностатевих зв'язках, насильстві та порнографії.

Вижити в радянській в'язниці, потрапивши туди за гомосексуалізм, було надзвичайно складно. Параджанову це вдалося, хоча він пройшов через справжнісіньке пекло — муки, знущання, спробу самогубства, тяжкі хвороби, голод.

В'язні, які не вірили спочатку, що до них потрапив знаменитий режисер, поступово перейнялися повагою до нього як до художника. Увʼязнення Параджанова обернулося новим сплеском таланту, креативності та надзвичайної яскравості творчих рішень.

Кампанія за звільнення режисера, яку вели Ліля Брік, Андрій Тарковський, Лукіно Вісконті, Роберт де Ніро, та інші всесвітньо відомі митці та літератори, дала результат, коли французький письменник Луї Арагон погодився приїхати до Радянського Союзу. Він попросив Леоніда Брежнєва звільнити Параджанова.

І досяг свого. Режисер вийшов на волю 31 грудня 1977 року і повернувся додому до Тбілісі.

Єдиний син Параджанова

У 1958 році у шлюбі Параджанова з дочкою радянського дипломата Світланою Щербатюк народився син Сурен. За кілька років подружжя розлучилося, але підтримувало теплі стосунки.

Сергій Параджанов обожнював сина й часто брав його на зйомки — збереглася ціла колекція яскравих фото з цих подорожей. Сурен зіграв епізодичну роль у “Тінях забутих предків’, згодом у дев'яностих знімався у стрічці про батька “Параджанов: Остання весна”.

Сурен Параджанов закінчив архітектурний інститут, три роки працював за спеціальністю, згодом зайнявся бізнесом. Відіграв важливу роль у звільненні батька з в'язниці — саме Сурен передав копію сфабрикованого вироку Параджанова представникам міжнародної організації Аmnesty International. Але подальша доля чоловіка склалася драматично: він сам зізнавався, що полюбляв грати в азартні ігри, а також кілька років провів у в'язниці за звинуваченням у розповсюдженні наркотиків.

До останніх років вони з матір'ю проживали в Києві у скрутному фінансовому становищі. Сурен про свою вдачу казав так: “Тато мене чогось навчив, заробити на цигарки та каву я можу, але щоб більше — ні”. У 2021 році він помер на 63 році життя за рік після смерті матері.

“Сповідь”. Смерть

Сценарій “Сповіді” він написав у лікарні, коли лікувався від запалення легенів. Фільм мав розповідати про його дитинство, про ранні спогади та переживання. Проте зйомки “Сповіді” тривали лише два дні. Через рак, що прогресував, продовжити роботу він не зміг.

Своє останнє інтерв'ю в 1988 році Сергій Параджанов давав українською мовою. Після розповіді про київську прем'єру фільму “Ашик-Керіб” він сказав: “Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!”.

20 липня 1990 року Параджанов помер.

Найвідоміші цитати Параджанова

• “Я помщуся світу любов'ю”.
• “Я божевільний старий, який малює квіти”.
• “Моя вина, ймовірно, в тому, що народився. Потім побачив хмари, красиву матір, гори, собор, сяйво веселки, і все — з балкона дитинства”.
• “Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим — і став привабливим, заздрив розумним — і став непередбачуваним”.
• “Найстрашніше — проґавити прекрасне”.
• “Час великодушний і справедливий — він очищає пам'ять, знімає наклепи та образи з засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних”.

• “Я мало знімав. У моїх шафах 23 нереалізованих сценарії. Мені важко. Але це нічого. Ми заберемо з собою в нашу смерть частинку себе, і це трансформується в таємницю”.
• “Я так красиво жив 50 років. Любив — базікав — захоплювався — щось пізнав — мало зробив — але дуже багато любив. Людей дуже любив і дуже їм зобов'язаний. Був нетерпимий до сірого. Наймодніший колір. Необхідність часу”.
• “Я прозрів — і це найстрашніше ... Я — південь і схід. Брудний і чистий”.
• “Веселіться в повну міру, як це робив я. Є що згадати. Інакше було б шкода і себе, і життя! І що життя, якщо немає принципу і капризу?!”.

Параджанова реабілітували через 50 років після судилища 

Національна комісія з реабілітації за поданням Український інститут національної пам'яті (УІНП) реабілітувала українського кінорежисера вірменського походження Сергія Параджанова. Про це, з нагоди 100 років з дня народження митця, повідомив голова Українського інституту національної пам'яті Антон Дробович.

За словами голови інституту, реабілітувати ім’я кінорежисера вдалося на останньому засіданні національної комісії з реабілітації 20 грудня 2023 року. На підтримку розгляду цієї справи виступали Офіс Президента України та українські правозахисники, зокрема Українська Гельсінська спілка з прав людини.