Третя світова вже триває: чому Захід не був готовий до глобальної війни і чи переможе демократія авторитаризм

Повномасштабна війна Росії проти України, кривава ескалація конфлікту між Ізраїлем і Палестиною та загарбницька риторика Китаю щодо Тайваню можуть стати першими осередками гарячої фази Третьої світової війни, гібридна боротьба в якій вже точиться між демократичними і авторитарними режимами, вважає глава Комітету ВРУ з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва Олександр Мережко.

Екс-викладач міжнародного права у Денверському та Пенсільванському університетах (США), екс-віцепрезидент Парламентської асамблеї Ради Європи в інтерв'ю "Телеграфу" пояснив, чому коаліція західних держав виявилася неготовою до цього протистояння і які шанси на перемогу над новою віссю зла мають демократичні режими.

– Для України велика війна почалася два роки тому, але зараз скидається на те, що й решта держав стоять на порозі Третьої світової війни. Чи дійсно це так?

– Першого вересня 1939-го року напад Німеччини на Польщу став початком Другої світової війни, але тоді ніхто цього ще не розумів. З часом дата 24 лютого 2022 року, ймовірно, увійде в історію як початок Третьої світової війни.

Я вважаю, що війна вже почалася. Світова або ж глобальна гібридна війна. Те, що відбувається в Україні і на Близькому Сході – це гарячі елементи загальної війни, яка у гібридному форматі триває по всьому світі. Це економічне, інформаційне, культурне протистояння.

– Цей процес був неминучим чи йому можна було запобігти?

– В теорії міжнародних відносин, принаймні, з точки зору реалістів, йдеться про те, що для запобігання війни необхідний баланс сил. Цей баланс є стабільним, коли є п'ять великих держав, які врівноважують одна одну. Тоді існує гарантія від глобального конфлікту.

Як вибухнула Перша світова війна? Цей баланс був порушений. Замість п'яти взаємно врівноважуючих великих держав, сформувалися два протилежні блоки – Антанта і, як їх тоді називали, Центральні держави: Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина.

"Холодна війна" також була продиктована біполярною структурою світу. Вплив між собою ділили СРСР і США як лідер світу демократії. Єдине, що завадило цій війні перерости в "гарячу", це політика взаємного гарантованого знищення. Кожна з цих держав мала ядерний потенціал, достатній для повного знищення іншої сторони.

Нинішня ситуація є більш небезпечною. Окрім того, що ніякого балансу п'яти держав не існує, нема й біполярного світу. Замість цього виникли два блоки держав. До того ж, напавши на Україну, Росія запустила процес руйнування системи нерозповсюдження ядерної зброї. Решта держав зрозуміли, що єдина гарантія безпеки – власна ядерна зброя.

– Хто входить до цих коаліцій?

– З одного боку, це коаліція демократичних країн на чолі зі Сполученими Штатами: Європа, так званий "колективний Захід". З іншого боку – коаліція авторитарних і тоталітарних режимів на чолі з Китаєм, який має свою велику стратегію: Іран, Північна Корея, Білорусь, Куба, Нікарагуа, Венесуела.

– У чому полягає ця стратегія, яким вони бачать світ після своєї перемоги?

– Коаліція авторитарних держав зацікавлена в тому, щоб зруйнувати так званий rules-based order – порядок, заснований на правилах, і поступово нав'язати світу свої авторитарні цінності замість цінностей демократії.

Китай намагається сформувати певну економічну систему і підлаштувати політичну систему під себе. Він робить все для того, щоб розколоти Захід, послабити і дискредитувати його, посіяти невпевненість і хаос. Його мета – зруйнувати ліберальний порядок, який був сформований Заходом у післявоєнний період.

Колись світовим гегемоном була Іспанія, потім Нідерланди, потім Велика Британія, тепер Сполучені Штати. Держава-гегемон – це найбільш могутня в економічному, політичному, військовому і культурному сенсі держава. Китай хоче стати спочатку гегемоном у регіоні – в Східній та Південно-Східній Азії, а потім глобальним гегемоном, спираючись на свою економічну силу. І це дуже небезпечні амбіції, адже боротьба за гегемонію завжди супроводжується глобальною або світовою війною.

– Тайвань може стати спусковим механізмом у цьому процесі?

– Американські політологи ще у 1990-х роках писали: якщо Третя світова війна вибухне, це станеться через Тайвань. Тому так, ризики дуже високі.

Зараз у світі існують три стратегічні точки у сенсі пріоритетності для Сполучених Штатів: Європа, Близький Схід, Індо-Тихоокеанський регіон, і в двох із них ми вже маємо "гарячу" фазу війни. Якщо вона спалахне й у третій точці, це буде повномасштабна світова війна.

Крім того, не виключено, що 2024 року виникнуть конфлікти на Балканах, адже Росія має там свої інтереси.

– Яку роль у "новому світі", за задумом Китаю, буде відігравати Росія? Чи є ризики, що КНР просто поглине "молодшого брата" після того, як використає його у власних інтересах?

– Сьогодні відносини Китаю з Росією вже є асиметричними і ця асиметрія поглиблюється. Спочатку політика Путіна полягала шантажуванні Заходу. Він намагався виторгувати вплив на Україну в обмін на своє не-зближення з КНР, яка завжди була головною стратегічною небезпекою для США.

Не отримавши бажаного, Путін обрав силовий сценарій і втратив усі перспективи, окрім того, щоб йти на зближення з Китаєм. І він розумів це, адже про стратегічне партнерство без обмежень між РФ і КНР було оголошено ще до 24 лютого.

Зараз Росія є молодшим партнером, по суті, "молодшим братом", і ця залежність поглиблюється. Анексії з боку Китаю, принаймні в найближчі десятиліття, не відбудеться. Можливо, пізніше. Поки що Китай буде намагатися економічно колонізувати Росію, вимагати від неї йти на поступки: надання акцій ключових державних енергетичних підприємств.

На Заході цей процес називають вассалізацією РФ. До речі, до приходу до влади Путіна, російські дипломати й еліта передбачали це. Вони розуміли, що для них головна загроза – не США чи Європа, а Китай. Це сусід, в історичній пам'яті якого залишаються претензії до Росії за захоплення його величезної частини. Китай думає про те, як повернути ці території, але поки це можна робити без війни, він буде це робити економічно і політично.

Наразі політика Путіна спрямована на посилення залежності від Китаю. По суті, він власними руками геополітично знищує Росію.

– Спостерігаючи за тим, як карколомно діють РФ, Палестина й Іран, і як розгублено на їхньому тлі виглядають демократичні держави, складається враження, що "білі комірці" програють терористам, адже вони обмежені міжнародним правом, на відміну від наших ворогів…

– Так, вважається, що інтелігентна людина завжди є слабшою, аніж хуліган. Я з цим не погоджуюсь. Зло сильніше за добро тільки на короткій дистанції. На більш далекій дистанції воно програє.

Авторитарні режими сильніші у тому, що можуть швидше мобілізувати сили. Вони не потребують демократичного діалогу чи дискусії. Демократи дуже довго запрягають. Там відбувається дискусія і приймати рішення важче через бюрократичні процедури. Втім, коли демократія все ж мобілізується, вона є сильнішою.

Серед переваг – економічний аспект і мотивація захисту своїх прав та свобод. Бути вільним – одна з базових потреб цивілізованого суспільства, для якого рабство і тоталітаризм є чимось протиприродним.

– Чому ж демократія не почала "запрягати" раніше? Адже тривожні дзвіночки лунали давно. Як сталося, що Захід виявився неготовим до Третьої світової війни?

– Це помилка світогляду порядної людини. Чесна людина спирається на презумпцію невинуватості, вона вважає, що люди навколо є такими ж порядними. Це психологічна помилка.

Довгий час на Заході думали, що Путін – раціональний і сумлінний політик, просто зі своїми інтересами. Вони були впевнені, що з ним можна домовитися і головне – він буде дотримуватися цих домовленостей.

Американці і європейці не могли припустити, що у XXI столітті можна так грубо, кричуще порушувати міжнародне право і кидати виклик всьому світу, всім нормам моралі.

– Але ж вперше це сталося ще 2014 року. Невже 8 років не вистачило для усвідомлення реальності і прорахунків ризиків?

– Адміністрація Обами переконала себе у тому, що "все не так однозначно", що Крим – це особлива історія, там російськомовне населення і, може, вони дійсно хочуть бути в Росії, а не в Україні… Іншими словами, вони повірили путінській пропаганді.

Насправді, це був самообман. В США не хотіли робити різкі кроки, адже в іншому разі їм потрібно було одразу надавати зброю Україні, підтримувати нас економічно і політично. Я б сказав, це було повторення Мюнхена 1938-го року. Вони не зрозуміли природу російського імперіалізму, застосували дуже символічні і слабкі санкції, не надали нам зброю, проявили слабкість і недалекоглядність, на жаль.

Ця помилка всім нам дорого коштувала, адже зло ніколи не зупиняється. Його можна порівняти з раковою пухлиною: або ти вирізаєш її радикально, або дозволяєш їй вбити тебе.

– За два роки великої війни наші сподівання на швидку кончину російської економіки через тепер вже "повномасштабні" санкції не справдились. Спираючись на своїх "старших і молодших братів" у питанні постачання зброї і технологій, РФ продовжує розвивати оборонну промисловість. Чи означає це, що економічний важіль впливу (ледь не єдиний для демократичної коаліції) на агресора можна списувати з рахунків?

– Не зовсім так. Володимир Путін сказав Сі Цзіньпіну, що може воювати ще п’ять років. Насправді, сил у них вистачить на три роки. Так, у Росії є певні резерви економіки, запас стійкості, але в далекосяжній перспективі російська економіка приречена. Щоб розвиватися, потрібно мати західні технології, компоненти, а їх нема. І це вже починає впливати на їхню цивільну авіацію, на військово-індустріальний комплекс.

Тому нам потрібно просто витримати ці кілька років. Коли в РФ почнуться економічні, а потім й соціальні проблеми. Це вже невпинний процес.

– Якщо Китай все ж зробить ставку на Росію як на таран для реалізації власних амбіцій і посилить підтримку – військову і економічну – постане питання виключно силового вирішення цього глобального конфлікту. НАТО все ще є запобіжником для РФ? Останні провокації з російською ракетою у Польщі і "невідомими" безпілотниками над базами Бундесверу не були відзначені Альянсом.

– Так, провокації є, а реакція на них досить слабка. НАТО – оборонний альянс. Щоб задіяти 5-ту статтю, повинен мати місце повномасштабний збройний напад на територію країни-члена. Цього нема, а отже, нема й права на самооборону, згідно з міжнародним правом. Хоча, на мій погляд, слід було б все ж більш жорстко реагувати на це.

Зараз єдиний гіпотетично можливий варіант – якщо Росії вдасться пробити "коридор" до Придністров'я. Це може спричинити вже війну з НАТО, адже Румунія не буде мовчати, коли РФ зайде в Молдову. Росія, попри всі провокації, дуже боїться конфлікту з Альянсом, тому буде намагатися робити це в гібридній формі, через "зелених чоловічків" у Придністров'ї.

– Що буде, якщо Україна впаде?

– Україна не впаде. Росія не в змозі захопити навіть окремі великі міста України, не кажучи вже про всю країну. Знищити невеличке містечко типу Мар'їнки або Бахмута – так, але утримувати владу на великій території вони не здатні. Населення України дуже вороже налаштоване до РФ і навіть в умовах окупації буде потужний спротив, партизанська війна. Тільки для придушення цього спротиву потрібна мільйонна армія. У Росії нема таких ресурсів.

Зараз Кремль робить ставку на економічне знекровлення України і Заходу, знищення політичної волі, розпал внутрішніх чвар, перетворення нашої держави на failed state – неспроможну державу. У війні на виснаження перемагає той, у кого вистачить ресурсів і мотивації перестояти ворога.

Це протистояння психологічних і матеріальних факторів.

Головне – розуміти, що зупинитися Росія не в змозі. Це природа імперії: або вона продовжує захоплювати інші країни, або зникає. Тому Росія завжди потребує зовнішнього ворога, з яким треба воювати. Якщо експансії нема, народи імперії починають вимагати автономії, прав, самовизначення. Далі – неминучий розпад.