День, коли ми почали перемагати

На народне віче тієї неділі багато людей збиралися як на карнавал: адже трьома днями раніше, 16 січня, захоплена «регіоналами» Верховна Рада прийняла диктаторські закони, згідно з якими, наприклад, було заборонено з’являтися на вулиці в масках і касках. Тож протестувальники змагалися у винахідливості: вбиралися в каструлі або в химерні власноруч зроблені капелюхи, приносили на протест сковорідки й інше кухонне начиння, а на обличчя надівали все, що надівається.

Я теж підготувався: на фізіономію — маску Арлекіна, на голову — веселенький оранжевий друшляк. У ранковому вагоні метро в бік центру було людно, що потішило: отже ніхто на заборони не зважив.

Тут і далі фото Дмитра Десятерика

Те, що трапилося далі, думаю, читачі пам’ятають. Опозиційне керівництво необачно пообіцяло, що буде «не просто мітинг, після якого всі розійдуться», а дещо цікавіше. Натомість трійця формальних лідерів уже вкотре взялася забалакувати протест, Майдан несхвально загудів, але цього разу градус обурення виявився набагато вищим. Ораторів освистували, скандували «Лі-де-ра!», «Ді-я-ти!» та «Який-план-дій?». Кличко, Тягнибок і Яценюк щось белькотіли, що лідери — всі ми, що план є, і ще якісь непотрібні слова — але їх ніхто не слухав.

Зрештою, близько 15:00, вже під завісу, на сцену вийшов Сергій Коба з Автомайдану та закликав усіх іти на заблоковану внутрішніми військами та «Беркутом» вулицю Грушевського, щоб нею піднятися до Ради з протестом. Йому вимкнули мікрофон, згодом його затаврували як провокатора, однак ця фактично випадкова людина висловила те, що було у всіх на умі. Людям остогиділо стояти на місці, спостерігаючи, як Янукович планомірно відбирає їхні свободи, а верхівка опозиції ганяється за власним хвостом.

Тому чималий тлум негайно посунув на Грушу. По дорозі під гарячу руку потрапили два даішники, котрі мали необережність зупинити машину Автомайдану на Європейській площі. Їх трохи пом’яли, з одного зірвали погони, забрали жезл і викинули подалі. Перелякані менти намагалися погрожувати зброєю; безрезультатно. Відчуваючи смалене, ще один наряд ДАІ стрибнув у машину і втік, а частина міліціонерів, що блукала площею, бігом сховалася за спинами колег із кордону на Грушевського.

Перші чверть години все обмежувалося розмовами. Хтось намагався присоромити вевешників (їм, як завжди, випало прикривати собою горил із «Беркуту»), хтось обіцяв їм соціальні гарантії та подвійну зарплатню після перемоги революції. Одна жінка з усмішкою щось утовкмачувала служивим із капота вантажівки. Маніфестантів більшало, набігали чорні хмари. Почалося скандування, образливі жести. Незабаром кілька молодих людей заходилися розгойдувати один із міліційних автобусів, за яким стояли солдати, зрештою відбуксирували його вручну за допомогою троса. Якийсь хлопець витяг із салону трофей — покинутий міліційний щит, підписаний зі зворотного боку прізвищем власника — Шворак — і ходив із такою усмішкою, наче сам-один переміг усю беркутню. Майже одразу до нього підбігли двоє набурмосених активістів і почали вимагати, щоб віддав здобич у штаб. Той кивав, але щит лишив собі.

Близько 16:00 підійшла колона «Правого сектору» — із дерев’яними щитами, в балаклавах, при палицях, але майже одразу попрямувала геть, уздовж стадіону імені Лобановського, й застрягла на Петрівській алеї, слухаючи повстанські куплети під гітару в очікуванні команди на здійснення якогось хитрого маневру через парк: мілітарна ієрархія зіграла з ними кепський жарт. Між тим на Грушевського автобуси розписували образливими написами «мусоровоз», знову розгойдували, аби перевернути, але цього розлюченим повстанцям здалося мало, й вони нарешті почали товкти міліцію, поки що палицями та кулаками.

Згадуючи сьогодні ті події, дивуюся, наскільки я (і багато інших) не розумів, що насправді відбувається. Віче по неділях стали певною рутиною, тож решта дня в мене була вже розпланована заздалегідь: спочатку, на Михайлівській площі, зустріч із друзями на мітингу пам’яті вбитих нацистами в Москві антифашистів — адвоката Станіслава Маркелова й журналістки, українки Анастасії Бабурової, а потім удома — святкування мого дня народження; за іронією обставин мені виповнилося 50 років. Я, як ті генерали, що завжди воюють у вчорашній війні, все ще свято вірив у терплячий мирний протест. Нема де правди діти: активні сутички не просто лякали — вони здавалися безперспективним загостренням, із якого нічого доброго не вийде.

На Михайлівській зібралася переважно молодь лівих переконань — від анархістів до ортодоксальних марксистів, а також правозахисники. Більшість прийшла прямо з Майдану. Говорили здебільшого серйозні й правильні речі, але на промовах важко було зосередитися — з боку Грушевського одна за одною лунали вибухи шумових гранат, повз мітингувальників проносилися «швидкі».

Усі ці люди стояли поруч востаннє. Частину учасників складав актив партії «Боротьба», котра незабаром підтримала російську агресію; її лідери втекли в Росію, а один «борцун» подався воювати проти України й отримав заслужену смерть. Усі знайомі мені анархісти зараз у ЗСУ, а ведучий мітингу, правозахисник і журналіст Максим Буткевич, який теж приєднався до українського війська, потрапив у полон і зараз ув’язнений у Росії за неправосудним вироком окупантів.

Чи варто казати, що з мого злощасного святкування частина гостей утекла просто на Грушевського, а решта до 5-ї ранку не відривалася від телевізора?

Потім були три дні боїв, убивства Сергія Нігояна та Михайла Жизневського, моя безсонна доба й поранення на Грушевського, скасування ганебних законів, відставка Азарова і ще цілий місяць боротьби до капітуляції режиму. Але, я переконаний, справжнім початком революції стало саме 19 січня 2014 року — коли Майдан припинив слухати будь-яких політиків і взяв ініціативу в свої руки. Коли до багатьох тисяч людей нарешті дійшло, що демократія — це і є твоя власна дія, твій власний вчинок, за який тільки ти й відповідаєш.

Головне фото: Дмитро Десятерик