Україна згадала про українців у Росії. Чому вибірково і чи не занадто пізно

У понеділок, 22 січня, президент Володимир Зеленський привітав українців з Днем Соборності та підписав указ № 17/20924 "Про історично населені українцями території Російської Федерації". Глава держави доручив владним структурам розробити план дій щодо збереження національної ідентичності українців у Росії, які проживають на "історично населених ними землях" на території нинішніх Краснодарського краю, Бєлгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей РФ.

Як зазначається в указі, Російська держава "впродовж століть систематично вчиняла і продовжує вчиняти дії, спрямовані на знищення національної ідентичності, пригноблення українців, порушення їхніх прав і свобод, у тому числі на історично населених ними землях на Кубані, Стародубщині, Північній та Східній Слобожанщині в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей Російської Федерації".

"Ми маємо сьогодні робити кроки не лише для зміцнення соборності України й нашого народу, а й дії задля соборності прав і свобод, правди про українців… і нашу історію", — сказав президент і пояснив, що це було повернення правди про історичне минуле заради українського майбутнього.

Історія українців на теренах сучасної Росії цікава і водночас трагічна. Тож спробуємо коротко про неї розповісти, адже Кубань і взагалі Північнокавказький регіон РФ — є показовими в плані жорстокої русифікації.

В останній чверті XVIII століття Російська імперія після низки перемог над Османською імперією у двох війнах і поглинання Кримського ханства крок за кроком завойовувала Північний Кавказ. Головними ударними силами в боротьбі з горянами стали кубанські, донські та терські козаки.

Запорізькі козаки в складі Чорноморського козачого війська (до 10 тисяч шабель із 42 куренів) восени 1792 року переселилися на землі сучасної Кубані. Після знищення Запорозької Січі вони бажали зберегти звичну вольницю. Тож заради цього менша частина запорожців навіть подалися за Дунай у турецькі володіння (згадаймо оперу "Запорожець за Дунаєм" українського композитора Семена Гулака-Артемовського, прем’єра якої відбулася 1863 року в Петербурзі).

Переселення українських козаків на Кубань очолили Сидір Білий, Антон Головатий, а згодом Захар Чепіга. В першій половині XIX століття склад війська поповнили переселенці здебільшого з Лівобережної України (до 100 тисяч осіб), які в умовах посилення кріпацької залежності в імперії Романових шукали козацької волі…

Кубанські козаки брали участь у всіх війнах, які вела Росія. Тільки під час Першої світової — понад 90 тисяч кавалеристів та знаменитих кубанських пластунів (піхотинців). Перед Лютневою революцією на великій території приблизно в 100 тис. кв. кілометрів мешкало вже понад три мільйони осіб. З них 43% — козаків, 7% — горян, 9% — "корінних" селян (українців і росіян); решта були "іногородніми" (здебільшого росіянами), які перебували на нижніх соціальних щаблях. Цікаво, що за переписом населення Російської імперії 1897 року в Кубанській області рідною мовою українську назвали 908 818 осіб (47,4%), російську — 42,6%, інші мови — 10,1%.

За переписом населення 1926 року вже в Радянському Союзі на Кубані проживало близько 1,5 млн українців. Зокрема, в Кубанському окрузі — 916 тисяч (і це після Громадянської війни й еміграції десятків тисяч кубанців, які воювали у складі військ генералів Денікіна та Врангеля), що становило 62% всього населення. У Ставропольському окрузі проживало 246 тисяч українців (34%), Чорноморському окрузі (від Тамані до Сочі) − 104 тисячі (38%), Терському окрузі — 194 тисячі (30%).

Голодомор 1932—1933 років вирував у Радянській Україні й саме в регіонах Росії, де українці становили більшість населення (Кубань — у першу чергу). Кількість українців в цьому північнокавказькому регіоні поступово, кроком за кроком зменшувалася. І 2010 року перепис зафіксував у Краснодарському краї лише 84 тисячі українців (1,6%), а в Ставропольському — 30 тисяч (1,1%).

Це наслідки не тільки геноциду під час Голодоморів 1932—1933 та 1946—1947 років, а й втрат під час Другої світової війни. Проте ще є чи не найголовніший головний чинник: насильницька русифікація, яка стартувала на початку 1930-х і триває до сьогодні. Було закрито українські технікуми, училища, школи та видавництва, які друкували україномовну літературу за часів українізації/коренізації. Книги "петлюрівською" мовою конфісковували в бібліотеках.

Залишались тільки професійні "шароварники" з чудовими голосами — з Кубанського ансамблю пісні і танцю. Звісно, щоб показати "розмаїття культур". Місцеві українці просто відмовлялися (часто під тиском) від своєї справжньої самоідентифікації; дітей від змішаних шлюбів записували росіянами. Це була політика, наслідки якої виявилися катастрофічними для українського населення. Такі ж процеси ми бачимо і на окупованих росіянами землях України (Луганщина, Донеччина, частина Херсонщини, Запорізької області та АР Крим) під час війни, яка вирує на наших очах.

Депутат Верховної Ради, голова Українського інституту національної пам'яті (2014-2019) Володимир В’ятрович ("ЄС") прокоментував для "Телеграфу" оприлюднення указу глави держави:

— З історичної точки зору не згадано всі регіони сучасної Росії, історично населені українцями, — каже нардеп. — Так, це історики побачать. Але мене більше цікавить, які політичні цілі ставилися. З одного боку дуже добре, що нарешті українська держава звернула увагу на українців, які мешкають у Російській Федерації. Але з іншого, коли йдеться про практичні цілі налагодження співпраці з цими українцями, — я не впевнений, що така публічна комунікація це те, що допоможе налагодити у цій справі. На жаль, я розумію, в яких умовах вони живуть. І очевидно, що це відбувається в умовах абсолютно тоталітарної путінської Росії.

Він нагадав, що українці у РФ перебувають під дуже суворим наглядом влади вже не перший рік. Однак, чи допоможе така публічна політична позиція керівництва української держави співпрацювати з одноплемінниками, нардеп не готовий сказати.

— Важливо, що, крім українців, в указі сказано і про поневолені нації та народи Росії. Тут я бачу велику перспективу і сподіваюся, що ця тема далі буде розвиватися. Я є секретарем парламентської спеціальної комісії з питань співпраці з поневоленими народами. Хотілося б побачити і якісь конкретні кроки. Не тільки декларативні, які містить цей указ. І які кроки будуть далі, щоб дати їм оцінку, — наголосив Володимир В’ятрович.

На його думку, не менш важливою є співпраця нашої держави з тими мільйонами українців, які опинилися поза межами України, особливо після початку повномасштабного вторгнення.

— Це теж колосальний ресурс, інформаційний, організаційний потенціал, який не використовує наша держава, — каже історик. — Це мільйони українців, які могли б стати громадським, політичним лобі в країнах Європи й Америки, де вони опинилися. Щоб організовувати акції для підтримки України. Такі акції мали місце, особливо на початку повномасштабного вторгнення РФ. Але я, на жаль, не побачив, щоб їх якимось чином підтримували з боку держави.

Щобільше, мені здається, що деякі пропозиції в законопроєкті щодо мобілізації, заяви про можливу відмову від консульського обслуговування людей, які перебувають за кордоном (військовозобов’язаних українців), навряд чи сприяють співпраці з нашими співвітчизниками за кордоном, — висловив побоювання Володимир В’ятрович.

Слід зауважити, що тема інших регіонів РФ (Зеленого, Сірого та Жовтого клинів, це — Далекий Схід, Західний Сибір і Середнє та Нижнє Поволжя з великими українськими анклавами) варта окремої публікації, і вона з’явиться на "Телеграфі" найближчим часом.