Чи може відмова казати неправду бути важливішою за людські життя?

Аналізуючи етичні настанови, філософи інколи вдаються до гіпотетичних проблемних ситуацій. Напевно, найвідоміший приклад такої ситуації — так звана проблема вагонетки (trolley problem). У найпростішому варіанті вона виглядає приблизно так: вагонетка котиться по колії; попереду стрілка, яка роздвоює колію; далі на обох коліях лежать різні люди (додано конкретний опис, що це за люди та скільки їх), які загинуть під колесами вагонетки; ви не можете зупинити вагонетку, але можете пересунути стрілку, спрямувавши вагонетку з колії А на колію Б; якщо ви цього не зробите, вагонетка вб’є тих, хто лежить на колії А; якщо зробите — вб’є тих, хто лежить на колії Б. Ваші дії?

Суть такого розумового експерименту, звісно ж, не в тому, щоби помучити респондентів, завдавши їм моральних страждань. Ідея в тому, що аналіз спонтанних реакцій респондентів та обраних ними відповідей дає змогу виявити їхні засадничі етичні настанови: якими саме принципами, свідомими чи несвідомими, вони керуються в проблемних ситуаціях, і якою є ієрархія їхніх етичних пріоритетів.

2017 року, на одній із дискусій із журналістської етики, я запропонував кільком колегам таку проблемну ситуацію:

«Ви журналіст(ка), працюєте неподалік лінії фронту. Офіцер просить вас повідомити в ефір, що ось щойно в такому-то напрямку пройшла колона наших танків. Ви знаєте, що це неправда. Але офіцер каже, що поширення цієї інформації негайно зараз може зберегти життя наших бійців. Ваші дії?»

Відтоді багато що змінилося — і в позиціюванні українських журналістів на нинішній війні, і в очікуваннях українського суспільства щодо такого позиціювання, і також в українському законодавстві (в якому від 24 березня 2022 року запроваджено статтю 114-2 Кримінального кодексу України, яка забороняє «поширення інформації про переміщення, рух або розташування Збройних сил України чи інших утворених відповідно до законів України військових формувань, за можливості їх ідентифікації на місцевості, якщо така інформація не розміщувалася у відкритому доступі Генеральним штабом Збройних сил України, Міністерством оборони України або іншими уповноваженими державними органами, вчинене в умовах воєнного або надзвичайного стану»).

Але кілька днів тому я запропонував те саме питання, без жодних змін, у соціальній мережі Facebook для відкритого обговорення всіма охочими. Результат перевершив усі очікування: було отримано понад 100 відповідей, зокрема від відомих журналістів, медіаекспертів, правників, а також небайдужих нежурналістів. Відповіді розійшлися у спектрі від категоричного «так, поширю!» до не менш категоричного «ні, не поширю!» (обидва варіанти, серед інших, обрали високопрофесійні журналісти), з різними обґрунтуваннями такого вибору; крім того, була ціла низка «проміжних варіантів», включно зі свідомою відмовою від вибору (знову-таки, з різними обґрунтуваннями такої відмови).

Ось узагальнений опис отриманих варіантів відповідей зі стислими вмотивуваннями:

1. Поширив би цю інформацію.

1.1. Бо деколи поширювати неправду — це вести інформаційну війну.

1.2. Бо життя інших людей має вищий пріоритет, ніж імідж журналіста. Що може бути кращим і важливішим, ніж збереження людського життя?

1.3. Бо від поширення такої інформації читачі не постраждають, і ця деталь не вплине на загальну картину, але є шанс зберегти життя людей (якщо журналіст упевнений, що такий шанс справді є).

1.4. Бо це війна, а в умовах війни головне діяти в інтересах ЗСУ. А потім уже журналістика.

1.5. Бо відмова журналіста ставить «четверту владу» вище за «першу».

1.6. Бо субота для людини, а не людина для суботи.

1.7. Бо стати бійцем в інформаційній війні почесно.

1.8. Бо якщо мої читачі дізнаються, що я проігнорував можливість врятувати життя людей заради абстрактної «вірності засадам професії» — яка нормальна людина після такого захоче мене читати?

1.9. Бо якщо журналіст у конфлікті займає чиюсь сторону, він уже не журналіст, а комбатант.

1.10. Бо в реальному житті люди спочатку керуються емоціями; якщо проаналізувати ситуацію, то поширити цю інформацію було би неправильним рішенням, але багато хто зробив би це спонтанно.

1.11. Поширив би інформацію, наступного дня публічно визнав, що збрехав, і назавжди пішов із професії. Бо втрата професії (професійної репутації) не така велика ціна, як втрата життів.

1.12. Поширив би інформацію, наступного дня поширив уточнення чи спростування, і не побачив би у цьому жодної проблеми; здається, багато журналістів постійно так і роблять.

2. Поширив би інформацію у зміненому вигляді.

2.1. З додаванням «за даними джерел ЗСУ» або «зі слів офіцера ЗСУ».

2.2. З додаванням «за неперевіреними даними».

3. Поширив би інформацію чи відмовився залежно від додаткових обставин.

3.1. Цивільний журналіст мав би відмовитися від такого прохання, натомість військовий журналіст мусив би його виконати, розцінивши його як наказ. Але така подвійність породжує проблему ідентичності: «вважати себе насамперед журналістом чи патріотом».

3.2. Для відповіді потрібна ймовірнісна оцінка: наприклад, «бійці, які б гарантовано загинули, виживуть з імовірністю 99%» або «бійці, які б вижили з імовірністю 98%, тепер виживуть з імовірністю 99%».

4. Не поширив би цю інформацію.

4.1. Бо в такому разі ви вже не журналіст, а комбатант.

4.2. Бо не треба давати використовувати себе задурно. Звідки ви знаєте, що цей офіцер сам не працює на ворога? Може, він був завербований якраз щоби дискредитувати або ЗСУ, або українські медіа чи журналістів? Або, може, він розв’язує власні завдання — наприклад, «надурити командування» чи «зберегти своїх коштом сусідів»? Чи найпростіший варіант: офіцер може просто помилятися. В кожному разі журналіст не має підстав беззастережно вірити офіцеру, що така брехня необхідна.

4.3. Бо це не робота журналіста. Хай офіцер сам дає таку дезінформацію. У офіцера своя відповідальність, у журналіста — своя.

4.4. Бо журналіст має або писати правду, або мовчати; він не може поширювати неправду.

4.5. Бо офіцерів багато, а репутація одна.

4.6. Бо брехати недобре.

4.7. Бо історії про маленьку брехню заради того, щоб урятувати когось, дуже швидко переростають у велику брехню, яку вже і не помічають ті, хто її продукує.

4.8. Бо журналістські стандарти вимагають перевіряти інформацію, а в описаній ситуації це неможливо.

5. Розпорядився би інформацією в інший спосіб.

5.1. Передав би колегам з видання-конкурента — хай вони таке поширюють.

5.2. Скористався би «іншими способами поширити цю інформацію, щоби донести до цільової аудиторії» (без уточнення, якими саме).

6. Відмова від відповіді (заперечення вибору).

6.1. Для таких ситуацій журналісту потрібні формалізовані процедури від його видання. Як там рекомендовано, так і діяти.

6.2. Офіцер вчиняє неправильно (неетично), поставивши перед журналістом вибір. Натомість офіцер мав використати журналіста «втемну», як робили британці під час обох світових війн.

6.3. Офіцер вчиняє неправильно, бо він не може розраховувати, що від поширення інформації будуть врятовані життя; насправді жодна інформація в медіа бійців не врятує, бо ворог збирає військову інформацію не з газет (втім, у питанні йшлося не про газети, а про ефір).

6.4. Офіцер вчиняє неправильно, бо якщо вже ти використовуєш журналістів як інструмент у крайньому разі — ти принаймні не маєш цей інструмент ламати, тобто не маєш права ламати довіру до інституції.

6.5. Офіцер вчиняє неправильно, бо передавати інформацію про пересування військової техніки заборонено законом.

Не всі ці відповіді однаково вагомі, але у своїй сукупності вони добре окреслюють задане цією гіпотетичною ситуацією проблемне поле. Спробуймо його описати.

А. Чи брати на себе відповідальність?

Одна з типових реакцій в ситуації важкого морального вибору — спробувати уникнути такого вибору.

В запропонованій ситуації це можна зробити щонайменше шістьма способами:

А1. Виконати прохання офіцера, але не так, як він про це просив (відповіді 2.1., 2.2., 5.1., 5.2.).

У такий спосіб можна зберегти свою моральну цілісність, але мету прохання при цьому не буде досягнуто, або буде досягнуто в послабленому вигляді (інформацію буде поширено як «неперевірену», або із затримкою тощо). Отже, вибір тут все ж таки зроблено на користь журналістських пріоритетів (їхнє дотримання безумовне), а не ймовірності збереження життя людей (яку така реакція додатково послаблює), але з додаванням пошуку шляхів компромісу.

А2. Вдатися замість вибору до критики офіцера, який не мав ставити журналіста в таку ситуацію (відповіді 6.2, 6.4, 6.5).

Серед висловлених при цьому аргументів найбільшої уваги заслуговують два:

(а) Офіцер мав би позбавити журналіста етичного вибору, натомість використати його «втемну» (6.2). За цією логікою, журналісту краще бути об’єктом маніпуляцій, ніж робити свідомий етичний вибір.

(б) Офіцер заради негайної потреби підриває майбутню довіру до журналіста, тобто завдає невизначено широкому колу людей довгострокової шкоди (6.4). За цією логікою, про недоторканість авторитету журналіста мав би подбати не журналіст, а офіцер, який звертається до нього з провокаційним проханням.

(Примітка: відповідь 6.5. закидає офіцеру підбурювання журналіста до незаконних дій; але абсолютної заборони на поширення такої інформації законодавство насправді не містить; в такому разі питання впирається в те, чи вповноважений саме цей офіцер санкціонувати поширення такої інформації, хай правдивої чи хибної).

А3. Вмотивувати заперечний вибір критикою офіцера, який не факт, що мав підстави для такого прохання, а якщо й мав, то не факт, що це були гідні підстави (відповідь 4.2; аналогічні міркування у відповіді 6.3). Отже, замість брати на себе відповідальність за вибір, журналіст на власну відповідальність має відмовити офіцеру в довірі, щойно той заговорив про прохання збрехати.

А4. Делегувати етичний вибір керівництву (відповідь 6.1). За цією логікою, відповідальність з журналіста має наперед зняти його редактор.

А5. Запитати про додаткову інформацію, яку навряд чи можна отримати в описаних умовах (відповідь 3.2). Фактично, це теж перенесення відповідальності на офіцера, але без критики його позиції: «спершу переконайте мене, що це справді важливо!».

А6. Виконати, але тільки якщо це наказ військовому журналісту (відповідь 3.1). І знову це перенесення відповідальності на офіцера, але вже на іншій підставі.

Б. Якщо брати на себе відповідальність, між чим і чим доводиться робити вибір?

У блоках відповідей (1) та (4) можна виділити три проблемні вузли, над якими варто замислитися насамперед.

Б1. Чи є журналіст комбатантом?

У класичному розумінні, звісно, ні («комбатант — особа, що бере безпосередню участь у бойових діях»). Але жорстке протиставлення «комбатантів, що воюють» і «журналістів, що спостерігають за комбатантами» у багатьох ситуаціях теж не відповідає реальності — хіба що йдеться про війну двох сторін, щодо яких журналіст зберігає абсолютний нейтралітет («це не моя війна»). З іншого боку, якщо ми всерйоз, а не метафорично говоримо про «гібридну війну», в якій дедалі вагомішим компонентом є «інформаційна війна», певно ж, у цієї війни теж є свої комбатанти? А якщо оголосити всіх таких комбатантів «пропагандистами, а не журналістами», що залишиться власне журналістам — знов-таки, лише позиція абсолютного нейтралітету?

З огляду на це, можливо, є певна рація в аргументі 1.9: журналіст стає комбатантом (в широкому сенсі, тобто учасником «інформаційного компонента гібридної війни»), щойно він обирає у військовому конфлікті ту чи іншу сторону. Але додаткова складність полягає в тому, що журналіст, за традиційними очікуваннями, якщо й «воює», то принаймні «воює правдою» (відповідь 4.4.); натомість «пропагандист», за логікою цього (як на мене, дещо спрощеного) протиставлення, свідомо бреше. Тож чи припустимий для журналіста разовий («як виняток») відхід від цього загального правила?

Б2. Наскільки абсолютна заборона казати неправду?

Крім специфічних настанов журналістської етики, журналіст, як і будь-яка людина, також підданий суду з позицій загальнолюдської етики. Багато хто погодиться, що офіцеру в описаній ситуації дозволено казати неправду, бо це може бути необхідним засобом ведення «інформаційної війни» (відповідь 1.1), а отже тут не виникає етичної дилеми (хоча Кант засудив би брехню навіть і в такій ситуації). Натомість для журналіста на одній шальці терезів опиняється його професійна цілісність, а на іншій — хай там як, імовірність збереження людських життів. Тож чи вартує «честь професії» того, щоби заплатити за неї таку високу ціну?

Неочікувану і цінну ремарку до запропонованої мною дилеми висловив американський богослов українського походження, професор Павло Гаврилюк, який нагадав у своєму коментарі, що в оцінці співвідносної ваги заповідей, які забороняють брехати (Вихід 20:16) і вбивати (Вихід 20:13), розійшлися такі богословські авторитети, як Іоанн Золотоуст і святий Августин: перший із них вважав брехню заради спасіння життя морально виправданою, натомість другий вважав обидві заповіді абсолютними, що виключає брехню в будь-якій ситуації. Щоправда, друга позиція в нашому прикладі фактично означає, що заборона на брехню тут опиняється вище за заборону на вбивство; проте вбивати все ж таки буде інша людина, якій ми, відмовившись брехати, не завадили (саме час ще раз згадати «проблему вагонетки»!). Тому можна сказати, що позиція Августина (і Канта) передбачає суто індивідуальну етичну відповідальність перед Богом чи моральним Абсолютом; натомість позиція Золотоуста зважає також на відповідальність перед людським родом, продовження якого інколи можна купити лише ціною брехні.

Але чи прийнятно зважати на таку відповідальність саме журналісту?

Б3. Чи зрозуміє аудиторія відступ журналіста від правди?

Теза про те, що журналіст, свідомо збрехавши, не лише відступає від стандартів (відповідь 4.8), а отже втрачає свою репутацію (відповідь 4.6) і фактично перестає бути журналістом (відповідь 1.11), здається самоочевидною і неспростовною. Адже де одна брехня, там і багато (відповідь 4.7). Але, як показує відповідь 1.8, частина аудиторії може мати й протилежну настанову: а саме, визнавати за журналістом «право на брехню» як виняток, якщо на кону людське життя, тобто будь-яка, хай навіть примарна, можливість його врятувати. Відповідь 1.12 додає до цього, що за умови пізнішого уточнення чи спростування цієї інформації взагалі не буде принципово, чи була саме свідома брехня журналіста причиною того, що первинна інформація не відповідала дійсності; ба більше, за названої умови в цій ситуації просто немає серйозної моральної проблеми (!).

Варто зазначити, що в коментарях до запропонованої ситуації навіть розгорнулася полеміка щодо того, чи є журналіст «представником своїх читачів», або ж він є «представником свого видання», а отже, зважати на читачів — це, власне, не його, журналіста, справа (?). Але, хай би ми казали про журналіста чи редактора, якщо нам ідеться про відповідальність не перед Богом чи моральним Абсолютом, а перед конкретною аудиторією, до якої, через своє медіа, звертається журналіст, слід зважати на те, що ця аудиторія етично неоднорідна: якась її частина не сприйме від журналіста жодної брехні за будь-яких обставин, а інша сприйме і зрозуміє брехню за виняткових обставин, вмотивовану міркуваннями, вищими за імператив «ніколи не брехати», ба більше — не сприйме, з суто моральних підстав, відмову журналіста від брехні в описаній ситуації (доходило до того, що прибічники відповіді 1 прямо звинувачували прибічників відповіді 4 в аморальності!). Інше питання — які саме це міркування і наскільки вони виправдовують брехню як виняток; але порятунок життя тут здається найсильнішим прикладом… якщо такі приклади взагалі припустимі.

Але це вже кожному й кожній із нас доведеться вирішувати самостійно, на особисту відповідальність. А заодно й вирішувати, перед ким, власне, він чи вона несе свою найбільшу відповідальність.

Ілюстрація: Getty Images