Рецензія на фільм «Догмен» / Dogman

Як завжди, в четвер, в кінотеатрах відбувся черговий старт новинок, серед яких можна виявити і новий фільм Люка Бессона «Догмен». Цей драматичний трилер увійшов до основної конкурсної програми торішнього Венеційського кінофестивалю та отримав здебільшого негативне сприйняття з суперечливими відгуками критиків. У рецензії нижче розповідаємо, у чому саме проявляється суперечливість та з яким хітом вперто порівнюють стрічку французького постановника.

Плюси:

видатний перфоманс від Калеба Лендрі Джонса; цікава діалогова лінія головного героя та психіатрині; спроба розповісти похмуру історію на кшталт «Джокера»; це виглядає значно краще, ніж попередня робота Бессона «Анна»

Мінуси:

Бессон зробив ставку саме на драму, але цьому аспекту заважає розкритися на повну місцева абсурдність; окрім головного героя тут більше нема на кого дивитися, адже інші персонажі зовсім не цікаві; сюжетна лінія з пограбуваннями недолуга

6/10

Оцінка ITC.ua

«Догмен» / Dogman

Жанр драма, трилер, бойовик
Режисер Люк Бессон
У ролях Калеб Лендрі Джонс, Джоджо Т. Гіббс, Крістофер Денем, Клеменс Шик, Грейс Пальма, Маріса Беренсон
Прем’єра кінотеатри
Рік випуску 2023
Сайт IMDb

То була дощова літня ніч. Червоне світло задніх фар фургончика красиво ковзало на мокрому асфальті шосе. Лило як з відра. Офіцер поліції зупинив транспортний засіб та попросив у водія права, документи на машину. Але за кермом був не черговий втомлений мандрівник, а особистість куди більш екстравагантна — підозрілий і трохи пом’ятий чоловік в образі Мерилін Монро. На додаток до інших дивностей всередині фургону поліціянти виявили чималу зграю собак. Сумнівного водія затримують.

Прямо посеред все тієї ж неспокійної ночі у домі психіатрині Евелін роздається телефонний дзвінок. Жінку викликають на роботу, щоб вона поспілкувалася з затриманим молодим чоловіком в інвалідному візку, адже правоохоронці не знають, що з ним робити. Прибувши у камеру, Евелін дізнається усі подробиці життя на диво говіркого співрозмовника, Дугласа, зокрема, про його трагічне дитинство, нерозділене кохання та надзвичайно сильний зв’язок з собаками.

Люк Бессон, цей невтомний постачальник химерних історій, чи то про самотні серця, чи небезпечних жінок модельної зовнішності, значно рідше, — подорожі у фантастичні світи голлівудських масштабів, знову являє світу кіно вельми суперечливих якостей. Його «Догмен» ніби прикидається похмурим псевдокінокоміксом про чергового маргінала та кричущу соціальну нерівність. По суті, це origin story про героя з певними фізичними порушеннями та артистичними (супер)здібностями, приреченого на неприйняття жорстоким світом і суцільні страждання. Бачили, знаємо.

Недарма стрічку порівнюють з «Джокером» Тодда Філліпса усі, кому не ліньки. Однак порівняння ці виглядають явно компліментарно по відношенню до дітища Бессона і звучать надто гучно.

Не дивлячись на очевидну подібність персонажів, «Догмену» не притаманна зв’язність оповіді попередника, натхненного роботами Скорсезе. Сценарій тут суто бессонівський, нещадний і дивний. А француз, як відомо, вже давно знаходиться не у своїй найкращій формі. Сприймати екранний абсурд з усією серйозністю неможливо апріорі. А тут ще Калеб Лендрі Джонс, як на зло видає перфоманс настільки впевнений і проникливий, що хоча б заради нього ви маєте це побачити.

Вже з дебютних флешбеків змиритися з одномірними реднеками-дегенератами непросто, але цілком можливо. Під скорботний саундтрек вони саджають дитину у клітку до собак, і все здається настільки безвихідним, що хоч вовком вий. Та й бог з ними, з реднеками; завдяки тому ж Бессону у французькому кіно вже не вперше когось саджають на ланцюг, згадаймо хоча б «Денні — пес» Луї Летер’є.

Біда у тому, що ці гіперболізовані страждання розбавляються, наприклад, контрапунктом веселеньких Eurythmics, рудиментарним відрізком про пограбування, ледь не карикатурною кульмінацією, здертою десь з різдвяної класики з Маколеєм Калкіним. Тільки додайте песиків.

Новий фільм Бессона можна прийняти за суцільний несмак, хоча таким він є лише частково. Куди важче вхопитися за те, що дійсно варте уваги. Перш за все, знову ж таки, це присутність Калеба Лендрі Джонса, котрий однаково приголомшливий як у ролі дреґ-квін, що зображує Едіт Піаф чи Марлен Дітріх, так і скромного хлопця, що сповідується поліційному психіатру.

Крім того, знизити рівень крінжу в крові допоможе повне усвідомлення того, чий фільм зараз перед вашими очима. Діалогові сцени між Дагом і психіатром достатньо цікаві. Яскравий образ «Мерилін Монро з обрізом напереваги» прибережений на десерт. Є навіть свій Майло.

Фільм варто дивитися лише у тому випадку, якщо бути готовим. До того, що собакам читатимуть Шекспіра, а поліціянти, звісно, їстимуть свої пончики (а що ж іще). Що бандити виявляться катастрофічно безпорадними, але це навіть не важливо, адже на бойовик місцевий сюжет ледве потягне: весь екшн умістився в трейлер. Зрештою, повторюся, треба розуміти, що це проєкт пізнього Люка Бессона, з усіма наслідками.

У підсумку картина нагадує свого нестабільного головного героя. На перший погляд, вона яскрава та похмура одночасно, часом реально захоплива. Та варто придивитися, як стане помітно, що уся ця бессонівська драматургічна конструкція настільки ж хитка, як власне і сам Догмен. Здається, ще мить, і все остаточно повалиться на землю, а напади неконтрольованого істеричного сміху, як в Артура Флека, прихоплять глядача.

Висновок:

«Догмен» вельми далекий від найвидатніших зразків кінематографа Люка Бессона часів 90-х, але значно кращий за попередню роботу постановника «Анну», з якої не вийшло виразного жанрового кіно, зате знайшлося місце російським акторам у кадрі