Крим як "подарунок Хрущова": волюнтаризм чи спасіння конаючого півострова

Рада міністрів РСФСР 5 лютого 1954 року прийняла постанову про передачу Кримської області до складу УРСР, вважаючи цей крок "за доцільний", і звернулася до Президії Верховної Ради РСФСР із проханням "розглянути питання".

Дещо несподіваному як для пересічних радянських людей кроку передувало засідання Президії ЦК КПРС 25 січня, присвячене саме цьому питанню. А за кілька днів до нього відбулося зміщення з посади першого секретаря Кримського обкому партії Павла Тітова, який категорично був проти передачі області Україні. Не минуло й року після смерті Йосипа Сталіна, а лібералізація режиму йшла повним ходом. Тітов, якого зараз російські шовіністи називають "забутим патріотом Криму", спокійно перемістився на посаду головного кадровика – заступника міністра радгоспів СРСР. А не отримав кулю в потилицю чи вирушив у табори ГУЛАГу, як більшість чиновників сталінських часів.

Вів засідання від 25 січня 1954 року голова Ради міністрів СРСР і одночасно — член Президії компартії Георгій Маленков. На той час він фактично був учасником панівного тріумвірату керівників держави, куди також входили перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов і голова Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов.

Час, коли в руках Хрущова зосередилася уся повнота влади, ще не настав. І назвати крок радянського керівництва одноосібним "подарунком Хрущова" не можна. Беззаперечним лідером СРСР він став лише після усунення Маленкова з посади прем’єра в лютому 1955 року. Трохи більше як пів року перед цим "випав з обойми" колективного керівництва Радянським Союзом колись всесильний міністр внутрішніх справ, маршал Лаврентій Берія. Він був розстріляний, тож на нього "соратники" звалили всі гріхи сталінського правління.

Як радянська влада розв'язала національне питання на півострові

Головною причиною післявоєнної кризи – практично катастрофи – в сільськогосподарському виробництві Кримської області (в цьому курортному регіоні промисловість практично не була розвинута і до Другої світової війни) стала спецоперація військ НКВС. То була масова депортація під дулами автоматів у травні 1944 року понад 200 тисяч кримських татар. Цілу націю огульно звинувачували у колабораціонізмі під час Другої світової війни.

У червні того ж року радянська влада вирішила остаточно розв'язати національне питання на півострові. Були депортовані греки (понад 16 тисяч осіб), вірмени (до 10 тисяч осіб), болгари (12,5 тисяч осіб) та навіть італійці (загалом до тисячі осіб). Ще раніше, у серпні 1941 року в ситуації катастрофічної поразки Червоної армії з Криму депортували майже 60 тисяч німців, які жили там ще з часів правління Олександра I.

Культурні й історичні пам’ятки депортованих народів знищувалися чи надалі перебували в занедбаному стані. Історичні назви місцевостей замінювали на Первомайське, Совєтський, Красногвардійське чи в кращому разі на Білогірськ (колишнє татарське місто Карасубазар, відоме з раннього середньовіччя).

Загальне число вивезених під час Другої світової війни із Криму людей сягало близько 300 тисяч. Крім того, доросле населення воювало на фронтах, брало участь у партизанському русі, а отже зазнало значних втрат. І після депортації кримських татар й інших національних меншин Крим став практично знелюдненим.

Якщо за переписом населення 1939 року в Кримській області РРФСР жило 1 123 800 осіб, то на початок 1945-го в ній залишилися 379 тисяч осіб (з них — 75% росіян, 21% українців, решта – євреї та поляки). Настала демографічна катастрофа, яка вдарила по економіці півострова.

Попри активну кампанію із заселення Криму переселенцями здебільшого з Росії, а також меншою мірою з України та Білорусі, господарський комплекс зміг оговтатися лише на початку 1960-х років. Переселенці часто торували шлях до Криму навіть не залізницею, а гнали худобу, везли на підводах свій реманент і речі.

Особливо багато їх було з Рязані, Курська, Орла – за багато сотень кілометрів від півострова. Йшли цілими колгоспами на землі із зовсім іншим кліматом; особливо росіянам було важко звикнути до умов ведення сільськогосподарських робіт. Ментально приїжджі росіяни були, та і є зараз, чужими в Криму.

Урожайність зернових культур в степовому Криму після війни впала майже утричі: з 10,7 центнера з гектара до 3,7 (дані 1940-го і 1950 років). Така ж ситуація, чи навіть гірша, була з вирощуванням соняшників і тютюну. Середня врожайність садів у Криму 1950 року, сприятливого для садівництва, становила 42,7 центнера з гектара, тоді як довоєнного 1940-го – 53,6.

Відома ще за часів імперії Романових, а потім за влади більшовиків у передвоєнний час "всесоюзна здравниця" повернула свої кращі часи лише у 1970-ті роки. Хоча сервіс в Криму завжди шкутильгав – за будь-якої влади…

Дніпровська вода для спраглого Криму

"Головний поштовх для розвитку кримської економіки відбувся в наступному десятилітті після спорудження Північно-Кримського каналу, перший етап будівництва якого був завершений 1963 року. Оскільки будівництво тривало й наступні роки, канал зробив можливим постачання 30% всієї дніпровської води на півострів і зрошення більш аніж шести тисяч кв. км його сільськогосподарських угідь. Також через нього постачалися водою міста Феодосія, Керч та Судак", – писав українсько-американський історик Сергій Плохій в книзі "Брама Європи".

Тож передача Криму до складу Української РСР мала не настільки ідеологічні (як останнім часом наголошують російські політики й історики), а суто економічні передумови. Відрізаний Керченською протокою від Росії Крим поєднувався з Україною. Розв'язання питання браку води було б неможливим без допомоги господарського комплексу УРСР і фондів республіканського уряду.

Лідер сучасної російської недоімперії Путін після окупації Криму 2014 року на вакханалії святкування цього "повернення в рідну гавань" заявив, що Хрущов начебто "прагнув заручитися підтримкою української номенклатури" або ж загладити свою провину за організацію масових репресій в Україні у 1930-ті роки. Цю маячню навіть важко коментувати…

Український історик в діаспорі Орест Субтельний писав: "… депортація татар у 1944 р. спричинилася до економічного хаосу в регіоні, а компенсувати втрати довелося з київського бюджету… за даними перепису 1959 р. в Криму проживало близько 860 тис. росіян і лише 260 тис. українців. І хоч після 1954 р. Київ намагався переселити до цього регіону українців, росіяни, багато з яких агресивно відкидали усяку форму українізації, лишилися тут переважною більшістю. В результаті кримський "подарунок" помітно посилив присутність росіян в Українській республіці. В цьому розумінні він, без сумніву, став "належним" відзначенням Переяславської угоди".

Широке святкування 300-річчя Переяслава, "вікової дружби" росіян і українців якраз передувало передачі Криму до складу УРСР.

Рішення щодо передачі Криму УРСР було пов’язане з будівництвом Північно-Кримського каналу від Каховського водосховища на Дніпрі та бажаністю ведення та фінансування масштабних робіт в межах однієї республіки. Зміна внутрішніх кордонів, ліквідація національних республік, областей у складі РСФСР з депортацією населення насправді була звичайною справою в тоталітарній державі. Так зникали з карти автономії народів Північного Кавказу – Чечено-Інгушська АРСР, Калмицька АРСР, Карачаївська автономна область, Автономна область німців Поволжя… На передачу Криму практично ніхто не звертав уваги до самісінького розпаду комуністичної імперії.

Додамо, що ця автономна республіка у складі вже незалежної України, попри повернення понад 250 тисяч кримських татар на історичну батьківщину починаючи з кінця 1980-х років, залишалася таким собі острівцем радянської ментальності російськомовних мешканців. Які були в більшості й агресивно диктували свої умови центру.

Київська влада балансувала, домовлялася, заплющувала очі на антиукраїнський характер дій можновладців Криму і дуже мало зробила з 1991 року, щоб півострів став українським не лише на папері…