"Ми ще колись побачимось?" Історія Ольги, яка бореться за повернення чоловіка з полону й з раком

Цьогоріч Ольга та її коханий святкуватимуть десяту річницю знайомства і сьому річницю шлюбу. Однак вже майже 2 роки вони не разом – їх розлучив полон. І лічити вже доводиться не дні, не тижні, а місяці. І вже 22 місяці їй доводиться боротися за повернення чоловіка.

Та боротися зараз доводиться не тільки за нього, але й за себе – ще в рідному Бердянську в неї діагностували онкологію. Фото з однієї з нещодавніх акцій протесту облетіло мережу, адже Ольга вийшла на мітинг з плакатом: "У мене рак, а мій чоловік в полоні 2 роки. Скажіть, ми ще колись побачимось?"

Цей матеріал мав бути іншим. У цій історії мав ти бути "happy end", адже під час запису інтерв’ю з’явилося повідомлення про великий обмін полоненими, в межах якого повернулися 207 військовослужбовців. Однак, на жаль, серед них не було чоловіка Ольги.

22 довгих місяці. Десятки обмінів. Надії, які спалахують і згасають. Любов, яка дає сили боротися. Рідний дім, який в окупації і найближча людина, яка у полоні. І саме про це сьогодні розповість 24 Канал.

Розлука з 2021 року

Ольга познайомилася зі своїм коханим вже тоді, коли він боронив нашу державу на Сході. Уже відтоді більшість часу її майбутній чоловік проводив у зоні АТО, а пізніше – в ООС. Після майже трьох років стосунків пара побралася у 2017 році. Попереду мало б бути насичене життя, повне любові та радості, але війна вносила свої корективи.

Чоловік, який служив у лавах 501-го батальйону морської піхоти, щонайменше 9 місяців на рік проводив на фронті, а Ольга чекала його у Бердянську. Її коханий хотів дітей, але Ольга розуміла, що в таких умовах це означає, що дитину доведеться виховувати самостійно.

Попри постійну розлуку і хвилювання, яке, мабуть, відчуває кожна дружина військовослужбовця, Ольга повністю підтримувала свого чоловіка. Її коханий вірив у свій народ, свою країну і постійно повторював: "А хто, якщо не я?"

7 грудня чоловік разом із побратимами вирушив на ротацію на Донеччину в зону ООС. Тоді ні він, ні вона не усвідомлювали, наскільки довга розлука попереду і скільки ще випробувань випаде на долю цієї сім'ї.

Загроза повномасштабного вторгнення нависала у повітрі. Чоловік не говорив про це своїй коханій, проте неодноразово просив її поїхати за кордон і продовжувати лікування там. Дівчина натомість вважала, що покидати рідний Бердянськ – зрада. Навіть, коли почалося повномасштабне вторгнення.

Кожен дзвінок немов останній

Ще до повномасштабного вторгнення в Ольги діагностувати лімфогранулетоз – злоякісне захворювання лімфатичної системи. У рідному Бердянську онкологічного відділення у жодній з лікарень не було, тому потрібно було проходити лікування в іншому місті. Вона без вагань обрала Маріуполь, адже це означало, що з чоловіком буде нагода бачитися частіше – інколи йому дозволяли навідувати кохану в лікарні.

24 лютого все змінилося. Того дня чоловік зателефонував Ользі і наполегливо просив виїхати з міста, поїхати за кордон і лікуватися там. Та жінка вирішила для себе, що їхати з міста – зрада, бо підрозділ її чоловіка відправили на оборону Маріуполя. Коли місто оточили і там почались жорстокі бої, Ольга була ще більш впевненою у своєму рішенні.

Коханому вдавалося телефонувати їй. І в нетривалих розмовах вони нагадували одне одному про те, що кохають, а Ольга записувала прізвища побратимів, щоб передати їхнім рідним, що вони живі і з ними все гаразд на скільки це можливо.

Він мені телефонував десь один-два рази на тиждень. Це були декілька хвилин розмови. І суть їхня була в тому, що я питала, чи він живий, чи з ним все добре. Він питав, чи все добре зі мною. І далі я брала ручку і листочок, записувала прізвища, щоб передати також дівчатам, матерям, які чекали звістки, що з їх рідними все добре, що вони не загинули,
– пригадує Ольга.

Тільки після того, як перші морпіхи повернулися з полону, вони розповіли, що кожен дзвінок рідним був надто ризикованим і немов останнім, адже в оточеному Маріуполі були проблеми зі зв'язком. Щоб зателефонувати рідним, доводилося виходити на дах багатоповерхівки, тобто серйозно ризикувати. Ольга наголошує, що якби знала, як чоловік щоразу ризикує, аби зателефонувати їй, то заборонила б йому це робити.

У що окупанти перетворили Маріуполь навесні 2022: дивіться відео

Живий щит до Маріуполя

Що переживали рідні тих, хто боровся у Маріуполі – відомо тільки їм, адже передові позиції ЗСУ все віддалялися від заблокованого міста. Зрозумілим ставало одне – військової деблокади, на жаль, не буде. Це вже визнала і влада.

То що робити? Сидіти, склавши руки, неможливо. Але як діяти? Дружини військовослужбовців з усіх бригад, які воювали у Маріуполі почали обговорювати, мабуть, найвідчайдушнішу ідею з усіх.

Жінки бійців з усіх бригад, які були в Маріуполі, хотіли йти живим щитом, щоб прикрити їх, щоб їм дали вийти,
– пригадує Ольга.

За задумом іти треба було від Бердянська. Однак було кілька проблем. Перша полягала у тому, що не всі з них були у Бердянську чи на окупованій території. Тобто дружинам для цього треба було б в'їхати на підконтрольну ворогу територію, щоб іти в Маріуполь. Навесні 2022 року здавалося, що цей план може спрацювати, та що більше часу минає, тим більше з'являється впевненості в тому, що росіяни б без вагань розправилися з дружинами військових.

Ми вважали, що якщо ми вийдемо живим щитом, закриємо хлопців, то росіяни не будуть стріляти, а тоді дадуть їм вийти. Зараз я розумію, що це безумство, і скоріш за все нас би просто вбили. А тоді нам здавалося, що це єдиний вихід,
– згадує дружина морпіха.

Тому цей задум залишився задумом, але сама його поява є нічим іншим, як свідченням величезної любові. Тільки вона змушує іти на серйозні ризики заради порятунку близької людини.

Не дезертири, а жертви зради

Та разом із тим в окупації опинився Бердянськ. Ольга разом з іншими мешканцями міста виходила на проукраїнські мітинги, поки ворог не почав розганяти їх силою. Та боротьба не зупинялася.

4 квітня 2022 року в російських пабліках вона побачила повідомлення про те, що весь 501-ий батальйон опинився у полоні, а на кадрах помітила свого чоловіка. І саме з цього дня почалася боротьба, яка триває вже 22 місяці.

Ще будучи в Бердянську Ольга писала електронні листи до держструктур, телефонувала їм, просила допомогти повернути 501-ий батальйон.

Та була одна суттєва проблема. Історія того, як 501-ий батальйон морської піхоти потрапив у полон тривалий час була загадковою і незрозумілою, адже 4 квітня майже весь батальйон, окрім поранених у госпіталі, потрапив у руки ворога. Спершу проти всіх бійців порушили кримінальні справи за статтею про дезертирство. Відповідно, рідних морпіхів позбавили виплат, а для багатьох сімей це був удар, адже більшість із них – із Бердянська. Чимало з них покинули рідні домівки і ці виплати були важливими для банального виживання в умовах, коли всі пожитки залишилися в окупації, а рідна людина – у полоні.

Лише через рік Медійна ініціатива з прав людини опублікувала розслідування, яке дещо прояснювало картину довкола тих подій. За даними розслідування, 277 морпіхів фактично здав у полон начальник речової служби батальйону Костянтин Безсмертний. У травні 2023 року ДБР повідомило про підозру Безсмертному, а також оголосила, що всі справи проти військовослужбовців батальйону за статтею про дезертирство закрито. Рідним поновили виплати, а значить – з'явилася надія на те, що морпіхи повернуться додому швидше.

Рідні полонених просять не мовчати про їхніх найближчих / Фото з інстаграму Ольги

Боротися за себе і за морпіхів

З початком повномасштабного вторгнення лікування в Маріуполі для Ольги стало неможливим. Після того, як вона дізналася, що чоловік потрапив у полон – вона й не думала вже про це. Будучи в окупації, вона створювала групи, в які об'єднувалися рідні полонених морпіхів. Та влітку 2022 року вона покинула Бердянськ і стала активною учасницею акцій із закликом повернути полонених морпіхів. Для того, аби завжди була можливість виходити на мітинги, Ольга поселилася у Києві.

Нагадування про полонених морпіхів: дивіться відео

Питання власного здоров'я для Ольги тоді відійшло на другий план.

Я до останнього вважала, що от зараз буде наступний обмін, його повернуть, і я в лікарню,
– пригадує Ольга.

Та сталося інакше – у важкому стані вона потрапила у лікарню, де медики констатували – хвороба прогресує. Тоді ж Ольга усвідомила, що зараз доводиться боротися не тільки за повернення чоловіка, але і боротися з хворобою.

Проте, на жаль, боротись з хворобою доводиться самостійно, бо найрідніша людина – у полоні.

Дзвінок на день народження мами

Чи не найскладнішим для родин, яких роз'єднав полон, є втрата зв'язку. А це тягне за собою невідомість та нерозуміння того, в яких умовах близька людина.

Ольга написала десятки листів, які передавала через Інформаційне бюро, але, як тепер вона розуміє, жоден лист до чоловіка не дійшов. Однак одного дня вона отримала звістку від нього.

Я під дверима той конверт відкривала, навіть трохи порвала сам лист, бо в мене трусились руки. Там було 4 рядки, але з них я зрозуміла, що моїх листів він не отримував. Він написав російською: "Сподіваюся, з тобою все добре". А я писала йому, що зі мною все гаразд, щоб він не хвилювався, писала, що я кохаю,
– пригадує Ольга.

Вона називає себе щасливою через один випадок. Коли вона була у супермаркеті, задзвонив телефон. На екрані – російський номер. Спершу зв'язок обірвався, тому наступний виклик був по відеозв'язку. Ольга змогла хоча б так побачитися з чоловіком. Він помітив, що у її коханої немає волосся, що означає, що хіміотерапія продовжується, однак дружина запевняла його, що з нею все гаразд.

Не знаючи, чи чоловік орієнтується в тому, яка зараз дата, вона просто сказала йому, що сьогодні день народження в його мами. То ж йому дозволили ще на 2 хвилини зателефонувати до мами.

"Скажіть, ми ще побачимось?"

Ольга – співзасновниця громадської організації рідних бійців 501-го батальйону морської піхоти і наголошує, що її мета – боротися до повернення останнього морпіха. Тому відвідуючи зустрічі у Координаційному штабі, офісі омбудсмена, ГУР МО та інших, вона ніколи не казала: "Поверніть мого чоловіка", а вимагала повернення усіх морпіхів.

Дружини полонених щодня нагадують про своїх коханих у полоні / Фото з інстаграму Ольги

Зараз же Ольга вимушена самостійно боротися із хворобою і тому тепер, крім того, що доводиться говорити про весь батальйон, вона просить якнайшвидше повернути її чоловіка. Найперше для того, аби розділити з ним радість того дня, коли лікарі скажуть, що вона одужала.

Тому на мітинг у Києві Ольга вийшла з промовистим плакатом, який облетів мережу. Та він привернув увагу не лише до її чоловіка, а до всіх бійців 501-го батальйону.

Ольга з промовистим плакатом на мітингу в Києві / Фото з інстаграму Ольги

Сумка на день обміну

Ольга готується до повернення свого чоловіка. Насамперед, працює з психологами, аби зрозуміти, як вона може допомогти йому після повернення оговтатися та адаптуватися. Жінка наголошує, що психологічній реабілітації тих, хто повертається, зараз, на жаль, приділяють недостатньо уваги.

Крім того, у її квартирі уже півтора року стоїть сумка з речима, яка чекає того заповітного дня, коли вона побачить ім'я коханого в списку тих, хто повернувся.

Я щоразу засиноючи уявляю, як мені зателефонують і скажуть, що він у Україні, як я буду їхати до нього. У мене сумка зібрана вже півтора року. І я туди просто міняю там речі по сезону. Міняю куртку зимову на осінню, міняю спортивні костюми і вона завжди стоїть, щоб я просто була готовою,
– каже Ольга.

А ще публічно підтримує законопроєкт, який передбачає можливість для повернених з полону ставати в стрій тільки за власним бажанням. Зараз повернені з полону після реабілітації можуть отримати 2 тижні відпустки, після чого мають повернутися до армії.

Надії, які згасають і загоряються знову

За останні 13 місяців повернувся лише 1 боєць 501-го батальйону морської піхоти і трапилося це 31 січня 2024 року. З квітня 2022 року вдалося повернули лише 23 бійців. 254 воїни досі у полоні. Серед них і чоловік Ольги.

Надії загоряються напередодні нового обміну і згорають після того, як з'являються списки. І так знову.

Коли важко, я беру його фото. Я знаю, що він би мені сказав, що я сильна і я мушу боротися, мушу вилікуватися. Я знаю, що він буде сварити мене за те, що я не поїхала лікуватися. Я знаю, що він буде дуже сварити мене за те, що я в окупації виходила на проукраїнські мітинги. Але я не могла робити інакше. І зараз я просто хочу, щоб його обміняли. Хочу, щоб він був поруч. Хочу, щоб у момент, коли лікар скаже, що я одужала, він був біля мене,
– наголошує Ольга.

Ольга, як і сотні чи навіть тисячі українок та українців, чекає повернення з полону своїх найрідніших. У день обміну загоряються тисячі вогників надії, і багато із них гаснуть.

Наше мовчання – вбиває / Фото з інстаграму Ольги

Що в цій ситуації можемо робити ми? Бути голосом тих, хто у полоні. Говорити про них, кричати. Говорити задля них. Підтримувати їхніх рідних, аби ніхто не почувався самотнім у своїй проблемі.

І, звісно, підтримувати тих, хто поповнює наш обмінний фонд, що дозволяє проводити обміни. Чим більший наш обмінний фонд, тим більше людей ми можемо повернути.