З чим ми вступили в Рік Дракона, або ще раз про демократію

27 грудня POLITICO повідомило, що США змінює свою стратегію щодо України. Фактично це означає, що американці вийшли із переговорів про мир.

Мабуть, Росія виставила неприйнятні умови, і США примирилися з тим, що миру не буде. А що буде? Буде фінансування «довготривалої та глибокої оборони України».

Реакція Росії була негайно. «Вночі та вранці 29 грудня російська армія атакувала Україну крилатими ракетами та безпілотниками. Жертвами ударів стали щонайменше 30 мирних жителів і було поранено 144 особи.

Завдання повітряних ударів по українських містах та об'єктах цивільної інфраструктури тривало близько 18 години. Це стало найбільшою повітряною атакою Росії на Україну від початку широкомасштабного військового вторгнення 24 лютого 2022 року» (svoboda.org).

Цією атакою Росія показала, чого варте нинішня «глибока оборона України». Кому показала? Не нам, а американському Конгресу, який тепер може реальніше уявити собі, яких інвестицій вимагатиме ця «глибока оборона».

Що далі?

Далі – природний розвиток російсько-американської війни, в якій Україна не суб'єкт, а лише поле битви та «м'ясо». Поле битви від кампанії до кампанії звужуватиметься, а населення, відповідно до «парагвайського сценарію», має зійти нанівець.

Цікаво, що POLITICO посилається на The New York Times, яке 23 грудня розповіло свою версію тривалих закулісних російсько-американських переговорів.

"Таймс" знає від американських чиновників, що російський президент "розіслав інформацію про угоду про припинення вогню роком раніше, восени 2022 року".

Ця тиха ініціатива, про яку раніше не повідомлялося, відбулася після того, як Україна розгромила російську армію на північному сході країни. За їхніми словами, Путін дав зрозуміти, що задоволений захопленою Росією територією та готовий до перемир'я».

На такий мир не була готова Україна, оскільки в країні була популярна надія на перемогу у війні силою американської зброї. Однак обмежені постачання зброї поставили все на свої місця: стало очевидним, що Штати не хочуть розгрому Росії.

Як наслідок, ситуація стабілізувалася, і «принаймні з вересня західні чиновники вловлюють нові сигнали про те, що Путін зацікавлений у припиненні вогню. Сигнали надходять по безлічі каналів, у тому числі через іноземні уряди, пов'язані як зі Сполученими Штатами, так і з Росією. За словами американських чиновників та інших осіб, неофіційні російські емісари говорили зі співрозмовниками про контури потенційної угоди, яку прийме Путін».

Проте є інші обставини.

Український президент не може прийняти мир на умовах, прийнятних для Росії, бо такий світ означатиме кінець його політичної кар'єри.

І, можливо, не лише кар'єри. Тому його Junta de gobierno вигадала цікавий хід: оголосити військовозобов'язаними чи не всіх, хто здатний рухатися. Це дозволяє сподіватися, що, у разі підписання миру, значна частина активного населення оперативно покине країну.

Проти миру з Росією виступає і українська "люмпен-інтелігенція" (термін Євгена Головахи). Свою позицію диванні патріоти обумовлюють тим, що такий мир може бути лише тимчасовим, оскільки агресор переозброїться і, ставши сильнішим, нападе знову. Ця позиція дуже правильна, але лише з погляду збереження в Україні злодійського режиму, що диванні стратеги вважають неодмінним.

Справді, якщо Росія продовжуватиме зміцнюватися, а Україна продовжить саморуйнуватися, то співвідношення сил зміниться не на нашу користь. Виходом може бути лише заміна звичного нам «roving bandit» (транзитного бандита – за Мансуром Олсоном) ефективним власником.

Україна, звісно ж, може стати повноцінною державою. Чи захоче?

Путін дуже справедливо називає Україну «недержавою». Термін «Quasi-States» був ужитий ще в 1990 році американським юристом Робертом Джексоном для позначення колишніх колоній, яким була надана незалежність, але яким «бракує реальних якостей державності у забезпеченні суспільних благ для своїх громадян».

Не говоритиму за всі республіки колишнього СРСР, але в Україні люди, які агітували нас за незалежність, точно мали на меті лише особисту можливість присвоєння загальнонародній власності. Тому Україна й не мала шансів стати повноцінною державою: ті, хто отримав у країні владу, одразу почали країну розкрадати. І не можуть зупинитися до сьогодні.

Український правознавець Олександр Мучник стверджує, що "держава - це організація, яку люди створюють заради захисту своїх природних, основних прав".

Навпаки, квазідержава це така «державноподібне утворення», де «є установи, які формально називаються так само, як їхні прототипи в цивілізованих країнах: парламент, уряд, суди, прокуратура, поліція, армія і таке інше.

Насправді вони не відповідають своєму конституційному призначенню, оскільки не стоять на варті прав людини. Конституцію вони прирікають на фіктивність, національне надбання на – розграбування, націю на – виродження».

Як усі 32 роки функціонувала українська недодержава? Воно розкрадалося транзитними бандитами. Наші «недогосударі» не вважали за необхідне інвестувати в ¦оборону країни. Їх єдиною метою було вилучення «надлишку» та виведення його за кордон. Що й призвело зрештою до нинішніх багатотисячних людських жертв.

Однак проблема не в особистостях, з якими нам «не щастить», а в охлосі. Ще 2016-го було популярно пояснено, що «народ України ніколи не допустить усунення олігархів від влади». Отже, виходом може бути відлучення влади у «народу».

Сьогодні Україна відчутно поділена на дві нерівноправні категорії: є високоморальна меншість в окопах, яка щомиті ризикує своїм життям, але не приймає рішень, і є аморальна більшість, яка життям ризикувати не бажає, але сидячи на диванах, приймає рішення про війну до останнього солдата .

Нинішня люмпен-інтелігенція називає таке становище «демократією». Але це суперечить історії. В епоху давньогрецької демократії право голосу мали лише ті, хто воював. Відновлення такої практики в Україні було б справедливим і дало б країні шанс на виживання.

Зробити це можна за допомогою організації «совдепів», - рад солдатських депутатів, - спочатку у вигляді громадських організацій, які потім будуть перетворені на політичну партію або навіть (відповідно до статті 69 Конституції) у нову "форму безпосередньої демократії", орган влади.

Солдатськими депутатами могли стати ті невійськовообов'язані, кому солдати довіряють: деякі волонтери, батьки і матері синів, що б'ються, бійці, звільнені з армії по інвалідності.

За допомогою своїх «рад», рішення про мир чи перемир'я, та про умови перемир'я повинні прийняти ті, хто має на це моральне право.