"Не перестану любити Достоєвського через Путіна". Зірка серіалів Надія Марінка про "меншовартість" українців, евакуацію в Португалію мами з 11 дітьми і ДТП з коханим

Акторка Надія Марінка до повномасштабного вторгнення Росії в Україну знімалась у серіалах і рекламі, працювала телеведучою, її навіть почали впізнавати на вулицях. Але війна змінила життя артистки. Щоб врятувати сім'ю з 11 дітей із окупованої росіянами території України, за які йшли невпинні бої, їй довелося виїхати за кордон, працювати на виноградниках та офіціанткою і знову починати кар'єру з нуля.

Про життя на дві країни, знайомство з відомою португальською акторкою, яка допомагала їй у перші місяці повномасштабного вторгнення, евакуацію багатодітної родини з Харківської області, перехід на українську мову та те, чому важливо спілкуватися нею, особливо за кордоном, українська актриса театру і кіно, телеведуча, танцівниця і модель Надія Марінка розповіла в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA.

– Розкажіть про себе, свій шлях як актриси в Україні?

– Цікавий шлях. Мабуть, ще з дитинства знала, що хочу займатися цією професією, бо завжди тягнуло до творчості. Вчилась у Харківській академії культури. У нас був дуже класний курс та викладачі, справжня театральна сім'я. Після навчання поїхала до Білої Церкви, де працювала в театрі. Коли відчула, що досягла певної точки, вирішила підкорювати закордон.

Там акторська професія допомогла мені, бо я працювала в різних шоу та мюзиклах у Південній Кореї і Китаї, мала гастролі і певний час навіть була телеведучою дитячої програми. Це був дуже цікавий досвід, та я мріяла жити в Києві і розвиватися вже як кіноактриса. Бо до цього я була театральною актрисою з періодичними зйомками.

Тож я купила власне житло і вирішила зайнятись кіноакторством. Знімалась у фільмах, серіалах ("Центральна лікарня", "Не жіноча робота", "Хлопчик мій", "Незважаючи ні на що", "Наперекір долі", "Водяна поліція" тощо), рекламі, вела програму для дітей на телеканалі "Інтер". Саме перед повномасштабним вторгненням був пік: знала, куди рухаюся, відчула, що Київ мене прийняв за свою, режисери, кастинг-директори кликали для більш серйозних ролей. Мене навіть почали впізнавати на вулицях. На жаль, багато з цих проєктів не вийшли через війну.

– Чим відрізняється ваш досвід роботи в Україні та за кордоном?

– Ну, за кордоном, ми ексклюзив, особливо в Азії. Вони дивляться на нас як на мультяшних героїв. Там головне – приваблива зовнішність. А ще пригадую такий момент, як працювала за контрактом у Китаї і подавала паспорт на заселення в готель. Усі паспорти були однакові, російські, то китаянка не зрозуміла, що це за паспорт у мене такий. На що я гордо відповіла, що український і що є така країна, як Україна! В Україні більша конкуренція, вищі до себе вимоги, дійсно важливий досвід – показати, що ти чогось варта.

– У вашій анкеті вказано, що любите класичну літературу, особливо Достоєвського. Чи змінились літературні смаки після повномасштабного вторгнення в Україну?

– Я не перестану любити авторів, які тим паче, якщо заглиблюватись в історію, були проти імператорів і писали про жахливу владу. Сказати, що я буду засуджувати людину, яка жила 100-200 років тому, через те, що робить зараз Путін, – ну це смішно. Вважаю, що потрібно боротися з теперішнім і майбутнім та не чіпати минуле. Годі з нас руйнувань... Звичайно, що я не стверджуватиму, що культура і творчі люди "внє палітікі", але буду відвертою: є те, на чому я росла. Не можу ненавидіти те, що здається мені ностальгійним, дитячим.

– Кого можете виділити з українських письменників та акторів?

– Ліну Костенко. Я завжди учням своїм її читаю. Поважаю творчість Станіслава Боклана, у нього багато цікавих робіт, Ольгу Сумську – за її внесок у кіно та театр. Шкода, що її дочка так і залишилась у Росії. Андрій Ісаєнко, Олеся Жураківська та ще дуже багато яскравих і талановитих акторів, які повністю не розкрили свій потенціал.

– У 2016 році ви зіграли в російському серіалі "Забудь меня, мама", зйомки якого проходили в Києві. Чи отримували опісля пропозиції зніматися в Росії?

– Пропозицій зніматися у Росії не було. Та ні для кого не секрет, що Україна дуже багато проєктів запускала спільно з Росією. Це була одна з наших помилок, що, на жаль, багато українських акторів залишались у тіні російських. Зрозуміло, що оскільки спонсором була Росія, то і головні ролі виконували їхні актори.

І це було завжди сумно, коли приходиш на майданчик в Україні і розумієш, що ти в своїй країні, але головні ролі грають росіяни. Звісно, були люди, які завжди були за українське кіно, і я їм дуже вдячна. Зараз настав їхній час. Час людей, які дійсно були праві ще до повномасштабного вторгнення в Україну.

– Через повномасштабне вторгнення в Україну ви виїхали в Португалію. Чому саме туди?

– Спочатку я із сестрою виїхала до Львова. Там ми волонтерили певний час. Потім вирішила їхати в Португалію до брата, який жив там вісім років і якого я не бачила стільки ж. Після переїзду в мене був важкий психологічний період: чому я в безпеці, а іншим погано? Значить, і мені має бути погано. Потім взяла себе в руки і вирішила допомагати, чим зможу. Разом із сестрою влаштувались на роботу на виноградники, а потім переїхала в Лісабон і пішла в офіціантки.

– Не оформлювали статус біженки?

– Ні. Я хотіла, щоб моя сім'я приїхала, а це непросто – винайняти житло для такої великої родини. Для цього потрібні кошти. Але нам пощастило. Мою родину прийняла церква у місті Фатіма (релігійна мекка, місце паломництва), у якої є свій будинок. Це швидше готель для прочан, не дуже призначений для життя. Багато чого із побутових речей там не було. Але потихеньку ми стали на ноги.

– Після повномасштабного вторгнення ви перейшли на українську мову. Як дався перехід та чи розмовляєте українською в побуті та з близькими?

– І до повномасштабного вторгнення я спілкувалась українською. І десь 70 відсотків моїх ролей були україномовні. Але в побуті, з родиною та друзями говорила російською. Зараз, особливо коли я за кордоном, вважаю необхідним спілкуватись українською, щоб тебе не плутали і не сприймали за росіянина. Моя мама ніколи, навіть у школі, не вивчала українську мову. На жаль, так було у харківському регіоні. Але оскільки у мами ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу. – Ред.), то перейшла на українську заради вихованців. І оскільки вони навчаються зараз онлайн, то це важко, коли діти не розуміють якогось слова.

– Ваша мама разом із адаптованими дітьми досі перебувають у Чугуєві?

– Ні, я зробила все для того, щоб їх вивезти. Було дуже небезпечно залишатися в Чугуєві. Росіяни вже заходили в місто. Але мама в мене – великий герой. Я таких людей не зустрічала. Коли вона прийняла першу прийомну дівчинку (маючи власних чотирьох дітей), була молодша за мене. Більша частина її життя пройшла з дітьми. Притому що адаптовані діти – це велика відповідальність, ти не можеш впливати на генетику... Так ось, мама довго не хотіла виїжджати, дуже багато було вкладено в дім, плакала і казала, що впевнена: поки вона там, ракета не прилетить. Але все-таки я вмовила її ризикнути, знайшла волонтерів і вона разом із одинадцятьма (троє уже повнолітніх вирішили залишитись в Україні) дітьми і чотирма собачками прибули до Португалії.

– Вам допомагала відома португальська акторка Осеана Базіліо. Ви навіть разом мали їхати на кінофестиваль у Кабо-Верде (африканська держава в Атлантичному океані, колишня португальська колонія. – Ред.) представляти виставу за п'єсою Наталії Блок Pele profundada ("Глибоко під шкірою"), але так і не поїхали?

– Спочатку я жила в брата у Фатімі і надсилала свої матеріали в різні школи. Так я виграла грант у школі In Impetus, і директор розповів мені про Осеану Базіліо. Оскільки мені не було де жити в Лісабоні, вона прийняла мене у свій дім. Я дуже їй вдячна. Потім виявилось, що вона була на зв'язку ще з трьома українськими акторками, але вирішила обрати мене.

Коли я приїхала, ми проговорили кілька годин. Люди з різних країн, національностей, а виявилися дуже близькими з нею. В школі акторства я почала готувати моновиставу за п'єсою Наталі англійською мовою для кінофестивалю на Кабо-Верде, паралельно працюючи офіціанткою. Я ціле літо витратила на те, щоб моя англійська була ідеальна. Осеана дуже допомагала мені. І на одній із генеральних репетицій, коли вже були афіші, продано квитки, я дізнаюся, що мій хлопець потрапив в аварію. Який фестиваль, яке Кабо-Верде? Я їду додому. Тому Осеана блискуче виконала роль жінки, яка поїхала від війни і наче у безпеці, але її психологічний стан нестабільний, за мене.

– Ви почали життя на дві країни?

– Так, почався складний період. Не дуже хочу заглиблюватись, це таке особисте. Зараз скажу, що вірю, що наші стосунки пережили важкий період: війна, ти в постійному стресі, люди починають по-іншому поводитись. Але кохання повинно давати надію на майбутнє. Справжньою несподіванкою для мене стало те, що мій хлопець вдруге зробив мені пропозицію. Адже ми мали одружитись ще у 2021 році, та померла моя бабуся. Потім призначили дату на 5 березня 2022 року – почалася повномасштабна війна. Нехай це буде знаком того, що завжди є надія, завжди є другий шанс.

– Чи стала Португалія для вас другим домом і чи отримуєте пропозиції тут як акторка?

– Не буду лукавити, Португалія стала для мене країною-душею. Мені щастить тут зустрічати хороших і щирих людей. До прикладу, Осеана, яка стала мені майже сестрою. Ми постійно на зв'язку. Багато португальців співчувають і допомагають нам. Також із українцями намагаємось реалізувати різні проєкти. Спробувала себе як продюсерка стокової фотографії, шукаю локації, моделей. Є студія акторської майстерності для дітей і дорослих українською мовою. Я в пошуку себе. Маю знання і хочу їх віддавати.

Щодо акторської кар'єри, то намагаюся вивчити португальську мову, тому що всі проєкти тут, звичайно, португальською. Якось мене запросили зіграти російську співачку, то я написала листа кастинг-директору з обуренням: "Ви що, з глузду з'їхали? Росіяни напали на Україну! Це наші вороги, я категорично відмовляюсь від усього, що зв'язано з цією країною!"

– Які ваші плани на 2024 рік?

– Хочу зробити куточок українського театру в Португалії. Бо тут цього не вистачає. Думаю, як це реалізувати, де знайти фінансування. Наша культура і традиції настільки широкі. Пригадую, коли показувала Осеані Базіліо наші традиційні українські костюми, нашу музику, танці, вона була вражена.

Також дуже хочу реалізувати один проєкт, про який думала ще до війни, присвячений художнику Іллі Ріпину [Рєпіну], який, як і я, народився в Чугуєві, і якого привласнила собі Росія. До речі, зараз багато джерел змінили, що Ріпин – це все-таки український художник. Я почала писати про нього і думаю: чому Україна не відстоювала його? Адже він дуже багато писав про Україну, написав портрет Тараса Шевченка, вихваляв манеру українок одягатись.

Часто кажуть: от на заході України – Україна, а східна частина – зросійщена. А мені хочеться кричати, що у нас, на Слобожанщині, є такий шмат культури, про який Ріпин і писав! Надіюсь, що колись у мене буде можливість представити те, що я зараз записую. І так, я хочу зробити щось тут, у Португалії. Що я не просто так сюди приїхала. Я не хочу бути біженкою. Я хочу бути українкою, в якій країні я б не була.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з португальцем, який приїхав в Україну на велосипеді: про війну, яку ігнорує Європа, злу пані з поїзда і люті морози.