Волинська столиця відьом: зліталися в село на Великдень та збиралися на Панській горі біля липи

Про це село мало хто чув навіть серед мешканців Волині. Втім, назва «столиця відьом» – як прозвали Стобихву - і не має бути на слуху. Село сховалося від людських очей за кілометрами лісів, якими воно оточене з усіх боків.

Дістатися можна лише на своїх двох

Дістатись сюди непросто, що також віднаджує цікавих. Хоча до Луцька – всього 130 км, але за дві години не доїдеш – доведеться витратити щонайменше всі чотири – і не факт, що вкладешся. Маршрутки сюди не ходять, останні сім кілометрів від сусіднього Великого Обзира треба йти пішки. Якщо на машині – можна проїхати лісовою дорогою прямо до великої галявини, на якій і розкинулися десь два десятки старих дерев'яних хат із нечисленними жителями. Це і є Стобихва.

84-річна мешканка Стобихви Олена Макарук у деталях пам'ятає розповіді прадіда. Фото: volyn.com.ua

На околиці села на Панській горі ще недавно поскрипувала на вітрі стара липа, що вже віджила своє. Ну як на горі – так, невеликий пагорб, гір на Поліссі немає. Саме до неї, як переказують слова своїх прадідів місцеві, колись і зліталися відьми – раз на рік на Великдень.

- Про відьом у Стобихві мені розповідали мій прадід і дід, - згадує 84-річна мешканка Стобихви Олена Макарук  у розмові з Коротко про. – Окрім мене, у Стобихві мало хто про це знає – ніхто не цікавився, а я була допитливою і завжди ходила до діда послухати ці історії. Хоч і страшно було. У нього завжди ночували мандрівники, які не встигли дістатися поїзда до Поворська, і такі розмови там точилися щовечора. Стару сиву відьму, яка й розповіла дідові Микиті з прадідом Онуфрієм про їхні зборища на горі у Стобихві, вони зустріли у Білій Церкві…

Відьму зустріли, повертаючись до села з евакуації

Це було саме після виселення місцевих під час Першої світової війни. Усього таких вигнань було три – два при "Совєтах". 1939-го всіх вивезли до Бессарабії, другий раз - вже на початку 50-х. Але люди вперто поверталися на старі місця.

До початку XX століття Стобихва була процвітаючим містом із Магдебурським правом, що звільняло від податків. 1915 року почалася масова евакуація.

- Жодної душі не залишилося, - згадує розповіді прадіда Олена Іллівна. - Діда з прадідом та іншими родичами вивезли до Курської та Білгородської областей. Додому вони змогли повернутися лише у 1920-і роки. Добиралися пішки. Зима їх застала у Святошині під Києвом. Там і вирішили пережити холод. Дітей треба було годувати, тож прадід зі старшим сином пішли до Білої Церкви молотити зерно. Ідуть, а назустріч – сива довговолоса стара з милицею. Вони привіталися – чи то словами «Слава Богу», чи «Добрий день». Але там так не віталися, і вона зрозуміла – немісцеві. Почала розпитувати звідки, ті й сказали: «З Волині, ви не знаєте – містечко Стобихва». А вона, виявилось, знає. Каже: «А чи липа на горі поруч із церквою у вас ще є? А дуби поряд? Ми на липі нашій головній шубу шили. З бджолиних крил». Це була відьма – сама зізналася.

У самій Стобихві «своїх» відьом, кажуть, не було. Але були такі, за розповідями, у поселенні на Панській горі. Тут була гарна церква, поряд – цвинтар. Тут проходила дорога з Поворська на білоруський Пінськ. За місцевими переказами, коли в Російській імперії євреям заборонили селитися у великих містах – так звана смуга осілості, вони почали селитися в українських селах. Згідно з переписом 1911 року, у Стобихві проживало 20% юдеїв. Власниками шести місцевих бакалійних магазинів були євреї. Вони ж орендували сусідній водяний млин, а сільські хати розповзлися далі.

На цій же горі росла та сама відьмина липа - вона була настільки величезною, що її не могли обійняти п'ять чоловік.

Ні липи, ні гарної церкви давно немає.

Перетворювалися на свиней і хапали батюшок за рясу

Липа протрималася довше палаців та церкви – її зрубали кілька років тому. Вікові дуби теж доживають своє – раніше на Великдень біля них молодь палила багаття, на які збирали дрова з усього села. Усохли.

- Липу зрубали як аварійну, - зазначає Коротко про Клавдія Макарук зі Стобихви, яка сьогодні живе в Ковелі. - Там гарна місцевість, унизу теплі джерела, а за ними – річка Стохід. Коли люди повернулися з евакуації після Першої світової, села не було – хати розібрали на бліндажі, а річку на південь за кілька кілометрів можна було переходити по трупах.

Незважаючи на те що вірування відносять відьом до нечистої сили, яка, відповідно, повинна боятися всього, пов'язаного з Богом і вірою, у Стобихву чаклунки зліталися виключно на велике християнське свято – Великдень. Кажуть, навіть до церкви ходили на Всеношну, коли паски святять.

- Як священник виходив із церкви у двір, такі жінки все норовили його за рясу вхопити, - зазначає Олена Макарук. – І незрозуміло, навіщо їм це було. Священника намагалися оточити люди, щоби не допустити до нього відьом. Я сама була свідком цього в сусідньому селі. Щоправда, той батюшка їх не боявся і навіть погрожував кадилом пригріти, якщо близько підійдуть. Цієї ночі вони були особливо активні.

Знайти відьму в селі було важко – на вигляд звичайні жінки, нічим не вирізнялися. Був у місцевих лише один вірний спосіб визначити, хто займається чаклунством. Олена Макарук переказує слова діда.

- Якось дід розговлявся на Великдень, як дивиться у вікно, а до двору біжить свиня, - ділиться Олена Іллівна. - Набрала повний рот гноївки (виділення тварин - для добрив. - Ред.) - і скаче назад. Він схопив палицю, як кинув у неї - та з вереском втекла.

Наступного дня відьму селяни визначали за каліцтвом. Вийшло, каже Олена Іллівна, і того разу.

- Бабуся з гори ранком почала скаржитися, що ногу сильно забила, - згадує переказ Олена Макарук. - Кажуть, що відьмою була вона.

Від відьом серед корінних мешканців місцеві відхрещуються. Говорять, таких не було. Але згадують знахарів: і добрих, здатних вилікувати, і злих, котрі роблять підступи.

Добрі та злі знахарі

Знахар у Стобихві – це не просто народний лікар або бабка-шептуха, їх наділяли справді чаклунськими властивостями. Знахарем вважали і прадіда Олени Макарук.

- Якось із прадідом не привіталася селянка, - нагадує Олена Іллівна. - Вона з другого кінця села йшла полоти моркву на полі. У селі у нас вірять, якщо раптом бачиш молодого немісцевого пана, та ще й з музичним інструментом – це нечиста сила. І тут вона дивиться, а до грядок підійшов і почав грати на скрипці хлопець. Вона відвернулася - він знову перед нею. Схопила кошик - і додому. А дід сперся на паркан: «А що, вітатися не вмієш?!» Наступного дня її чоловік взяв кварту горілки та пішов до діда мирову пити. Ось таких випадків було дуже багато.

Згадують старожили ще одну історію, схожу на вигадку, але вона кочує з вуст в уста багато покоління поспіль.

– На 13 січня у нас « щедруха », і заведено, що молодь увечері збирається. Дівчата приносять закуску, хлопці – випити та наймають музику, – розповідають місцеві. - Найняли музиканта із сусіднього села, Черська за 20 км, а як почали танцювати – він виліз на лаву. Як дивляться – а в нього хвіст аж під стелю, низькі ж були хати, і на ногах не взуття, а копита! Це були роки, коли приїхали з евакуації після Першої світової.

Ще була, кажуть, і така історія: селяни посварилися із сусідом-знахарем. У них – весілля на носі, а той зачаїв зло, пообіцяв їм помститися на свято. Ті кинулися до іншого знахаря, щоби прийшов і вберіг.

– І ось уже батьки молодої йдуть на весілля, а той знахар вікно відчинив і виставив голову – чаклує, – згадує Олена Макарук. – І тут у нього, як у оленя, роги виросли – він не може назад у хату влізти. Хтось хрестився, хтось сміявся, але все пройшло добре. Роги йому той знахар «зняв», наказав нікого на весіллі не чіпати.

Єдиний переселенець "з великої землі"

Історію села сьогодні досліджує краєзнавець Сергій Ус. Він єдиний «новенький» тут, який не має місцевого коріння. Переїхав у волинську глибинку дев'ять років тому і оселився серед лісів, за що серед знайомих отримав прізвисько Лісовик.

- До Першої світової це тоді ще містечко було круте: тут проводили чотири ярмарки на рік, - ділиться з Коротко про Сергій Ус. – Тоді тут мешкало близько півтори тисячі осіб, залишилося чоловік 30. Для порівняння, у райцентрі Камінь-Каширський тоді проводили три ярмарки на рік. У Стобихві був колгосп, школа, садок, будинок культури, фельдшерський пункт… Зараз нічого немає, в єдину крихітну крамничку хліб привозять раз на тиждень.

Уся «цивілізація» з'їхала на північ від Стобихви – у Великий Обзир. Хоча медиків наразі немає навіть тут. Найближчий лікар – у Піщаному за 15 км.

У травні та червні краще не їхати

Комфортних кам'яних котеджів тут немає, всі будинки дерев'яні. Воно й зрозуміло, довкола, аж до горизонту, густі ліси. Полісся... А найближчий гранітний кар'єр знаходиться за сотню кілометрів на Рівненщині. На Волині кар'єрів нема. Перевезення щебеню обійдеться дорожче за його вартість. Тому й роблять некапітальні споруди, інколи навіть без фундаменту.

Але є в таких будинках і плюси - в них набагато тепліше взимку, та й це як-не-як екобудівництво - дерево обмазують глиною. Щоправда, якщо будинок порожній і за ним не доглядати, довго не простоїть.

Сьогодні Стобихва завмерла в очікуванні літа: у ці місяці зрідка приїжджають туристи. Запропонувати їм, крім сплаву на байдарках річкою Стохід, історій про відьми та перекази про зйомки тут фільму «Микола Вавілов» (1990) про радянського академіка-біолога, в якому знімався Богдан Ступка, особливо нема чого. Але багатьом достатньо і цього. Тоді у фільмі знімали і місцевих, а в них, і у Олени Макарук, жили актори. Щоправда, Богдан Ступка все ж таки віддав перевагу готелю в Ковелі, звідки його щодня привозили на зйомки.

Для поїздки до Стобихви місцеві радять обирати час: якщо їхати на Волинь у травні-червні, то незабутні враження можуть залишитися не тільки від переказів про відьом, Богдана Ступка, бойові дії вздовж річки під час давно минулих війн та триразове виселення місцевих, а й від величезних комарів та мурах.