Син деспота, лакей і диктатор: психолог розповів про найбільші страхи Путіна та справжнє ставлення до українців

Навколо особистостей і біографій диктаторів усіх часів та народів завжди виникало чимало чуток і легенд. У намаганнях пояснити природу абсолютного зла, іноді доходило навіть до містифікації цих персон. Насправді ж відповіді на більшість подібних запитань лежать в площині психології.

Аби зрозуміти, що породило одного з найкривавіших диктаторів XIX століття Володимира Путіна, де приховані його слабкі місця і які події можуть знищити главу РФ як політика і як особистість, "Телеграф" звернувся до політичного психолога та експерта з невербальної комунікації Валентина Кіма.

Емоційна тупість і "нюх" на страх

– Володимир Путін, яким ми бачимо його сьогодні, – це те, що було закладено в ньому від народження чи результат впливу певних подій і обставин у його житті?

– Особистість кожного з нас змінюється під впливом зовнішніх чинників протягом усього життя. Для Володимира Путіна вирішальною подією в біографії, безумовно, стало зайняття посади президента РФ. І тут принципово важливими є два аспекта: як він ним став і чому.

В Росії з царських часів було прийнято призначати на пост глави держави зручних і слухняних наступників. В кінці 1990-х років, коли влада Єльцина дуже похитнулася, державою фактично керували сім олігархів, а народу хотілося стабільності, було вирішено призначити президентом тихого лакея, який доти носив портфелі і не мав власної ідеології та амбіцій, на відміну від того ж Зюганова.

Путін мав стати для еліт ручним гарантом капіталів, безпечного існування і можливості збільшення статків. Сумнівів у його покірності та скромності не виникало: навіть у кооперативі "Озеро" він був рядовим членом, а не головою.

Втім, отримавши необмежену владу, Путін, який не будував свою кар'єру самотужки, не дійшов до цієї висоти природним шляхом, почав шаленіти від власних можливостей. Це стало дуже серйозним поштовхом для внутрішніх змін Путіна, адже такий удар мало хто може витримати.

– І все ж, різниця між Путіним на початку нульових і Путіним 2024 року досить суттєва?

– Були ще два моменти в його політичній кар'єрі, які стали знаковими. Це відмова Заходу у виділенні Росії геополітичного впливу, реакцією на що стала Мюнхенська промова Путіна 2007 року. Тоді він дуже різко переорієнтувався, переглянув свою роль в історії РФ і світу загалом, і фактично оголосив Заходу війну.

І, звісно, пандемія Covid-19. Усі ми пам'ятаємо наскільки тоді загострились параноїдальні настрої Путіна, і до якого абсурду доходило оточення, аби не наражати його на ризик. До речі, карантин перед зустріччю з главою Кремля практикують і досі, а альтернативою все ще може виступати той самий нескінченний стіл, що розділяє диктатора і його гостя.

– Як тихому і слухняному, неамбітному і зручному Путіну вдалося так міцно ухопитися за владу і вже не віддати її?

– А її ніхто й не намагався забрати. У Путіна ніколи не було конкурентної боротьби. Він не здатний на це, тому завжди формує для себе максимально комфортне поле існування: жодних дебатів, негативно-емоційних виступів чи незручних зустрічей з опонентами. Ця людина завжди говорить тихо і спокійно, уникає демонстрації емоцій, а потім б'є у спину.

Путін – справжній шпигун, який ніколи не входить у пряму конфронтацію. Його завдання – не виграти бій, а виграти війну найефективнішим, найекономнішим способом.

– Ці риси – школа КДБ?

– Радше, це школа життя, яка привела його в КДБ. Чомусь у біографіях йому часто приписують "дворове" дитинство. Мовляв, він був таким собі "пітєрским пацаном". Пітерські пацани в КДБ не потрапляли. Для цього необхідно було зібрати таку кількість рекомендацій, мати настільки бездоганну репутацію і пройти таку кількість спецперевірок, що для звичайної шпани це було недосяжною висотою.

Путін ріс у сім'ї, де всім заправляв деспотичний, агресивний батько, схильний до приниження оточуючих і насилля. Матір втратила першу дитину і всеціло присвятила себе Володі. Те, що у майбутньому він не буде здатний до емпатії і буде сприймати світ надто примітивно, розділяючи його на чорне й біле, зумовлено тим, що в дитинстві він переживав дуже сильні, але вкрай примітивні емоції: страх і ненависть.

– Це можна назвати емоційною тупістю?

– Так, ймовірно. Переживши домашню тиранію батька і цькування в школі, Путін набув страху переслідування, нав'язливої ідеї, що всі проти нього. Він постійно перебував в очікуванні нападу, тому з часом почав нападати першим.

Парадокс полягає у тому, що при неспроможності відчувати тонкі букети емоцій, він має "нюх" на страх і слабкість інших, адже це добре знайомо йому з дитинства. Путін відчуває, коли його побоюються і вміє посилювати це почуття.

На фото з юності майбутнього диктатора добре видно, що він завжди стоїть скраєчку, осторонь, не виділяється. Це людина, ображена світом і позбавлена можливості помститися. Той факт, що він пішов у КДБ, свідчить про його вміння чекати і планомірно вибудовувати стратегію.

Комплекси і секс-скандали

– Які особисті риси є найсильнішими і найслабшими його сторонами?

– Як я вже сказав, Путін непоганий стратег. Так, іноді він помиляється, але загалом діє дуже повільно, послідовно і дуже непомітно, не демонструючи свою перевагу над супротивником.

Це типаж людини, яка входить в гру з дуже слабкими позиціями, але вміючи чекати, у певний момент б'є у найслабше місце. Це дуже небезпечний супротивник.

Слабкою рисою Путіна є відсутність лідерських якостей. Він не здобув все те, що має, йому це дали. Він не створив себе сам, його призначили. Він не переміг конкурентів, у нього їх не було.

До речі, саме тут криється й найбільший страх і комплекс диктатора: відсутність легітимності. Усвідомлюючи незаслуженість свого стновища, він культивує так звані вибори в РФ і звинувачує кожного другого свого політичного ворога в нелегітимності.

– Щодо комплексів. Страх Путіна перед визнанням свого похилого віку – це особиста риса чи все ж політична необхідність?

– По-перше, історія з коронавірусними обмеженнями продемонструвала панічний страх диктатора захворіти і втратити форму. Це свідчить про те, він сам для себе є найвищою цінністю. Тому так, особисте бажання бути (або принаймні здаватися) молодим і здоровим, присутнє.

По-друге, варто розуміти, що Путін прийшов до влади як представник молодого покоління. На тлі Єльцина, Зюганова, Примакова він був просто хлопчиськом. Відтоді він несе цей образ, протипоставляючи його попереднім "старцям при владі".

Заради справедливості варто зазначити, що це притаманно не лише російським політикам. Згадайте, скільки разів президент США Джо Байден падав, піднімаючись трапом літака. Чому це відбувалося? Тому що у свої 80 він намагався бігти сходинками, демонструючи гарну форму.

Політики мають постійно демонструвати наявність внутрішньої енергії, адже знесилений політик прирікає себе на падіння рейтингу. Тому Путін в такій ж агонії, як і решта його колег.

– Одруження не зіграло б на користь Путіну в цьому сенсі? Чи чутки про давно укладений шлюб з Аліною Кабаєвою все ж правда?

– Цікава річ. Суспільству подобається президент, який має сім'ю, але набагато більше йому подобається смакувати подробиці секс-скандалів топ-політиків. Іноді політтехнологи користуються цим, аби підняти рейтинг свого клієнта і продемонструвати всім, що він все ще досить молодий і енергійний для таких пригод. Можливо, історія з Кабаєвою була саме цим випадком.

Хоча загалом це не притаманна Путіну стратегія. Він є вкрай закритою особистістю і страшенно не любить, коли чіпають його найближче коло. Приватність його життя є для нього однією з найвищих цінностей. Тому навряд чи він став би використовувати особисті стосунки для підвищення рейтингів. Йому простіше закатувати 10 тисяч росіян, аніж публічно одружитися.

Українське прокляття і безславний кінець

– Невдала операція з підкорення (а потім і захоплення) України вплинули на психологічний стан Путіна? Адже усе, що відбувалося з часів Майдану, руйнувало його плани і приносило поразку за поразкою.

– Його ставлення до України змінилося не 2013 року, а на виборах 2004-го, коли, попри підсилення штабу Януковича величезною кількістю провідних і найвідоміших кремлівських політтехнологів, переміг Ющенко.

Це свідчить про те, що плани на Україну існували давно. Втім, як і плани на інші республіки. Інакше він би не кинув величезний десант в Казахстан на початку січня 2022 року, не тримав би військові бази у Вірменії та Придністров'ї, не нападав би на Грузію.

– Тобто, річ не у вибірковій ненависті саме до українців?

– "Апетити" Володимира Путіна – це вся колишня зона впливу Радянського Союзу. Особлива увага до України пов'язана саме з тим, що він тут постійно програє́. Єдиний раз йому вдалося здобути ситуативну перемогу на виборах 2010 року, але й вона не тривала довго.

Якби Путіну вдалося зберегти вплив на політичну ситуацію в Україні, не задіюючи силовий сценарій з Кримом і "Л/ДНР", йому було б набагато легше укладати домовленості і бодай частково отримувати бажане.

Річ не у початковій ненависті до українців, а у ненависті до поразок, яких ми йому регулярно завдаємо своїм спротивом. Ця людина не може змиритися з програшами хоча б тому, що в його оточенні такого не пробачають.

– Що буде з Путіним психологічно і фізично, коли він програє війну?

– Йому вдалося завести ситуацію в глухий кут і намацати точку балансу, в якій він може спокійно перебувати протягом десятиліття, використовуючи ситуацію на власну користь. В Росії не працюють державні інституції. Вся вертикаль влади зав'язана на одній людині.

Втім, це не означає, що Путін недоторканий за жодних обставин. Він є ставленником ФСБ і тримається при владі, завдяки структурам, які допомагають йому формувати громадську думку, контролювати ЗМІ, вбивати і ув'язнювати опозиціонерів.

Згадаймо невдалий Пригожинський путч. Він продемонстрував дві речі: перше – ніхто не збирається лягати під танки за Путіна, друге – будь-хто, хто має танкову дивізію, може доїхати до Кремля і захопити владу. Як він буде її утримувати – інше питання, але до того часу вже нікого не буде цікавити доля колишнього диктатора.

Тому щодо поразки у війні – Володимир Путін її не переживе. Як саме це станеться – табакеркою по скроні чи танками під Кремлем – буде залежати від потужності реакції російських еліт на програш.