«Ми лише виконували накази»: серіал про суд над есесівцями, за допомогою якого можна побачити майбутнє росіян

27 січня відзначають Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Дата обрана не випадково. Цього дня в 1945 році було звільнено сумнозвісний табір смерті Аушвіц, багатьом він відомий ще як Освенцим, бо був збудований нацистами поблизу цього польського міста.

Про Аушвіц і Другу світову війну йдеться у мінісеріалі з п’яти епізодів «Німецький дім», створеному за бестселером Анетт Гес (Annette Hess). Щоправда, події стрічки розгортаються у 1963 році, за вісімнадцять років після звільнення табору та закінчення війни.

На перший погляд, назва «Німецький дім» (оригінальна назва «Deutsches Haus») сприймається як цілком побутова, адже саме так називається ресторан. Це сімейний бізнес родини головної героїні стрічки Еви Брунс (Eva Bruhns), роль якої зіграла Катаріна Штарк (Katharina Stark). Можна сказати пересічна німецька родина — не бідна, але водночас і не надто заможна. Батьки Еви гарують, щоб заклад працював на належному рівні, тому Еві, хоч вона й трудиться у бюро перекладів, також доводиться їм допомагати у вільний від своєї роботи час. Крім неї у родині ще двоє дітей — старша сестра й молодший брат — і звісно, батьки завжди працювали заради того, щоб поставити дітей на ноги. Ще в Еви є хлопець, вони мають незабаром заручитися, її обранець — єдиний спадкоємець заможної родини, яка має успішний бізнес.

Родина Еви мешкає у Франкфурті, надворі 1963 рік — і саме тут, у їхньому місті, незабаром має початися судовий процес над колишніми есесівцями, які в роки війни служили в таборі Аушвіц. Нині їх намагатимуться притягти до відповідальності за скоєні в Аушвіці масові вбивства. Перед самісіньким початком слухань раптом з’ясовується, що перекладач із Польщі не зміг прибути. Почали терміново шукати заміну, але часу обмаль. Процес готували десять років — і нині переносити його просто неможливо. Адміністрація суду звернулися до бюро перекладів, їм запропонували кандидатуру Еви, яка перекладає з польської на німецьку. До того дівчина мала справу лише з угодами й іншими документами, пов’язаними з торговими операціями, але вибору не було.

Уже під час попередньої зустрічі та бесіди з першим свідком виявилося, що Ева може сплутати значення слів і замість «в’язні» перекласти «гості». А ще вона абсолютно не в контексті — звідси й такі прикрі помилки. Вона народилася у 1939 році, їй зараз двадцять чотири, але, виявляється, її знання з історії неповні, до того ж схоже, вона не надто цікавиться політикою, то й не чула нічого про табір зі зловісною назвою Аушвіц, який до того ж розташовувався на території іншої держави.

Попри таку наївність, Ева не збирається дослухатися поради батьків і відмовитися від пропозиції. Вона відповідальна й сумлінна працівниця, а ще має амбіції розвивати свою кар’єру, тому й усвідомлює важливість роботи на цьому судовому процесі й здаватися не збирається, хоча попереду дуже складна й виснажлива праця, бо планується заслухати понад двісті свідків.

Уже початок процесу справляє на Еву враження й викликає безліч запитань, адже на лаві підсудних — респектабельні громадяни, які вважаються поважними й шановними членами суспільства. Серед них — трейдер з експорту, головний касир ощадбанку одного з великих міст, геодезист і працівник сільського господарства, комерційний службовець, лікар-гінеколог, доктор наук і дантист, фармацевт і представники інших, теж поважних професій.

Але попереду у молодої дівчини — не лише труднощі перекладу під час слухань і кпини адвокатів захисту щодо її недосвідченості, на неї чекає шок украй незручних відкриттів і страшної правди про незнану доти історію власної родини, яка виявилася пов’язаною з Аушвіцем, а отже — з моторошними злочинами, які там коїлися. Процес над нацистськими злочинцями докорінно змінить життя Еви та її, здавалося, щасливе та безхмарне майбутнє.

Серіал «Німецький дім» поєднує кілька жанрів і низку дражливих тем, це напружена судова й водночас сімейна драма, а однією з важливих тем стрічки є потреба справедливості за скоєні злочини, які не мають строку давності. А ще це фільм про відповідальність і про замовчування правди, щоб її таким чином приховати.

Тому недаремно друга назва серіалу — «The Interpreter of Silence», дослівно з англійської — «Перекладач мовчанки». Та й оригінальна назва «Німецький дім» після перегляду сприймається вже як метафора — йдеться про звичайну німецьку родину зі своїми скелетами у шафі.

Фільм викликає чимало асоціацій і рефлексій із сьогоденням. На нашій землі російські агресори вже вчинили й продовжують вчиняти такі ж страшні злочини, як і нацисти в роки Другої світової війни. Війна триває надалі й щодня надходять звістки про загибель і важкі поранення наших захисників, про жорстокі обстріли українських міст, наслідком яких щодня стають жертви серед цивільного населення, руйнування домівок та інфраструктури, нищення ворогом пам’яток нашої культури. Незабаром виповниться два роки від початку повномасштабного вторгнення й десять років анексії Криму та початку бойових дій на сході України. Ворог уже навіть і не приховує власних намірів, мета його одна — знищити нашу незалежність, нашу державність, а отже знищити й нас, громадян України.

Звісно, ми віримо в перемогу, хоча розуміємо: шлях до неї важкий, кривавий і схоже довгий, але все одно попереду, вже після перемоги, постануть питання притягнення воєнних злочинців до відповідальності.

Серед росіян, які винні у розв’язанні чи підтримці цієї війни, яку більшість населення країни-агресора навіть не ризикує назвати війною, ховаючись за облудний і цинічний термін «СВО», теж чимало людей різних професій, також респектабельних і шанованих їхнім суспільством, а не тільки їхній президент, члени уряду, військове керівництво чи інші посадовці.

Спостерігаючи на екрані за перебігом судового процесу над колишніми есесівцями, чимало актуальних асоціацій знаходимо у поясненнях підсудних на кшталт «ми лише виконували накази», «ми були проти цього, але не могли нічого змінити». Без особливих зусиль можна уявити, як у майбутньому росіяни, безпосередні виконавці злочинів, за допомогою вправних адвокатів намагатимуться віднайти будь-які шпарини демократичного законодавства, щоб якщо не уникнути, то хоча б значно пом’якшити покарання. Суголосні твердження почуємо й від інших росіян, яких, на жаль, не буде можливості притягти до відповідальності. Лунатиме «ми нічого не знали», «ми повинні були забезпечувати власні родини», «ми теж жертви» тощо. Можна передбачити, як багато з них — звісно, не вголос — будуть неодмінно згадувати роки правління Путіна як період достатку, добробуту та можливостей. Серед них вистачатиме тих, які вважатимуть ці роки мало не найщасливішим і найкращим часом у житті своєї родини. Вони без крихти сумнівів чи докорів сумління розповідатимуть про це власним нащадкам. Ще вони будуть твердо переконані у власній непричетності до злочинів — так само як і деякі герої серіалу «Німецький дім».

Від початку низки судових процесів над нацистськими злочинцями у Франкфурті минуло вже понад шістдесят років, але події, змальовані у фільмі, не сприймаються винятково як уроки далекої історії. Схоже, це варто сприймати як попередження, й бути готовими до тривалої боротьби за утвердження справедливості.