Засновник музеїв сала та меду в зоні обстрілу: Якщо не ми будемо Батьківщину любити, то хто?

Велика Писарівка – велике селище майже на самому кордоні з Росією у Сумській області. Колись тут працював пункт пропуску, до нього – лише шість кілометрів. А ще цією дорогою вже о четвертій ранку 24 лютого 2022 року в Україну зайшли окупаційні війська, і через три години на околицях Великої Писарівки пролунали перші вибухи. Ще через годину росіяни зайняли село, а колони їхньої бронетехніки звідси вирушили на Охтирку та Харків.

«Про нашу Велику Писарівку має дізнатися увесь світ»

Хоч селище недовго пробуло в окупації – до 28 лютого, у ці дні з нього виїхала більшість населення. До війни тут будували своє життя понад чотири тисячі осіб, а з початком бойових дій їх кількість скоротилася більш ніж у два рази. Серед тих, хто вирішив залишитись на рідній землі, хай і під постійними обстрілами у прикордонні, – Олексій Скоркін, банкір за освітою, пасічник та музейний працівник за покликанням. Війна не змусила його опустити руки, а навпаки - спонукала рухатися вперед, причому в абсолютно незрозумілому для багатьох у такий час напрямку. Олексій вирішив розвивати село та туризм у ньому і відкрив тут перші два музеї – Музей меду та Музей борщу і сала.

- Я хочу, щоб про нашу Велику Писарівку дізнався увесь світ, - замахується на високі цілі в розмові з Коротко про Олексій Скоркін. – Що мене тут тримає? Лише любов до Батьківщини. Для когось це дивно прозвучить, але якщо ми втечемо, то хто тут житиме і підтримуватиме Батьківщину? Ніхто. Вона не буде потрібна нікому, якщо буде не потрібна нам. Але так, звичайно, мені страшно – обстріли тут кожен день. Щодня над головою літає, буває і "прилітає".

У січні ракета вбила біля магазину в центрі селища жінку що тільки-но підійшла до дверей. Круглою сиротою залишилася її 10-річна дочка. Її батько загинув раніше.

Зустрічає із салом та чаркою медовухи

Про Велику Писарівку частина світу вже дізналася – про неї читали у своїй пресі жителі Франції, Португалії, Польщі та Німеччини. Журналісти з цих країн минулого року були в гостях у новоспеченого музейника Олексія Скоркіна і пробували його мед у щойно відкритому першому музеї у селищі. Своїх гостей, так Олексій називає відвідувачів, завжди намагається почастувати: медом, салом чи чаркою медовухи. Борщ поки що не насипає – це попереду. Натомість вхід безкоштовний, як і частування.

- Привітні господарі завжди гостей зустрічали з хлібом та сіллю, - дивується Олексій Скоркін нашому питанню, чи не шкода зі своєї кишені гроші на частування викладати, виходить – сам же й оплачує візити відвідувачів. - Мені не шкода шматка сала чи чарки медовухи. Я щиро радий бачити у себе гостей, і знайомих, і туристів. Грошей шкода тим, хто на них ласий. Впевнений, що в мене нічого не вийшло б, якби я за чимось шкодував. Я отримую від цього колосальне задоволення і можу про музеї та традиції розповідати годинами.

Наступна мета – побудувати велику піч і вже цього року на свято борщу у вересні пригощати борщем відвідувачів, звареним у ній за старовинним рецептом.

Пригостить борщем із гарбуза та на квасі

Ці рецепти Олексій зараз якраз збирає. Процес нешвидкий – за пів року знайшов лише з десяток. Але шукає, зрозуміло, не в інтернеті – розпитує старожилів.

– Один із останніх рецептів, який мені розповіли, це борщ із гарбуза, – ділиться з Коротко про Олексій Скоркін. – Його готували без картоплі – коли українці вже вигадали рецепт борщу, картоплю до нас ще не завезли (овоч з'явився на території сучасної України наприкінці XVII століття – тоді його почали вирощувати у Харківській та Полтавській губерніях. – Авт.). Гарбуз відварювали, припускали та додавали до борщу. Він мав жовтуватий колір та приємний смак.

Ще один старовинний український рецепт впав у скарбничку Олексія лише кілька днів тому. Підписниця зателефонувала та поділилася секретом приготування традиційної страви на квасі.

- Так готувала ще її мати, - продовжує Олексій. - Буряки заливали водою і тримали кілька днів, щоб овоч віддав колір. І цей буряковий квас додавали під час приготування борщу.

Ці борщі Олексій ще не готував. Поки що варить за більш звичними рецептами. Живе разом із батьком, який також відмовився виїжджати з рідної хати. Колишня дружина з дітьми виїхала за кордон.

Також чоловік збирає цікаві рецепти засолювання сала. Сам любить національний продукт із часником.

Ідею відкрити Музей борщу та сала подав сільський голова на відкритті першого у селі музею – меду. Другий музей чоловік відкрив у невеликій хатинці у центрі селища. Будиночок належить йому.

– Моє завдання – залишити цю хату-музей та експонати для дітей, – зазначає Олексій. - І в нас взагалі не було музеїв. Забирають вони зовсім небагато часу – максимум годину на день. Це і об'єднало нашу громаду, і стало чудовою нагодою розповісти про нас більшій кількості людей.

«Це народні музеї»

Музеї Олексій вважає не приватними, а народними – бо більшість експонатів дарують жителі. Музей меду розпочався із стародавнього глиняного глечика з козацьким гербом, з якого пили мед ще козаки. А музей борщу та сала зі старовинної вишиванки прабабусі місцевої мешканки.

- Своїм завданням я бачу розповісти також і про традиції, які раніше дотримувалися на цій території, побут наших предків, - зазначає наш співрозмовник. – Не шкодую, що проміняв шановну роботу банкіра на безкоштовні музеї та пасіку. Звісно, ​​у чомусь програв, але у чомусь виграв – більшого емоційного задоволення я не отримував за все життя. Якщо займаєшся улюбленою справою, життя набагато цікавіше, яскравіше і проходить в насолоду.

У музеї можна не лише про старовинні рецепти борщу та засолювання сала почути, а й подивитися, як жили раніше на території сучасної Сумської області. Тут представлені знаряддя праці, кухонне начиння, текстиль, прядки та інше. Експонати забирає сам на велосипеді – жителі знімають їх із горищ, що запилялися, і шукають у захаращених сараях.

– Своїм прикладом хочу показати, що все можна змінити, було б бажання, – підсумовує Олексій Скоркін. – Приємно, що ініціатива знайшла відгук, і людям приємно, коли бачать, що вишиванка чи прядка їхньої бабусі виставлена ​​у нашому музеї та їхню історію дізнаються інші.

Що зараз шукає Олексій – то це старовинні автентичні колеса до воза, який відтворив на картинки – саме на таких колись на Сумщині перевозили пожитки.