Між молотом і ковадлом

21 січня в Одеському національному художньому музеї планувалося відкриттяекспозиція робіт Давида Чичкана «Зі стрічками і прапорами», що мала представити портрети військових, зображені у стилістиці політичного плаката кінця ХІХ — першої половини ХХ століття. У анонсі йшлося, що «герої робіт Чичкана — представники анархістського й антиавторитарного соціалістичного рухів, що стоять на захисті України в лавах ЗСУ». Як усе це спричинило серйозний репутаційний скандал і чому цей випадок — не лише про цінності, але і крихкість довіри та важливість інституцій.

Удар зліва, удар справа

Варто одразу пояснити, хто такий Давид Чичкан (бо це створює контекст для розуміння, чому скандал зчинився навколо виставки, якої публіка ще навіть не бачила). Чичкан — митець лівих поглядів, анархіст, що називає себе рисувальником. Його виставки неодноразово спричиняли скандали або навіть зазнавали нападів. Так, узимку 2017 року його виставку «Втрачені можливості» у Центрі візуальної культури було розгромлено невідомими у балаклавах. Частину робіт було знищено, деякі роботи нападники забрали з собою. У лютому 2022 року у Львові напали на ще одну виставку робіт Давида Чичкана, «Стрічки та трикутники», через що її було призупинено.

Нинішня історія з виставкою в ОНХМ, на жаль, не стала винятком. Буквально одразу ж після публікації анонсу на офіційній сторінці музею виставку розкритикували та закликали скасувати. Насправді важливо розуміти, що тут ішлося не лише про виставку та контекст, у якому можуть бути представлені образи військових, а й про постать художника та його попередню практику.

Протягом 18 січня під цим дописом зібралося близько двохсот коментарів, у багатьох із яких дописувачі закликали до скасування виставки, аргументуючи це тим, що художник прирівнює захисників України до російських військових. Тон багатьох повідомлень був досить агресивним, включно з погрозами до адміністрації ОНХМ.

Адміністрація музею відреагувала, написавши у соцмережах, що «музей — це відкритий простір для дискусії» та «для команди музею ця виставка є цінною». Однак згодом цей допис було видалено зі сторінок музею. Проте огром коментарів, багато з яких були агресивними, продовжував наростати, і вже ввечері 19 січня стало відомо, що виставка тимчасово скасовується з міркувань безпеки. Формулювання, щоправда, були досить неоковирні. На сторінці музею з’явилося повідомлення, що «безпекова ситуація поза компетенцією музею змусила нас тимчасово скасувати відкриття виставки до з'ясування всіх деталей». Також у повідомленні була обіцянка «протягом наступного тижня опублікувати змістовнішу заяву» та декларувалася готовність продовжувати співпрацю з Давидом Чичканом «попри критику, включно з погрозами».

Картина Давида Чичкана з проєкту «Зі стрічками і прапорами» (джерело: David Chichkan, фейсбук)

Проте ця невдала комунікація вже не могла зупинити шквал хейту, що понісся соцмережами. Одну частину аудиторії все ще обурював факт співпраці ОНХМ із Давидом Чичканом, іншу — вже факт її скасування через тиск (мовляв, а як же інституційна відповідальність?). Мистецька спільнота також розділилася: одні вимагали все ж провести виставку, інші підтримували музей, що виглядав у цій ситуації, м’яко кажучи, неоднозначно. Додавало хмизу в багаття звільнення куратора музею, керівника наукового відділу Кирила Ліпатова. Одним словом, за якісь пару діб один із флагманських українських національних музеїв опинився між молотом і ковадлом, і — що найгірше — оприявнив цілковиту неготовність до подібної кризи.

Помилувати не можна, стратити

Чому ж так відбулося? Виглядає так, що тут спрацювала сума різних факторів. По-перше, цей випадок остаточно продемонстрував, що ОНХМ перебуває в стані інституційної кризи, що розпочалася ще після смерті попереднього директора, художника Олександра Ройтбурда, який був драйвером його перезавантаження після 2018 року та зумів не лише привести до музею нову команду й аудиторію, але і провести реекспозицію та реалізувати ще низку системних змін у житті музею. Нічого дивного тут немає, під час повномасштабної війни кризу переживають немало вітчизняних культурних інституцій. Але цей фактор відчутно впливає і на інституційну оптику, і на якість і швидкість реакції у кризовій ситуації.

По-друге, треба визнати — команді музею насправді забракло водночас спроможності ухвалити рішення проводити чи скасувати виставку, чутливості спрогнозувати реакцію різних аудиторій (включно з військовими, що не лише є героями робіт Чичкана, але й тепер становлять велику і дуже важливу страту суспільства, чий досвід переживання війни — і на це необхідно зважати — є відмінним від досвідів цивільних) і стійкості обрати позицію та послідовно її відстоювати. Усі ці недолугі формулювання на кшталт «із міркувань безпеки, які поза компетенцією музею» робили лише гірше, не викликаючи в аудиторії ані довіри, ані співчуття.

По-третє, цей музей, на жаль, за останні роки встиг звикнути захищатися. Але це аж ніяк не виправдання: команда інституції, що за останні п’ять років мусила так багато боротися за власне існування, мусила б розвинути й опірну здатність, і сценарії антикризового реагування. На жаль, опинившись у ситуації неймовірного тиску з усіх боків, ОНХМ зреагував не найкращим чином.

З іншого боку, вразливість — це ознака живого (організму, людини, інституції). Бути загроженим, помилятися і визнавати помилки — частина людського буття, і все це має бути частиною норми, а не предметом стигматизації.

Картина Давида Чичкана з проєкту «Зі стрічками і прапорами» (джерело: David Chichkan, фейсбук)

Епілог

Увечері 23 лютого на сторінці ОНХМ врешті з’явилося ще одне повідомлення. У ньому команда музею визнає, що виставка таки не відбудеться, визнає — і це важливо — власну інституційну відповідальність за ситуацію, що склалася, та обіцяє провести роботу над помилками: оновити внутрішню структуру музею та стратегію його розвитку на найближчі роки.

Здавалося б, інцидент на цьому можна вважати вичерпаним. На жаль, із кількох причин такого відчуття наразі немає. По-перше, так і не відбулося відкритого діалогу між усіма сторонами, що є причетними до цієї історії, або вважають, що мають право висловитися. По-друге, протягом майже всієї кризи музей комунікував назовні вкрай невдало, чим лише підсилив відчуття безвідповідальності та розладу всередині інституції. По-третє, далеко не всі учасники цієї історії насправді прагнули порозуміння та діалогу — не бракувало і відверто хейтерських дописів та образ.

Якщо абстрагуватися від емоційної чутливості ситуації, то це направду дуже цікавий кейс, у центрі якого — складне для української дійсності поняття відповідальності. І тут логічно було б говорити водночас як про відповідальність інституції за свою виставкову політику та дії, що спричинили репутаційну кризу, так і про відповідальність спільноти й суспільства за наші інституції. Ми часто говоримо про те, що сильні та спроможні культурні інституції — це те, на чому тримається сфера культури (про будь-яку іншу сферу в країні можна сказати те саме). Проте, коли факапи чи кризи стаються навіть у найбільш спроможних і репутаційно бездоганних інституціях, ми чомусь дуже часто готові рознести їх на шмаття (хтозна, чи справа тут у підміні інституту репутації практикою остракізму, чи у банальному зведенні рахунків за нагоди?).

Видається, що одним із важливих шарів цього випадку є усвідомлення (чи ні) спільнотою та ширшою аудиторією важливості культурних інституцій під час війни, і готовності захищати наші інституції на рівні існування, навіть коли вони помиляються, адже ризик у запалі емоцій виплеснути дитя разом із водою досить великий. Але заразом і закликати ці інституції до відповідальності та доброчесності — без цього їхнє існування просто позбавлене сенсу.

У випадку ж ОНХМ, зважаючи на його історію, незайве було б пам’ятати, що будь-яка криза у музеї була б дуже на руку тим, хто всі ці роки хотів зупинити його поступ.

Очевидно, що Одеський національний художній музей нині перебуває в інституційній кризі. Вона значно ширша за ситуацію зі скасуванням виставки Давида Чичкана чи навіть кризу довіри з боку спільноти, і давати з нею раду музею тепер точно доведеться. Але можливо, цей приклад міг би стати початком дискусії про те, як нам навчитися проходити через репутаційні та інші шторми, не забиваючи одне одного камінням. Як нам говорити про помилки, а не вмить «скасовувати» цілі інституції, за поступом яких — величезні зусилля спільноти. Як командам культурних інституцій врешті почати відрощувати відповідальність і спроможність долати кризи, а не лише здатність до самозахисту. Але всім учасникам цієї історії важило б пам’ятати, що будь-яка криза — це збільшувальне скло. Вона показує речі важливі, але часто непомітні у щоденній рутині. Головне, не ловити цією лінзою прямий сонячний промінь, бо світло може легко перетворитися на вогонь.

Ілюстрація на головній: картина Давида Чичкана з проєкту «Зі стрічками і прапорами». David Chichkan, фейсбук