Актор та офіцер ЗСУ Олег Шульга: «Війна — це дуже просто: або вбий, або будеш убитим»

Більшість інтерв’ю з актором театру та кіно Олегом Шульгою журналісти починають із повідомлення, що він насамперед відомий як виконавець головної ролі у фільмі «Позивний “Бандерас”». Так і є, але до «Бандераса» була не менш значна робота у стрічці «Червоний» — роль радянського льотчика Гурова, який після зустрічі в ГУЛАГу з вояками УПА переживає трансформацію свідомості (до речі, це єдиний персонаж у фільмі, чий характер має розвиток, решта — просто законсервовані). Після виходу «Довбуша» в актора, схоже, з’явилася ще одна «візитівка»: опришок у його виконанні проголошує найбільш цитовану фразу з фільму — «Поки борониш свою землю, ніяка куля тебе не візьме».

Олег родом із Дніпра, у 2023 році відзначив 30-річний ювілей акторської кар’єри: на сцену дніпровського театру «Віримо!», у якому згодом пропрацював 25 років, уперше вийшов 14-річним підлітком.

У 2014-му, коли схід України охопила війна, Олег серед перших пішов боронити країну. Очолив мотопіхотний взвод, який виконував бойові завдання в районі Золотого — маленького шахтарського містечка під Попасною (нині окупованого, майже повністю зруйнованого райцентру Луганщини). Демобілізувався у 2015-му, повернувся у професію — і доволі швидко посів своє місце у списку найбільш затребуваних акторів українського кіно.

Він знову став у стрій після 24 лютого 2022-го. Боронив свою землю у складі 60-ї окремої Інгулецької піхотної бригади, яка на початку повномасштабної війни відбивала навалу росіян під Кривим Рогом, потім брала активну участь у визволенні правобережної Херсонщини, боролася на Бахмутському напрямку. Декілька місяців тому Олега перевели на роботу у Стратком ЗСУ.

Так сталося, що він зустрівся з тим, хто у «Бандерасі» зіграв головного його антагоніста, російського диверсанта «Ходока», — артистом — захисником України Миколою Змієвським. «Ми зустрілися з ним влітку 2022-го, в Апостоловому на Дніпропетровщині — там було найближче АТБ, куди я міг вирватися з позицій. Микола — дуже секретний воїн, він так і не сказав, у якому підрозділі та на якій посаді воює», — розповів Олег. З початку повномасштабної на захист України став і один зі сценаристів «Бандераса» Сергій Дзюба, який брав участь в обороні Києва, а у вересні 2022-го дістав важке поранення під Бахмутом.

На фото: Олега Шульга та Микола Змієвський в Апостоловому, літо 2022 року.

У серпні 2023-го Олег пережив втрату. Під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку 17 серпня загинув його близький друг, багаторічний партнер по театру «Віримо!» Олексій Хільський, який пішов боронити Україну від самого початку повномасштабного вторгнення. Про акторів та інших митців, які нині перебувають на війні, ми й почали розмову, в який ітиметься набагато більше, ніж про мистецтво.

Питання без відповідей

— Дуже болісно усвідомлювати, що творчі люди, ці тонкі вразливі натури, сьогодні — в самому центрі кривавого замісу…

— Останнім часом, особливо після загибелі Олексія Хільського, я думаю ось про що. Кожен із нас, якщо його запитати: «Чи хочеш ти, щоби твій друг, брат, найближчий родич загинув?», звичайно, скаже: «Ні! Нехай мій виживе!». Але на наступне питання — «А хто тоді має загинути?» — ми вже не зможемо відповісти. Тобто, хто має загинути, хто має воювати — це питання, які не мають відповіді. Виходить, війна поставила нас перед питаннями, які не мають відповіді. І це величезна наша проблема — навчитися жити з такими питаннями. Ми звикли до того, що наш час досить прагматичний: отримуємо задачі — розв’язуємо, нас ще й різні тренери, коучі вчать, як їх розв’язувати ефективніше. А ось як жити з питаннями, що не мають відповіді, — ця задача, принаймні для мене, виявилася дещо призабутою. Востаннє я її розв’язував як театральний актор — і то теоретично. А на рівні прикладному, на рівні стосунків із близькими, на рівні повсякденного функціонування — це складна дилема.

— Які ще питання, що ставить війна, на твою думку, не мають відповідей?

— Те ж саме, але обернене на себе особисто. Коли у хвилини небезпеки, під обстрілами, молишся: «Господи, нехай мене це обійде!», а наступний логічний крок — ти думаєш: цей снаряд пролетить повз тебе, але він же кудись прилетить, у когось він влучить… І виходить, твоя молитва звучить як «нехай загине хтось іншій, а не я»? Мені довелося зіткнутися з цим і усвідомити ще у 2014 році. І там, десь у луганських степах під Золотим, винайти для себе свою молитву: «Нехай збудеться воля Твоя. Нехай я сповню Твій задум».

— В одному інтерв'ю ти зауважив, що «з 2014-го ми не довоювали».

— Є люди, які до 2022-го не називали війну війною, є люди, що пішли з 2014-го воювати. А є такі, як я, — повоювали, а потім пішли на дембель. І від того є таке відчуття провини, хоча після демобілізації, з 2015-го по 2022-й, я начебто і робив щось корисне. Але все одно оці сумніви долають: от якби я не демобілізувався, якби залишився, якби такі, як я, залишилися, то, може, ми б їх і дотиснули…

Про Олексія Хільського

— Олексій прийшов до нашого театру «Віримо!», коли я вже мав більш-менш серйозний професійний досвід. Ми приймали цю молодь, довго виховували, вчили, потім просіювали, й у підсумку лише одиниці з них залишалися у колективі. Олексія ми приймали ще зовсім «зеленим», із пофарбованим волоссям — такий трохи дивний, але приємний тип, який закінчив гірничу академію у Дніпрі. Коли мій брат Ігор, теж актор, пішов із театру, до Олексія перейшли його ролі й він став моїм партнером по сцені. Він був дуже близькою для мене людиною. Ми прожили в цій дружбі років сімнадцять. Радилися, обговорювали питання нашої професії, народжували творчі мікропроєкти. Не знаю, як я Олексію, але він мені дуже допомагав, був мені необхідним. Він був для мене як молодший брат. Їхні фото з дружиною Надею та донькою Лерою в моєму сімейному альбомі завжди були як окрема цінність. Разом із ним і Надею, яка теж була акторкою «Віримо!», наприкінці 2018-го ми пішли з театру — наші позиції з колективом, скажімо так, принципово розійшлися. Льоша з Надею переїхали до Києва, згодом і я перебрався до столиці.

Коли почалася повномасштабна війна, Олексій так по-справжньому пішов воювати. Не однією ногою став на цей шлях, а двома — і попер, попер… Став справжнім воїном, найкращим сержантом, другом і наставником для товаришів. Прожив ціле життя воїна. Тому й прощатися з ним, окрім рідних, близьких, друзів, акторів і колег, приїхали його побратими і, прощаючись, плакали, бо ховали свого. Він був у 46-й штурмовій бригаді…

«Актори-військові будуть достовірнішими у своїй грі»

— Творчим людям, які воюють, доводиться вбивати. Вимушено йти на те, що суперечить самій природі творчості, адже смерть — це руйнація. Як митцям це в собі поєднувати, як їм психологічно впоратися з цією протиприродною суперечністю?

— Є певні психологічні механізми «розлюднення»: ворог — це не людина, а об’єкт, і тому подібне. Ще у 2014 році я зіткнувся з тим, що у війську відсутнє слово «вбивати». «Ми працюємо», — так кажуть військові. «Відпрацювали об’єкт», «кулеметники його відпрацювали», «йдемо на роботу», «треба когось відпрацювати»… Мені ще тоді стало цікаво, що це за такий механізм заміщення. Згодом прочитав низку психологічних статей, де йшлося про необхідність розлюднення ворога, аби зберегти психіку: не треба заглиблюватися в думку, що вбивається людина; твій ворог — не людина, все. Це не людська істота, це об’єкт, це джерело болю, це загроза, яку треба знищити. І з власного досвіду скажу, що коли бачу на моніторі, як розлітаються шматки москалів, я радію. Коли вибухає лише поруч із москалями, десь за 5–10 метрів — це не так радісно, як при влучанні в окоп, звідки вилітають їхні окремі частини тіла. Що з цим робити в плані психіки — будемо думати потім. Задачі розв’язують відповідно до їхньої актуальності.

На знімальному майданчику фільму «Червоний». Фото з фейсбук-сторінки Олега Шульги

Що ж стосується акторів, думаю, для них це суперкорисно (сміється). В актора нічого не пропадає — усе йде до професійної скарбнички. У нас стане менше поганих акторів (знову сміється). Тобто всі актори, які здобули реальний бойовий досвід і пройшли крізь війну, вже не зможуть бути нещирими, брехати й патетично рвати на собі тільняшки в кадрі. Або рватимуть їх із такою ж достовірністю, з якою це роблять зараз деякі військовослужбовці, які люблять трошки додати яскравих фарб. Люди ж у житті теж дуже часто грають. І актор, створюючи образ, хоче зрозуміти, в яку гру грає його персонаж. Іноді мій персонаж грає в альтруїста, іноді у зухвалого хлопця, іноді він ну просто танки гризе самотужки. Це я говорю про те, яких персонажів мені, можливо, доведеться грати після перемоги. Тож актори, які зараз на фронті, будуть достовірніші у своїй грі, коли повернуться. Якщо виживуть… Аж самому страшно стало від цієї думки — «якщо виживуть»... Якщо виживемо. Ті, хто виживе… Помічаєте, я вже розмірковую про акторів у третій особі?

— Акторський досвід допомагає у спілкуванні з побратимами?

— Так. Професійний досвід аналізу персонажа допомагає аналізувати співрозмовника, розуміти його не по тому, що він каже, а як він каже, як дивиться. Тобто розуміти людину невербально. Завдяки цьому я краще і легше знаходив спільну мову з будь-якими військовослужбовцями, товаришами, колегами чи просто з людьми, від яких було щось треба — тому що моя військова робота вимагала дуже багато контактів, зв’язків, їх треба було налагоджувати, обмінюватися інформацією.

«Я — офіцер із бойовим досвідом. Тож у 2022-му знову став у стрій»

— Що конкретно спонукало тебе у 2022-му знову піти на фронт?

— Часи міняються. У 2014-му я наповнювався, наповнювався, наповнювався болем від того, що відбувається з країною, — і врешті пішов воювати. Бо просто не міг не піти. А у 2022-му вже все абсолютно по-іншому сталося. Я справді не уявляв, що Росія настільки дурна, що зважиться на це самогубство, адже зрозуміло, що Росія на цьому закінчиться. Щоправда, закінчуватися вона буде довго і нашою кров’ю… Але коли Росія все ж таки зважилася на повномасштабну війну, окрім зрозумілого інстинкту захищати, несподівано для мене включився психологічний механізм задиристого підлітка: я маю бойовий досвід, я офіцер, і не по-пацанськи буде не взяти до рук зброю й стати у стрій. Тільки потім уже подумав, що я й за законом зобов'язаний це зробити, адже перебував в оперативному резерві першої черги. 24 лютого вивіз старшого сина, якому 19 років, до Дніпра з Харкова, де він навчається у виші. Рік він провчився у Львові, потім повернувся до Харкова…

— 19 років, мобілізаційний вік… Не боїшся за нього?

— Боюсь. Але в такому віці чоловіки вже приймають самостійні рішення. Це теж із категорії питань, що не мають відповіді. Звісно, я не хочу, щоби він воював. Та якщо він прийме рішення воювати, я ніяк на це не вплину, бо він вже доросла, самостійна людина.

Ця війна триває вже стільки років… Звісно, ми переможемо, у цьому навіть сумнівів нема. Але коли саме це станеться, ніхто не знає. Тому часто думаю, ким і яким я буду, коли війна скінчиться. Чи буду ще актором, чи вже військовим, чи шукатиму себе зовсім в інших сферах… Зараз, під час відпустки на військовій службі, я знявся в одному серіалі — цікавий особистий досвід і важливий прецедент. Побачимо, що буде.

— Колись ти говорив, що знання з фізики, здобуті під час першої освіти, допомагали в акторській професії. Можна про це детальніше?

— Нам із братом із самого дитинства батьки повторювали: «Вчіться. Знання за спиною не носити». І дійсно, знання, здобуті в одній сфері, стали у пригоді в іншій. У 2014-му, коли я був спочатку корегувальником, а потім командиром взводу, мені допомагали мої акторські навички: вміння тримати одночасно декілька об’єктів у фокусі уваги, відсторонюватися від себе, спостерігаючи з боку за своїми емоціями, керувати своїм станом, знову ж таки, знаходити спільну мову з людьми. З 2022-го — все те саме, плюс додалося використання якихось технічних речей, необхідних, наприклад, під час аеророзвідки або маскування — тобто тих, які є у кожному підручнику з фізики. Взагалі, фізика протягом життя вже стала такою частиною мене, що я її законами користуюсь майже автоматично.

Про українську мову

— Уже багато років, навіть у побуті, ти говориш винятково українською. До 2022-го українська мова у людини з Дніпра була рідкісним явищем…

— Це так. Але в нашій родині розуміння того, що ми — саме українці, існувало, скільки себе пам’ятаю. Коли був маленьким, абсолютно природним було уявлення, що всі найкращі люди на Землі повинні мати українське походження. Якщо ні, то це прикро. Батьки говорили українською, суржиком, російською — ситуативно. Школа, де навчався, була російськомовна, тож мені знадобився час, щоби перейти на українську. Коли прийшов до війська у 2014-му, постійно доводилося кричати «твою мать!», і через те, що лаятися українською ніяк не виходило, знову повернувся до російської. І лише у 2015-му, коли демобілізувався, повністю й остаточно заговорив українською.

Мене дуже тішить, що зараз українську чути майже звідусіль. У моєму оточенні всі говорять рідною мовою. І у війську також. Навіть якщо два офіцери розмовляють між собою російською, а я до них звертаюсь українською, вони відразу переходять на неї. І всі ми чули історії, коли люди, які ховалися по підвалах під час боїв за звільнення окупованих населених пунктів, виходили тільки тоді, коли чули з вулиці українську мову, коли наші військові кричали: «Є хто живий?»…

І зараз ми спостерігаємо, як у всьому світі соромно бути росіянином. Як їм, умовно кажучи, плюють в обличчя, а інколи й б’ють морди (хочеться, аби частіше) просто за те, що вони росіяни. Значить, зараз для будь-яких батьків учити своїх дітей російської мови — справа безперспективна. Вони ж не хочуть, щоби їхню дитину зневажали, коли вона виросте. Російська мова вже як тавро.

«Зараз у кіномистецтві потрібно бути простішими — війна надворі»

— Коли читаєш нові сценарії, за яким принципом їх оцінюєш?

— На жаль, багато наших сценаріїв не такі прекрасні, як п’єси Шекспіра або проза Дюренмата…

— М’яко кажучи.

— Так. У жодному разі не хочу образити будь-якого сценариста, з яким я співпрацював, але ось таких сценаріїв, які відразу захоплюють і не відпускають, — одиниці. Сценарій «Мати апостолів», наприклад, так мене захопив, що я вночі, стомлений, читав і не міг відірватися. Потім «Із зав’язаними очима» Тараса Дроня, сценарій «Довбуша». З тих авторів, із якими ніколи не працював, — Наталія Ворожбит. Її сценарії — просто сила. Але набагато більше, ніж якість сценарію, мене цікавить тема, сьогоднішній контекст, актуальність. Я вважаю, що фільмів і серіалів про війну в нас має бути сто двадцять мільйонів. Зрозуміло, ми прагнемо якомога кращої якості, але не можна зробити сто двадцять мільйонів шедеврів, натомість треба, щоби фільми про війну виходили як із конвеєра. Тому що це наші дії в інформаційному полі. Ось скільки шуму в нашому полі наробили російський фільм «Свідок» та серіал «Слово пацана»… І це ж правда — росіяни в Канни, у Венецію, в Берлін усе одно щось привезуть. Вони все одно будуть пхати своє по різних країнах. І якщо ми не будемо просувати своє, у людей складатиметься тільки та картинка, яка потрібна нашим ворогам. Лише виходячи з цього я вважаю, що потрібно знімати кілограмами й кілотоннами. Про якість говоритимемо вже в другу чергу, тому що при масовому виробництві якість не може бути бездоганною.

— Але якщо кількість буде без якості, то на міжнародній арені це відверне інтерес від України, а всередині країни — інтерес глядача до рідного кіно. Взяти, до прикладу, фільм на, безумовно, актуальну тему — «Юрик». Так, це телепродукт, його не повезуть на міжнародні фестивалі й не покажуть на великих екранах. Але якщо уявити його на якомусь європейському телеканалі, там скажуть: «Це що, українці знімають фільми на такому печерному рівні?».

— Треба, щоб у режисерів було більше можливостей знімати. Ну, наш продукт просто повинен бути! Розумію, зараз великі проблеми з фінансуванням кіновиробництва, а зробити фільм про війну за невеликі гроші — це очікувані компроміси з якістю. Значить, копродукцію треба розвивати, знімати з іноземними партнерами історії, в яких є й українська складова, і складова іншої країни. Наприклад, «Вогняне коло» Івана Багряного зняти з німцями, а з італійцями — зняти про табори на території Італії, де після Другої світової перетримували українців, можливо, разом із турками екранізувати спільні перемоги козаків і татар — варіантів маса.

Складні рефлексії щодо глибини сенсів або суперової якості фільмів, можливо, не відповідають умовам війни. Війна — це дуже просто: або вбий, або будеш убитим. Тому зараз потрібно більше таких, умовно кажучи, кіноагіток. Цілком можливо, що для війни потрібен простіший продукт. У приклад наведу всі американські ура-патріотичні фільми. Білий дім палає, президент сам убиває всіх терористів, а в кінці фільму майорить великий американський прапор… Якби у фіналі наших стрічок, знятих до 2022-го, майорів би великий український прапор, ми або сміялися б, або критикували, або складно рефлексували. Але сьогодні наше сприйняття змінилося.

Звісно, показати прапор на екрані — простіше, ніж сформулювати мистецькими засобами якусь глибоку думку. Але нам треба бути простішими — війна надворі.

Про необхідність серіалів та недооцінену роль культури

— Ти один із небагатьох кінематографістів, який виступає за збільшення серіального продукту…

— Я розумію, що існує тема певного протиборства — кіно- та серіального виробництва. Мовляв, кіно — це мистецтво, а серіали — продукт масового вжитку. При цьому в контексті цієї теми ставиться ще й таке питання: «Ну чому наші серіали не такі якісні, як, наприклад, британські?». І всі ми бачимо: сьогодні наш інформаційний простір не заповнений достатньою мірою українським аудіовізуальним продуктом. Ми бачимо в електричках, у метро, в громадському транспорті, по друзях, знайомих, сусідах, що люди дивляться російськомовний контент. Я все це неодноразово бачив, зокрема, протягом останнього місяця.

Безумовно, кіно необхідне. Але на споживача, на інформаційний простір варто подивитися з позиції ринку. Бо дуже сумнівно, що людина, яка вчора дивилася (або й продовжує дивитися) «Сватів», сьогодні піде на прем’єру Валентина Васяновича або Сухолиткого-Собчука. Значить, до неї має долетіти якийсь інший україномовний продукт, і цілком імовірно, що це саме серіал. Тобто формат, до якого цей споживач звик. Не повинно бути протистояння кінематографістів і серіальників — нам треба виробляти вал україномовного продукту, щоби заповнити інформаційний простір.

Ми зараз перебуваємо у тому часі, коли всім потрібно впрягатися й масово видавати продукт у найрізноманітніших галузях: і снаряди, і дрони, і ліки, і серіали, і новини, і книжки, і пісні. Мені здається, що нині — не час гучних звершень, а час роботи. Тобто добре, що у нас є декілька талановитих фільмів, які здобули перемоги та призи на міжнародних кінофестивалях, але зараз потрібно сто «нефестивальних» серіалів, щоби не програти інформаційну битву. Тому я — за спільну роботу кіноробів і серіальників на користь перемоги України у війні, яка триває вже десятий рік.

Я вважаю, що роль культури та мистецтва недооцінена у такій темі як мобілізація суспільства, мотивація суспільства на спільні дії. Це, ймовірно, спадкова хвороба, з якою ми вступили у ХХІ століття, коли «культурка» у нас була… прислугою якоюсь. Сприйняття це сформувалося у радянські та пострадянські часи, і тому багато хто не бачить різниці між лабухом у ресторані або аніматором на дитячому святі та, скажімо, геніальним Іваном Яснієм, який зняв документальний фільм про геніального Василя Сліпака.

До прикладу, аналогія. З 1991 року у нас так і не був сформований оригінальний український погляд на Крим: не як на спадок СРСР, а як на півострів зі своєю власною багатовіковою історією. Тому що «кримські татари» — це радянський термін, а автентична назва цього народу — киримли. І їхню історію, включно з історичними топонімами, ніхто не відновлював. Але ж скільки є історичних періодів, у яких киримли разом з українцями боролися проти Російської імперії… І лише тепер, під час війни, ми почали відновлювати кримські топоніми. Власне, як і українські. Прекрасно... Особливо «прекрасно», що деякі наші топоніми нині доводиться відновлювати заочно — на територіях, які тимчасово окуповані… Надолужуємо під час війни те, що не зробили вчасно.

Цей процес дуже подібний до бойових дій. Наша армія зразка 2014 року була такою стопудово напівдохлою радянською, а після 2014-го почала відживлятися і ставати більш українською. Та повністю українською так і не стала. І у 2022-му боронити Україну взялася армія, значною мірою ще радянська. Маю на увазі озброєння, структуру, традиції, воєнну освіту. Суттєві зміни в армії відбуваються вже в процесі війни! Поки ми чекали на велике зіткнення, могли б підготуватися краще, але підготувалися слабко, а от коли почалася справжня бійка, то в процесі нарешті стали реформуватися.

Так само і з культурою. Поки не втратили Крим — не думали про історію та культуру його корінних народів... Іншими словами, я не бачу ні суспільного запиту, ні пропозиції від держави на культурну політику. Але так само, як ми зараз розуміємо, що для перемоги ми змушені зробити якісні зміни в армії (в штатному розкладі, в структурі, в методах та пріоритетах), так і з культурою — маємо сформулювати суспільний запит на неї вже у процесі бійки. Тобто у час, коли наша культура значною мірою вже побита — тому що не всі її носії вже живі, а серед тих, хто живий, багато поранених або зайнятих війною: вони зараз стріляють, а не творять. Отак нас доля, мабуть, завела, щоби ми тільки зараз подивилися на все поглядом тверезим і прагматичним.

«У війні ми переплавимося і зрозуміємо, що наші дії мають наслідки»

— І що ж конкретно, на твою думку, треба робити?

— Маємо виховати в собі розуміння: війну можливо виграти тільки командою. Якщо не знаєш, що робити, послухай інших: можливо, у когось є ідеї та не вистачає тільки тебе. Якщо у тебе є ідеї, обміняйся з іншими, аби вирішити, що наразі важливіше чи реальніше. Адже навколо настільки багато розумних людей… Тому на питання «Що робити?» можу відповісти так: шукати спільників, слухати одне одного і робити те, що можливо зробити тут і зараз. Мені здається, що є певний шлях… наш, український, яким нас ведуть доля, Бог… Певно, тому не маємо поблажок, панацеї, якоїсь чарівної таблетки, бо мусимо пройти цей шлях на повну, щоби стати гідними чогось кращого.

Думаю, результати виборів 2019 року були реалістичні. Тобто люди абсолютною більшістю вибрали того, кого хотіли. І цей вибір був зумовлений не стільки баченням українського шляху, позицією громадянського суспільства щодо держави, не якимось баченням України майбутнього — ні, не для цього обирали. А зовсім з інших позицій, які різні експерти оцінювали по-різному. Скажімо так, вибрали телевізійного героя. До повномасштабної війни ми не до кінця усвідомлювали значення, вагу цього вибору, бо не хильнули повною мірою його наслідків. З початком повномасштабного вторгнення наслідки почали отримувати… У війні ми переплавимося, перетравимося й почнемо усвідомлювати, що наші кроки ведуть до наслідків, наша діяльність веде до результатів. Так само, як і бездіяльність. Значна кількість людей знецінила, зневажила культуру — і тепер спокійно споживає «сватів», «інтернів», російський камеді-клаб, російський контент ютубу… Можливо, поки ця ситуація не зміниться, ми не виграємо війну.

Про міфотворчість і пропаганду

— Як вважаєш, чи мають наші митці створювати міфи?

— Звісно. Бо ж процес вирощування людей не змінився. Із самого дитинства для нас прикладами поведінки, або навіть ідеалами, стають спочатку батьки, потім герої казок і книжок. Нам треба відновлювати свої зруйновані національні міфи та створювати нові.

— У який спосіб це робити? Ну, ось, наприклад, ще до початку повномасштабного вторгнення Мінкульт, який оголошував конкурси на патріотичне кіно, часто зазнавав критики — мовляв, дуже це нагадує пропаганду на державному рівні…

— Мені здається, така критика виходить із нерозуміння, а може, з неосвіченості. Чомусь ніхто не критикує такі поняття як «пропаганда здорового способу життя» або «пропаганда демократичних цінностей». У цих випадках слову «пропаганда» ніхто не надає негативного забарвлення. Але як тільки воно звучить окремо, то відразу негативного забарвлення набуває. Слово «пропаганда» дозволяє спекуляції навколо самого поняття. Тому людям, які цим користуються, я би просто зауважив: «Шановні, ви зараз просто спекулюєте на поняттях, а не говорите по суті справи».

«Патріотичне кіно», «патріотизм» — слова, які дуже потерпають від спекуляцій. Але ж патріотизм у справжньому мистецтві не лобовий, він є духом самого твору... Тарас Прохасько не пише про танки або про героїв Холодноярської республіки, але його твори — вони патріотичні. Думаю, ці баталії словесні ведуться або недоосвіченими та недорозвиненими людьми, або навпаки — достатньо освіченими та достатньо розвиненими, щоби спровокувати скандал, обговорення, у якому його учасники в емоціях відходять від суті питання.

— Як вважаєш, чи доречний сьогодні контент, у якому повністю відсутня тема війни?

— Навіть не уявляю, який твір сьогодні можна написати, щоби він не зачіпав цю тему. Окрім хіба що такого, події у якому відбуваються до початку війни. А у всіх інших, нехай то буде навіть комедія про дитячий садочок, мені здається, так чи так має звучати війна… Я би з зацікавленням прочитав твір «без війни», аби дізнатися — а що ж можна написати про Україну 2022-го, 23-го, 30-го років, не торкаючись війни, де немає хоча б її нальоту.

На зйомках фільму «Довбуш». Фото із фейсбук-сторінки Олега Шульги

— При цьому існують небезпідставні побоювання, що ми можемо перегодувати світову спільноту «своєю війною», наш мистецький продукт буде сприйматися як одноманітний і малоцікавий, бо ж на одну й ту саму тему, і не матиме конкурентоспроможності.

— Наші митці — письменники, художники, режисери, сценаристи, актори — настільки талановиті й різнобічні, що в змозі створити (і вже створюють) дуже широку палітру творів — і тематично, й ідейно. Звісно, твори матимуть різний ступінь талановитості, і люди менш здібні будуть чиїмись послідовниками, люди геніальні будуть якось чудити. Через рік, два, три після перемоги теми будуть еволюціонувати. І, на мій погляд, хвилюватися, чи не забагато буде теми війни у культурному просторі, скажімо, за рік після перемоги, сьогодні передчасно — думаймо про те, щоби всі талановиті митці мали можливість висловитися саме зараз. Тому що письменник, який зараз в окопі, — дай Боже йому встигнути в цьому окопі написати хоч декілька рядків, і нехай ці рядки розлітаються по всьому світові.

«Адекватного уявлення про війну до 2022-го не було майже ні в кого»

— В одному інтерв’ю ти сказав: «Я розумію, що тверезе уявлення про війну мають не всі жителі України». Що ти мав на увазі?

— Певною мірою це стосується теми про міфотворчість... Нормальне явище, коли люди мають уявлення про те, з чим ніколи не стикалися на практиці. Наприклад, як інші грають на органі або літають у космос. Наші уявлення завжди набагато ширші, ніж реальний досвід. І формуються вони, зокрема, й засобами мистецтва. І наші уявлення про війну до 2014-го були сформовані мистецтвом або медіа. А яке кіно у нас здебільшого дивилися до 2014-го, та й навіть до 2022-го? «Дев’яту роту»? «Брат-1», «Брат-2»? «Патріот»? «День незалежності»? «Лють»?... Тож багато хто мав про війну поняття, сформовані або радянською пропагандистською машиною, або російською. Або кінематографією Голлівуду, що не найгірший варіант.

У 2014-му поняття про війну у значної кількості людей змінилися, але не в усіх.

— Але хочу зауважити, що реального уявлення про війну з 2014-го багато хто просто не хотів мати. Для багатьох вона була десь там, далеко, на сході. І зараз більшість людей каже «коли почалася війна», маючи на увазі 24 лютого 2022-го, а не квітень 2014-го…

— Бо потрібно було більше діяти на загальнодержавному рівні. Щоби з 2014-го по 2022-й, наприклад, проводилися б заходи з цивільної оборони, військові збори, вшанування пам’яті полеглих воїнів, фаховий аналіз бойових дій у публічному просторі. І якби все це відбувалося, суспільство занурювалося б у розуміння того, що на окремій території країни йде справжня війна, і виявилося б готовим до війни повномасштабної. Хоча зараз ці мої слова смішні мені самому. Я наче той ховрашок, який вважає себе агрономом. «Треба було, треба було…». Зараз такі роздуми позбавлені сенсу.

Так, адекватного уявлення про війну серед нас не було майже ні в кого. Тепер є, і майже в усіх — але проблема різного сприйняття небезпеки залишається. Є люди, які не знають, як поводитися під час повітряної тривоги, що таке «спати у ванні», «правило двох стін», «блекаути», «порушення сну через тривоги або стрес». Це Збройні сили України, які на своїх генераторах ще з 24 лютого і їм невідомо, що воно таке — «повітряна тривога». Тому що військові знають інше: на цій відстані до мене долітають кулі, на цій — снаряди, а на цій — лише ракета, але оскільки я не важливий, то й не долетить. Коли злітає ворожий літак, йде оповіщення по батальйону, що небезпека загрожує з такого-то напрямку — і жоден військовослужбовець не припиняє свою роботу. І серед причин порушення сну в тих, хто на передовій, небезпека з повітря — лише одна з багатьох-багатьох. Тобто суспільство наше нині складається з двох абсолютно неоднакових, можна сказати, відокремлених одна від одної частин, які різняться тим, як саме вони живуть і як саме виживають.

«В інфопросторі — досить викривлене відображення перебігу війни»

— Останнім часом медіа сильно дискредитували територіальні центри комплектації, бо масовано подавали негативну інформацію про них. Так, були виявлені факти корупції в окремих ТЦК, і про це треба говорити. Але ж це далеко не все, що можна сказати про наші військкомати. Дуже голосно кричали «ганьба!» на їхню адресу. А слів подяки чути не було зовсім. А що, багатьом людям, які там працюють, нема за що подякувати? Я, наприклад, знаю одного чоловіка, який працює у військкоматі в Харківській області. Він суперфаховий військовий, дуже крутий спец, але після поранення його перевели у військкомат. І я розумію, що на нього оце відро інформаційного лайна так само вилито. І на інших таких, як він. Бо інформаційна кампанія проведена таким чином, що складається враження: зараз у військкоматах сидять одні падлюки… Це лише одна з ілюстрацій того, що зараз у першу чергу великий вплив мають медіа. І насамперед телеканали, які дивляться пересічні люди.

— А наскільки взагалі достовірно, на твій погляд, в інформпросторі висвітлюється війна?

— Мені здається, в Україні недостатньо висвітлюється перебіг війни. Наші люди отримують досить викривлене й неадекватне відображення цього. Це я кажу як людина, яка вибралася з окопу і потрапила у простір міста та інтернету.

Фото надані Олегом Шульгою