Українці-біженці в Манчестері: хтось тікав від ракет, а хтось скористався шансом

Радник голови Офісу президентаСергій Лещенко закликав Захід припинити підтримку українських біженців, щоб ті скоріше повернулися на батьківщину. Це викликало не аби яке обурення серед наших земляків, що опинилися під час війни на чужині. Тим більше, що їхнє життя там легким не назвеш. Яскравий приклад – Велика Британія.

Українська спільнота в Манчестері — найбільша за чисельністю після Лондона. Манчестерці та місцеві українці радо прийняли біженців на початку війни.

"Телеграф" дізнавався, що і як змінилося за ці два роки в українців, які втекли від російської навали за тисячі кілометрів, чи стали вони частиною українського ком'юніті та чи не набридли вже господарям-англійцям.

Питання і тривоги біженців

Велика Британія прийняла близько 200 тисяч українців, які тікали від російської агресії. Точної статистики по містах, зокрема Манчестеру, немає, бо час від часу українці їздять додому, хтось залишається в Україні і вже не повертається до Британії. Є такі, хто наважується переїхати і сьогодні — з України або вже з європейських країн.

Виїжджали у Сполучене Королівство українські біженці двома шляхами: до своїх родичів по сімейній програмі Ukraine Family Scheme та в рамках урядової програми Homes for Ukraine (так звана спонсорська програма, за якою британці надають своє житло українцям).

Червоний Хрест Британії прогнозує, що тисячі українських громадян, які живуть по спонсорській схемі, можуть залишитися без даху над головою – через складнощі відносин зі спонсорами, мовний бар'єр та проблеми з працевлаштуванням.

У пабліках соцмереж, де гуртуються українці з Манчестеру, серед чисельної реклами послуг від українських перукарів, майстрів манікюру, масажистів та фітнес-тренерів, є дуже багато запитів від біженців на майже будь-яку роботу с мінімальним знанням англійської, на пошук житла не за всі гроші світу, на вивчення тієї ж англійської. Є оголошення на кшталт "потрібен фасувальник салатів за 10 фунтів за годину, робота при низьких температурах" і "здається кімната з одним ліжком за 500 фунтів за місяць".

Пишуть у пабліки і щодо пошуку спонсора. Зокрема, для чоловіків з України. Оголошення типу "шукаю спонсора в Манчестері для свого 26-річного брата, він будівельник", дещо дивують.

Також українці в Манчестері цікавляться юридичними та освітніми питаннями, намагаються вирішити купу побутових моментів. Діапазон оголошень вражає: від продажу айфона до відчайдушного прохання вагітної допомогти їй ліками.

Багато запитів стосується дітей – українці, які тільки приїхали, радяться щодо садочків, шкіл і дитячих розваг.

Ще з актуального для біженців – фінансова підтримка (universal credits — для безробітних чи тих, у кого низький дохід), яка може бути втрачена після офіційного працевлаштування, переходу на повний робочий день або після звільнення за власним бажанням.

Тривогу на перспективу в українців викликають британські візи, термін яких закінчується у 2025 році (для тих, хто приїхав у 2022 році). Петиція про надання українським біженцям статусу осілості задля забезпечення стабільного життя, розміщена на сайті уряду Великої Британії та активно підтримується біженцями.

Всіх по одній мірці міряти не можна

Катерина Тишкул, або просто пані Катруся, як її називають колеги і школярі, керує українською суботньою "Школою Українознавства ім. Т. Шевченка" в місті Манчестер. Жінка переїхала з Харкова ще 18 років тому, а з початком війни забрала до себе своїх рідних.

"Українська школа – це одне з багатьох місць, де можна зустріти родини, які виїхали з України через війну. Зі свого боку, я бачу родини, які знайшли можливість влаштуватися, приводити дітей до школи. Тобто бачу гарну картинку людей в хорошому становищі, але деякі мої знайомі працюють з дуже важкими і тяжкими ситуаціями у родинах, які пройшли страшне пекло війни", — розказує пані Катерина.

Вона спілкується з родинами біженців з різних куточків України – від Маріуполя до Києва і Закарпаття. "Коли моя родина виїжджала з Харкова, я знала, що вони їдуть з війни. В той самий час приїхало багато людей з Івано-Франківської, Львівської областей, які просто зібрали валізки і приїхали сюди, скориставшись нагодою", — розповідає директорка школи.

За її словами, кожна історія індивідуальна. Наприклад, у деяких людей, які приїхали до Манчестеру, вже немає їхнього будинку в Україні.

"Жінка з Маріуполя мені каже: "Пані Катрусю, буду тут, скільки треба, — щоб моїм донечкам вивчитися, здобути освіту. Мій чоловік з сином там, в Україні, але нашої хати вже немає". Коли чуєш такі слова, то розумієш, що всіх по одній мірці міряти не можна", — ділиться думкою директорка школи і додає: — Хтось тікає від війни, а хтось тікає від важкого життя або користується моментом".

Гроші з неба не падають

Українці, які задовго до війни переїхали жити в Манчестер, важко працювали, щоб почувати себе впевнено і комфортно в чужій країні. Сказати такого про всіх біженців пані Катерина не може: "Деякі приїжджають сюди і думають, що якщо вони мають дітей, то все їм почне з неба падати. Тобто в українських людей сприйняття таке, що якщо ти поїхав за кордон, то сидиш на тих виплатах і на роботу ходити не треба".

За її словами, реальність настільки інша, що деякі люди, які скористалися моментом і приїхали в Манчестер, були в шоку.

"Одинока мама з дитиною не може навіть нікуди вийти, не кажучи вже про те, щоб працювати. З садочками тут важко. Якісь безкоштовні години можуть бути, на години три може завести дитину до садочка. Де жінка знайде роботу на три години, щоб заробити?" — розказує пані Катерина.

Вона пояснює, що якщо біженець має допомогу, то не може працювати, а виплати на дітей і родини не такі великі, щоб на них прожити.

Тому, за словами керівниці української школи, багато сімей повернулися назад в Україну: "В 2022 році у нас в школі зареєструвалося 260 дітей, 150 з яких – діти-біженці, десь 60 з них повернулися назад до України".

Спонсори та безхатченки

Про спонсорів – добрих і різних, говорить і пані Катерина: "Було таке, що люди з України приїхали, а через тиждень спонсори повикидали їхні речі й сказали "не приходьте більше". І люди ставали бездомними".

Тобто, за її словами, в питанні спонсорів є певний дисбаланс. З одного боку – відчутна реальна підтримка, є живі історії про людяних британців, які мали надати прихисток на 6 місяців, натомість біженці й досі живуть з ними.

Також є англійці, які категорично проти еміграції, проти тих, що "понаїхали".

"Офіційно – все пристойно, нація більш-менш приємна і підтримує всіх. Тому багато людей дуже добре ставляться, але інколи, коли люди у соцмережах питають "хто хоче стати спонсором для українців", то англійці пишуть в коментарях "о, приїхали українці, їм повіддавали всі оті хати, що дають від держави, а наші люди по 10 років в черзі стояли, але їм хати не дали", — розказує пані Катерина.

Вона уточнює, що це житло не безкоштовне, але вважається дешевшим.

Тим українцям, які приїхали до своїх родин, звичайно ж, легше, проте й там можуть виникати різні ситуації.

Шоковані тим, що українські діти не мають глибоких знань

Суботня школа при українській громаді в Манчестері працює на волонтерських засадах – вчителі приходять у свій вільний час у суботу і працюють з дітьми за встановленою програмою. Загальних предметів немає – математику-фізику-хімію дітям дає англійська школа.

"Навчання для нас – це серйозно, а не просто прийшли, пісні поспівали, вареники поліпили. Ми викладаємо українську мову і літературу, історію України, а в 10-му класі — географію", — пояснює пані Катерина.

Вона розповідає, що дітям-біженцям було непросто адаптуватися в психологічному плані після стресів і переїздів. Школа розрахована на дітей з українських родин, які народилися і живуть в Англії і не дуже добре говорять українською, тому для дітей, які приїхали під час війни, в плані мови було занадто легко . Втім, директорка школи відмічає значні пробіли в знаннях українських дітей і впевнена, що навчання їм вкрай потрібне.

"Я заміняла вчителя в 9-му класі, тема — біографія Лесі Українки. Думала, що це для українців з України занадто легко — відразу дала тест на 10 питань з біографії. Вгадайте, на скільки питань вони знали відповідь? На одне. Вони навіть не знали справжнє ім'я Лесі Українки, знали тільки, що її маму звали Олена Пчілка. Я була шокована – діти приїжджають з України з середнім рівнем знань, а такого не знають. Ще: 6-й клас, історія України, перші слов'яни. Питаю "хто такі слов'яни?" Відповідь: "Не знаємо", — дивується директорка української школи.

Втім, за словами пані Катерини, українська малеча швидко адаптується, на відміну від підлітків, яким важко знайти друзів і набагато важче заговорити англійською, якщо вони її погано знали.

"Наше завдання – щоб вони не забули, як бути українцями", — каже директорка школи.

Вона запевняє, що в українській школі булінгу немає, в абсолютній більшості англійських шкіл в Манчестері – теж. Проте, як каже пані Катерина, в спільноті Манчестеру на Facebook вона бачила скаргу на проросійські кричалки на адресу українців.

Про життя в громаді

Українці-біженці ще не навчилися бути українцями в громаді. Але, за словами директорки української школи, потихеньку відбувається перехід від "бути українцями в Україні" до того, щоб зрозуміти, що таке українська громада — велика родина, де ти знаєш всіх, а всі знають тебе.

"Українці в Манчестері живуть своїм життям, не всі вони єднаються. А ті, що приїжджають з війни і приходять до українського центру в Манчестері, отримують моральну підтримку, знаходять друзів. Діти потрапляють в гарну обстановку, бо, крім школи, ми ще маємо скаутську організацію "Пласт", є також Спілка української молоді (СУМ)", — резюмує пані Катерина.

Щодо українських чоловіків, які живуть у Манчестері, пані Катерина говорить обережно: "Якщо вони порушили закон і приїхали сюди, щоб врятуватися, це означає, що для них їхнє власне життя набагато важливіше, ніж Україна. Я особисто з такими людьми не спілкуюся і не знаю їх, бо моє коло – це люди, для яких Україна – головне".

Три історії

Марія, зі Львова: Діти вже звикли тут

"Коли розпочалася війна, діти (доньці 15 років, синам 13 і 6 років) дуже важко це сприймали, були налякані. Спочатку ми поїхали до родичів чоловіка у Польщу, але там не склалося, то опинилися в Центрі для біженців-українців, а потім поїхали до сестри. Три місяці я була з дітьми у Польщі, а чоловік залишався у Львові, бо мав роботу і волонтерив. Мені було дуже складно одній з трьома дітьми, то я попросила чоловіка щось вирішувати.

Почали шукати можливості і виїхали вже всі разом до Великої Британії по суперспонсорській Уельській програмі. Приїхали в Уельс і три місяці жили в велкам-центрі, а тоді нас вже розподілили по спонсорах. В лютому 2023 року приїхали до Манчестера. Зараз я дистанційно працюю перекладачем на раду Уельсу.

Діти вже звикли тут, більш-менш інтегрувалися. Школа їм дуже подобається, гарно сприймають її: хороше ставлення вчителів, багато практики та не заставляють зубрити. Менший ходить в початкову школу. Теж подобається, але в нього були труднощі з мовою. За пів року маленькі діти вже починають говорити, а мій перший рік все розумів, але не говорив — був такий психологічний бар'єр. Зараз вже почав помаленьку розмовляти. Але якщо мультики чи ще щось, то просить тільки українською.

Дуже-дуже хочемо до України. Звичайно, перша умова — щоб припинилася війна. Також думаємо про освіту дітей. Старша вибирає, в якій коледж тут поступати.

Фінансово — дуже тяжко. При тому, що і чоловік, і я працюємо повноцінно на двох роботах, відкласти якісь гроші неможливо. Чоловік був в Україні директором компанії, а зараз просто торговий агент – то психологічно йому важче. Він хотів би повернутися в Україну".

Василина, Львівська область: Не користуємося ніякими пільгами

"14 лютого 2022 року ми поїхали з чоловіком до його брата у Варшаву. Через 10 днів почалася війна, і ми зрозуміли, що вертатися поки нам не варто. В травні 2022 року приїхали в Манчестер по спонсорській програмі. Чоловік шукав роботу, складав екзамени, зараз працює на будові, хоча має економічну освіту.

Мій тато (54 роки) зараз на фронті, знаходиться на Донеччині. Він мав військову підготовку, і, коли його призвали, не відмовляючись, пішов, бо розуміє, що країну треба захищати. Двоє двоюрідних братів з Миколаєва теж воюють. Я б не хотіла, щоб мій чоловік повертався зараз в Україну, тим паче не хотіла б, не дай Боже, його втратити.

В грудні 2022 року у нас народилася донечка. Зараз ми орендуємо житло, не користуємося ніякими пільгами, тільки отримуємо виплати на дитину. Якщо у чоловіка буде достатня зарплата, нам вистачить. Бо тут є мами з дітками, яким допомога більше потрібна, ніж нам.

В мене малесенька дитина, то не можу повноцінно працювати, в садочок дитину теж не можу віддати. Трохи працюю за своєю спеціальністю в школі українознавства – я вчитель початкових класів і в українській греко-католицькій церкві викладаю уроки катехизму, бо за другою освітою я вчитель християнської етики. Хотіла б працювати в англійській школі.

Чи плануємо повертатися в Україну? Все залежить від того, чи нам зможуть продовжити візу, яка закінчується у 2025 році.

Зараз в українську школу ходить багато діток, які приїхали з різних міст України. Рік тому, пів року, є новенькі. Вони хочуть вчити українську мову, їм не байдуже.

Всі батьки, яких я запитую в школі, дуже задоволені англійською школою. До них немає дискримінації, що вони з іншої країни. Діти дуже швидко вчать англійську мову, і ти інколи не можеш зрозуміти, що вони з іншої країни.

Серед моїх знайомих були жінка з дочкою зі Слов'янську. Вони жили рік у спонсорів, але вже повернулися в Україну. Обидві шукали роботу, але морально не змогли тут жити бути без своїх чоловіків, без сім'ї. Жінка зараз у Слов'янську, займається благодійністю, а її донька переїхала до Ірпеня.

Є ще серед знайомих хлопець з Одеси і дівчина з Вінниці. Вони планують залишатися у Манчестері. Тут дуже гарні українські осередки. Якби не це, то було б вкрай важко".

Юлія, з Харкова: На похорон мами приїхати не змогла

"З 24 лютого 2022 року тиждень ми з 9-річною донькою були в метро. На третю ніч вже літала авіація, доньці було дуже страшно і погано фізично. Виїжджали ми разом з нею з Харкова 2 березня 2022 року, коли на вокзалі був величезний натовп таких, як ми. Це був жах — мою дитину ледве не задушили в тому людському потоці.

Доїхали до Ужгорода, потім потрапили до Німеччини, а 30 травня 2022 року приїхали в Манчестер. Спочатку було нереально складно: англійську я взагалі не знала, а документи всі треба оформлювати. Попали до спонсора – умов для проживання не було, потім жили в готелі, згодом — в тимчасовому притулку. З часом знайшли спонсора і жили в цієї жінки 9 місяців — було добре.

Зараз ми наймаємо житло, поруч є школа, в яку донька ходить. Вона вже добре говорить англійською і, попри деякі складнощі в школі, які завжди бувають, їй подобається. Вони майже все роблять на заняттях в школі, без домашніх завдань.

В Україні я працювала в швейному бізнесі, а тут майже нереально знайти нормальну роботу, особливо без знання англійської, — то я прибираю в готелі, вчу англійську, отримую допомогу.

Батько моєї дитини (ми розлучені) залишився в Харкові. Майже всі рідні і друзі залишилися там. Будинок наш знаходиться неподалік Північної Салтівки, в нього було влучання, але наша квартира вціліла.

Не знаю, коли зможемо повернутися додому. Подивлюся, як моя дитина буде почуватися і чого хотітиме. Вона досі боїться війни, тому ми ще жодного разу за майже два роки в Україну не їздили.

В Харкові залишалася і моя мама. Коли прилетіло у сусідній під'їзд її будинку, вона захворіла і невдовзі, влітку 2022 року, померла, а я навіть на похорон не змогла приїхати. Мама дуже хотіла, щоб я з донькою повернулася до Харкова…

Думаю, що зараз я б вже і не поїхала нікуди. На початку війни просто був шок і паніка, тому втікали. Тяжко в моральному плані тут, до того я чую з України, що я майже зрадник, що поїхала і врятувала свою дитину. Кожна ворожа атака по Харкову б'є по мені морально. Більшість українців в Манчестері живуть з болем в душі.

Знайомих багато, але кожен більше сам по собі. Втім, коли приходимо на мітинги – один одного обіймаємо, тут багато людей з Харкова приїхали.

Щодо чоловіків-українців, то здебільшого це ті, хто приїхав у Манчестер ще до війни".

Українці очима манчестерців

Джон – колишній офіцер Військово-повітряних сил Великої Британії, зараз працює на цивільному підприємстві. На прохання "Телеграфу" він зібрав думки своїх колег і друзів-англійців щодо українських біженців. Була одна умова – бути максимально чесними, без надмірної британської ввічливості. Звісно, репрезентативним це опитування назвати не можна, але воно дає певне розуміння про сприйняття англійцями українців і України.

Про розуміння

Загальне ставлення до українців у Великій Британії — їм тут щиро раді. Суттєва підтримка – це свідчення нашого розуміння, чому саме українці опинилися тут. Багато хто приїжджає, тому що не має вибору, — українці стали біженцями в першу чергу заради безпеки своїх дітей. Дуже багато людей приїхали з окупованих територій, вони втратили все.

Втім, ставлення дещо різниться в залежності від соціального становища: люди з нижчих верств суспільства можуть бути трохи обурені тим, що українці витісняють їх з низькооплачуваних робіт, погоджуються працювати за менші гроші і водночас є занадто кваліфікованими для посад, які їм вдається тут знайти.

Люди з середнього класу є найбільш відкриті та гостинні, вони зазвичай запрошують в свої домівки та допомагають, чим можуть. Вищі прошарки суспільства підтримують, але не сприймають свою домівку як місце, де можуть бути біженці.

Загалом же за ці два роки війни сприйняття англійців трансформувалося до "я підтримую українців, але це насправді не впливає на моє повсякденне життя".

Про зацікавленість

Звісно, зацікавленість війною з часом знизилася, ми вже менше цікавимося щоденними подіями, здебільшого фокусуючись на значущому.

Про фінансову підтримку

Тут також існує певний розподіл в залежності від прошарку суспільства: нижчі класи та менш поінформовані англійці сприймають фінансову підтримку України Британією як щось, що впливає саме на них. Замість направлення державних фінансів на підтримку України вони б воліли отримати більше пільг від уряду, щоб не йти на роботу.

Більш освічені британці сприймають фінансову підтримку як необхідність зберегти Європу вільною від російського гніту.

Про українських чоловіків-біженців

Загальна думка щодо українських чоловіків, які втекли від війни — боягузи! Вони мають стати на захист своєї держави, боронити її. Їх тут не дуже вітають — існує думка серед місцевих, що не варто було давати українським чоловікам візи.

Щодо повернення їх назад, в Україну, то закони цього не дозволяють робити, якщо вони отримали статус біженця.

Про дітей

Діти, як правило, сприймають один одного незалежно від національності. Тому в цьому питанні мова більше про ставлення українських батьків, які переважно обмежують своїх дітей українським колом спілкування, заважають дітям нормально інтегруватися. В цілому українські діти більш закриті, не дуже активні на шкільних заходах.

Про українців в Україні

І тут думки розділилися: одні бачать українців, які залишилися в Україні, сильнішими, рішучішими та більш патріотичними людьми, інші просто сприймають їх як складову війни.

Про війну і перспективи

Коли Україна мала великі успіхи на фронті, звільнювала свої території, було відчуття, що російська армія цілком може розвалитися, що може бути швидка перемога.

Останнім часом ми бачимо ситуацію подібною до Першої світової війни: все дуже заплутано, окопна війна та невеликі успіхи.

Але відчуття знову змінюється: прорив може відбутися цього літа через зростання заворушень в Росії, українські атаки на російську територію та слабку волю армії РФ. Зміни відбудуться, коли Україна отримає більшу перевагу в повітрі.