Що зробить війна з українською демократією

Політичні зміни в Україні є, причому важливі. Що не кажіть, а змінилося розуміння того, що таке політичні права людини. Тепер політичні права стають похідною величиною від твоїх зусиль, які ти інвестував/інвестувала в Україну, її здатність захищатися та бути сильною.

Це не теорія — ми в цьому реально житимемо. На основі цього підходу будуть навіть закони писатися. Я би не називав це «ціною війни» — це її натуральний наслідок, адже філософія національного виживання все ж оперує довгостроковими зобов’язаннями на кшталт тих, про які говорить Конституція.

До війни перебіг подій визначала стрічка новин. Тепер же їх визначають люди — ті, які на своїх місцях і які роблять щось корисне й важливе. До війни було легко міряти всі грішми — зараз уже грішми не виміряєш багато речей. Війна пропонує доволі струнку мораль, яка стає досить однозначним мірилом, хто чого вартий, у політичному плані зокрема. Перед людьми, які проходять випробування цим мірилом, у держави виникають довгострокові зобов’язання. У суспільства теж. Що й казати — досвід, здобутий під час війни, навіть має свою електоральну привабливість, потенціал завойовувати популярність.

А ще ж це війна в епоху соціальних мереж, коли досить багато голосів починають грати роль істини в останній інстанції. Не до всього цього ми готові — до цього неможливо підготуватись. Але цьому є противага — тепер важче претендувати на право мати власний голос, бо моральне мірило задане дуже високе. Задане тими, хто зробив під час війни багато.

Кожен голос має політичне право щось вимагати, щось пропонувати та на щось претендувати, але — відповідно до внесків, інвестицій у силу країни. Свобода слова якось сама по собі стає територією, яку потрібно завоювати, — принаймні для себе, на своєму персональному рівні. А тому це ще демократія, яку ми цілком впізнаємо за її звичними українськими обрисами, але вже демократія, яка має навчитися бути полем свободи й для тих, хто зробив багато, і для тих, хто зробив мало, і навіть для тих, хто взагалі нічого не зробив. Хто навіть не читає новин — що ж відбувається під час війни, що відбувається щодня, які є проблеми.

Така демократія, мені здається, все ж не повинна бути категоричною. Вона не повинна бути категоричною навіть попри ту струнку й однозначну мораль, яка зараз так легко допомагає називати біле білим, а чорне чорним. Не даремно ж філософи попередніх століть рекомендували залишати свободу навіть там, де, здається, мораль би їй місця не залишила. Це для чогось треба — для прогресу, мабуть. Ми ж не все можемо розуміти тут і тепер, у 2024 році.

Політично Україна рідко отримувала шанс відбутися в повоєнний етап, відрефлексувавши та зрозумівши свою війну в деталях. За прикладами, коли це все ж було можливим, треба йти десь у добу козацьких воєн, де демократія все ще не покидала межі площі, межі майдану, а тому легко трималася на моменті солідарності, коли голоси поєднуються в однодумстві. У складнішому середовищі ХХ століття за війнами починалися інші трагедії, і вони були екзистенційними, не вкладаючись лише в політичні рамки.

Тепер же ми отримуємо спричинену війною політичну реальність, де демократія вже муситиме принаймні сильно хвилюватися, якщо в ній не буде достатньої глибини солідарності й однодумності. Це вже про щось говоритиме. Це в країні, де до війни популярність здобувалася на протиставленні себе іншому та іншим.

Однак, треба визнати, наша нова політична мораль все ж має свій елемент балансування — і це толерантність, готовність сприймати людей такими, якими вони є. Готовність визнавати за ними право робити те, що вони воліють. Ця політична мораль болітиме щоразу, коли доходитиме до суспільної поляризації. Постане й ностальгія за тим моментом, коли ця мораль набувала стрункості.

А з хорошого — так це те, що саме слово «громадянин/громадянка» тепер має набагато більшу вагу. Як виявилося, до війни ми насправді не здогадувалися, що таке зобов’язання перед країною і як це виглядає. Так, перебільшувати не треба — ми будемо готувати бутерброди вранці чи прогулюватися улюбленими вулицями все одно як люди, а не як громадяни, однак наша публічна сфера так чи так обертається навколо тієї моралі, інстинкт якої — досить категорично визначати якість твого громадянства. З типових іпостасей людини — член сім’ї, працівник, громадянин — тепер саме іпостась громадянства є визначальною. Політично визначальною.

В Україні, яка в мирні часи є, я би сказав, радше спокійною країною, це не має нічим загрожувати, але це створює свої межі для того, хто і що тепер вважає своїми політичними правами. Зрештою, під нами — міцний фундамент у вигляді Конституції, а ще інтеграції до Євросоюзу з його правовою та ціннісною традицією. Та й здоровий глузд завжди допоможе. Ми входимо в довгий період, коли багато що в політиці оцінюватиметься з огляду на те, що відбувається зараз — під час війни. Ясно, що це створить певні проблеми. Але все ж, хай від цього буде лише краще — нам просто потрібно буде навчитися з цим жити.

Ілюстративне фото: Getty Images