Клуб самотніх сердець Олени Десятерик. У дніпровській газеті «Зоря» вже 40 років виходить унікальна рубрика листів

Так це чи ні, але я точно знаю, що професійною вдачею завдячую своїй мамі — Олені Десятерик. Вона вже майже пів століття працює в «Зорі». Свого часу це була єдина україномовна газета в геть зросійщеному Дніпропетровську. Пам’ятаю, як мене з самого дитинства заворожував весь цей газетярський світ: запах свіжевидрукованих сторінок, ритм і естетика заголовків, дивна лінійка-рядкомір, що лежала у мами в шухляді, шрифти, названі наче старі вітрильники — нонпарель і цицеро. Звісно, в «Зорі» вистачало офіціозу, але люди все ж таки читали її — зокрема через рубрику листів, яку мама започаткувала 40 років тому.

Рубрика «Особисте» (пізніше — «Де ти, моя доле?») мала небагато спільного зі стандартними сторінками знайомств, оскільки листи були і є для мами лише приводом, аби зателефонувати авторам чи авторкам, розпитати й потім опублікувати справжню ліричну сповідь, ціле оповідання від першої особи, яке цікаво читати навіть безвідносно до того, чи ти хочеш познайомитись із цією особою. Я не знаю нічого подібного ані в друкованій, ані в онлайн-пресі. 

Читачі називають маму «Наша Оленка». Не знаю, як багато щасливих пар з’явилося завдяки їй — але, думаю, добру вулицю можна заселити.

Нашу з нею розмову я планував давно. Сподіваюся, текст, що вийшов у підсумку, допоможе зрозуміти, як велося й ведеться регіональній пресі, як дають собі раду старі друковані газети, а ще — як живуть, як шукають і знаходять одне одного українські самотні серця.

Олена Десятерик, редакція «Зорі», 1993 рік

Тихий чоловік із собакою

Рівно 40 років тому, в грудні 1983 року на жіночій сторінці «Зорянка», котру ми вели по черзі вдвох із колегою, я помістила коротенький лист читача, 43-річного Миколи: «Є в мене друг, вмерла в нього мама і він лишився сам-один на світі. Якби йому жінка написала і приїхала до нього, тільки не сердита, щоб він міг бути не сам».

Я здала сторінку й одразу після Нового року поїхала в Київ на журналістські курси. А коли повернулася, то побачила на столі стоси листів. Мене викликав редактор:

— Ви бачили, скільки там листів?

— Я вже порахувала: 122.

— А що як усі ці жінки приїдуть до нас у редакцію? Ви подумали, що буде?  Внизу стоїть «Волга» (а тоді «Волга» була найкращим автомобілем, і редакція мала «Волгу»). Візьміть усі листи й відвезіть тому чоловікові. Більше таких експериментів не треба.

Я склала листи в торбинку і ми поїхали в село на кордоні з Донецькою областю. Заходжу в двір — величезний товстий собака припнутий коло будки. Видно, не випускали гуляти, так годували. В хаті відчинено. Господар за столом у валянках. Високий, худий чоловік, дійсно 43-річний, але майже без зубів, із великими очима, сумний. Зовсім не здивувався моєму приїзду. Розказав, що працює скотарем і в чомусь проштрафився, то завфермою йому закинув: «Так ти ще й у газету пишеш». От і він сидів у прострації, в холодній хаті, у тих валянках. Мати померла, а тітка після похорону помила посуд і пішла, і все, нікого нема. Я йому цю купу листів віддала. Кожна жінка писала: «Я не сердита. Хай Микола до мене обізветься!». Деякі до нього приїздили, але ніхто не лишився, то він жив сам, хоча довго з цими жінками спілкувався. Такий тихий бідний чоловік із собакою. Хоча цілком грамотний, написав чудовий лист.

Елегантний кіномеханік

Редакція «Зорі» та інших дніпропетровських газет розташовувалася аж на лівому березі Дніпра у величезній будівлі під назвою «Будинок преси». Наводився аргумент, що там є залізнична гілка і зручно підвозити папір. А насправді просто сховали ту пресу подалі. Бо народ за правдою їздив куди? В редакцію. Начальство пильнувало, аби не написали про нього, як воно обіжає народ.

Так чи інак, через пів року після історії з Миколою прямо до мене в кабінет прийшов стильно вбраний чоловік, скинув капелюха і сказав: «Я син народної поетеси Фросини Карпенко». Карпенко в радянські часи була популярна. Звичайно, односельці її не дуже шанували, бо вона що — пісні та вірші пише. Хіба це робота?

Іван Карпенко висловився прямо: «Я вдівець, у мене дві дочки, вони в місті. Хочу через вашу газету знайти дружину». Елегантний мужчина, працював у клубі кіномеханіком, встиг попартизанити в Другу Світову. Я йому сказала, що редактор заборонив публікувати листи. Він відповів: «А мені нічого приховувати». То я пішла до редактора і той погодився. Ми надрукували такий величенький лист. Знову прийшли десятки відповідей, й Іван знайшов удову з чотирма маленькими дітьми, на 20 років молодшу. Його мати Фросина дітям цієї Тетяни такі казки розказувала, що вони слухали, роззявивши рота. Вони досі одружені, а йому вже 96 років. Після того всі редактори хотіли, щоб рубрика була.

Тема сексу на останньому місці

При Януковичі порозставляли скрізь «смотрящих» на посади заступників редактора. До нас прислали в 2011 році. Однієї суботи «Зорянка» раптом вийшла без рубрики. Я не звернула уваги, але мені доповіла колега: «Ой, Олено Дмитрівно, на пошті люди страшенно обурюються, що нема “Шукаю долю”». Виявляється, «смотрящий» сказав, що згідно з опитуваннями серед читачів тема сексу є на останньому місці. Потім він дуже каявся: «Вам Бурейко заборонив рубрику один раз, а вдруге вже я». І став її великим прихильником.

Старосвітський спосіб

Я досі старосвітським способом роблю. Люди присилають паперові листи. Якщо хтось зацікавився — я переправляю цей лист, по суті, працюю поштаркою. На сторінці постійне попередження: пишіть про себе як умієте, телефони, адреси, прізвища не розголошую і прошу до редакції не приїздити. Вдячні читачі й читачки все одно приїздили й намагалися дарувати мед, м’ясо, консервовані гриби, квіти та інше. Але щоразу я це люто відкидала. Дуже добре, до речі, що в редакції окремого офісу зараз нема. Бо одного разу я отримала погрози. Родичі дописувачки дзвонили, погрожували поліцією.

Приходять листи здебільшого від жінок. Я коригую грамотність, але лишаю всі мовні особливості — щоб були якомога автентичнішими. А решту публікую як людина написала. Мене сварять: «Чому не даєте телефони? От “Український пенсіонер” дає». Подивилася — там висипають скорочені оголошення:  «ДСО» (тобто «для семейных отношений»), «без шкідливих звичок», стать, телефон і все. Стандартні тексти без імені.

Я не хочу перетворитись на цей «Український пенсіонер». Люди, які туди пишуть, потім усе одно звертаються до мене. Тому що в мене не абревіатури, не банальні оголошення. Я ж хочу, щоб була історія.

Хрустики з гуманітарки

Антоніна, 63 роки, написала торік віршований лист: «Летять ніби чайки, і дні, і ночі в синю даль…  Кинь печаль, кинь печаль, та як же ти її кинеш». Живе на Дніпропетровщині близенько до Енергодара. Сини є, але воліє нічого про них не говорити. Має машину, прекрасний дім. Зідзвонилися: «Весь час б’ють. Вже не спускаюся у підвал, не можу по крутих сходах іти». Половину цегляної огорожі, яку ще батько збудував, знесло, в будинку всі вікна забиті дошками. Питну воду баклажками привозять до клубу після того, як спустили Каховське водосховище. І дають гуманітарку раз на місяць. Питає мене: «А ви отримуєте гуманітарку?» — «Ні, в нас не дають». — «Я зараз з неї печу хрустики, тільки там нема цукру, бо мені не можна солодкого». Я як учепилася: «Дайте мені рецепт». Вона мені докладно розповіла. І я назвала ведучий лист «Хрустики з гуманітарки».

Лікувати біль

Пише жінка на ім’я Тетяна: «Син сьомий рік у ЗСУ, під Бахмутом зараз. Я цілком сама. Весь час працюю. В мене дім, город, квітник. Люблю поратися там, але помогти нікому». Завершує так: «Поспішаю у справах, тому вибачте за почерк, відправляю вам цей лист для такого-то, а за вікном страшна негода. І як там наші захисники?». Маленький чудовий лист, і я його публікую.

Недавно дала підрубрику «Повертаючись до надрукованого». З Німеччини озвалася Леся Скорик. Вона журналістка, вела курси української мови. Вперше написала мені у 2016-му, і на її лист відгукнувся Юрій, наш довголітній дописувач, україноцентричний, старий холостяк. Вони одружилися. Ми дали докладний репортаж з їхніми фото. Вона виїхала з дитиною, як почали бомбити, а чоловік лишився з матір’ю. Її лист, доповнений Юрієм по телефону, і вийшов під заголовком «Найгірше в зустрічі — це розставання». Вже бачилися двічі в Мукачевому. Леся вивчає німецьку, теж організувала там курси української мови, а ще український хор, і волонтерить для України. А він викладає в спортшколі й веде два шахових гуртки.

Одна жінка прислала банальний текст, а я до неї подзвонила і випитала, що вона любить сонце і садить квіти під своїм балконом. А ще лікує в людей біль. Одному парубку вилікувала руку, яка не підіймалася, і його дружина досі їй дякує, хоч уже минуло три роки.

Інтернет є, але все одно пишуть.

Поеми

Три рази підряд  друкувала такого собі пана Р. Абсолютно самозакоханий. Він колись навіть балотувався в депутати. Працював  адміністратором у театрі. І весь час з кимось судиться. Думає, що жінка має бути щасливою від того, що він до неї прийде. А жінки розказують, що він маленький, худенький, ледь ходить, проте в нього неабияка манія величі.

Пан Р. спочатку мені давав список, щоб я його зв’язала з такими-то жінками. Я йому по телефону строго наказала: «Кожній пишете листа, приносите на пошту, в 12-те вікно кладете для “Зорі”, мені віддадуть». І він так і робить тепер — приходить на 12 вікно, лишає для мене оці поеми про себе любимого.

Поміж короною і хустиною

Я себе журналісткою не вважаю. Мені ця рубрика дає усвідомлення, що от, щось хороше зробила і сьогодні вільна. А якщо цього не буде, то не знаю, пропаду. Ну як я її покину?

Коли торік припинився випуск «Зорі», я думала, що все скінчилося. Але через 9 місяців ми знову почали виходити. Причому газета з Нового року несподівано набрала передплати 4000 примірників без будь-якої реклами. І мені знову пишуть. Ось жінка з Межової надзвичайно гарний лист прислала. Відгукується на чоловіка, якого я дала з заголовком «Поміж короною і хустиною». Він позитивний, йому 59, «Віктор М. без шкідливих звичок», але обурюється, що вже двоє жінок не прийшли на наступне побачення після того, як він попросив їх прийти в хустині та не фарбуватися. Тож я дала насмішкуватий лист над ним — «Ще раз про хустину», а потім ще один, обурений — «Вікторові без шкідливих звичок». Я  з ним по телефону говорила: «Як ви собі це мислите? Такий час, що, наприклад, в Ізраїлі жінки з чоловіками підлягають мобілізації. До чого тут хустина тепер?».

А мені це раптом нагадало про світлину, коли мене впіймав вуличний фотограф: я йду по майдану Незалежності — тоді він ще Жовтневої революції був — у хустині, яку страшенно любила, тонка червона шерсть, з тороками й френзлями. Йду в цій хустині взимку 1984-го і не знаю, що на мене чекає, як вернуся і матиму навалу листів від «не сердитих жінок».

І тягнеться це вже 40 років і ніяк не скінчиться. Але таке враження, що почалося просто вчора.

Головне фото: Олена Десятерик (фотограф Григорій Яременко)