SHADU показала чоловіка після інсульту: «Я стояла на колінах під операційною»

2020 року в День закоханих артистка ледь не втратила свого коханого чоловіка Андрія, якого підкосив інсульт.

— Пригадай день, коли трапилась біда у твоїй родині.

14 лютого 2020 року розділило моє життя на до та після. З цього дня почалася важка боротьба за життя найріднішої для мене людини. У ніч проти свята всіх закоханих чоловікові неочікувано стало погано. Дуже паморочилося в голові, він втратив координацію, майже не чув і не бачив мене. Через 15 хвилин ліва рука та нога перестали працювати. То був інсульт. І з цього моменту все перевернулося. Коли приїхала швидка і лікар назвав імовірний діагноз, я навіть не уявляла, що означає слово «інсульт». Ми ніколи не хворіли особливо і не ходили до лікарів. Погодьтеся, хто замислюється в молодості про якісь болячки? Мені взагалі здавалося, що все це якась помилка, але стан чоловіка говорив про інше. В лікарні, куди привезла нас швидка, Андрієві зробили КТ мозку, і лікар мені сказав, що чоловік може померти або до кінця життя залишитися у вегетативному стані. Це все було, як уві сні! Як мій життєрадісний, цілеспрямований чоловік до мене більше ніколи не повернеться? Я відмовлялася в це вірити. Всю операцію я простояла на колінах під операційною — ноги не тримали просто — й ловила кожен звук, щоб зрозуміти, що там, за дверима, відбувається. Коли ти бачиш смерть, а вона точно була поруч, я відчувала її запах, — твоя свідомість змінюється. Мені здавалося, що моє життя теж закінчене. Враз усе перевернулося. Ніхто не давав гарантій, що Андрій виживе. Я розуміла: якщо, не дай Бог, він помре, я теж уже не житиму. Мені життя без нього здавалося безглуздим. Здається, за ті ніч і ранок я подорослішала, а може, й постарішала на 10 років.

— Хто став підтримкою з рідних, хто допомагав боротись?

Звичайно, біля мене в цей важкий час були мої рідні — мама і брат. Брат, на той час студент вишу, примчав у лікарню зразу, тільки-но я йому зателефонувала. Мама, що живе в Черкасах, сіла на першу ж маршрутку і виїхала до Києва. Вона згадує, що навіть не впізнала мене, коли забігла в лікарню, так я почорнішала і постарішала за ту страшну ніч. Два тижні ми чергували біля ліжка Андрія: я йшла додому поспати, коли в лікарню приїздила мама, вже приготувавши смачний сніданок, після обіду поверталася я зі свіжою вечерею. Потім мама повернулася додому, бо на неї чекала її робота в школі, але впродовж декількох місяців вона на вихідні приїжджала до нас, допомагала мені у всьому. А брат взагалі довгий час жив з нами, та він і досі моя підтримка.

— Чи були раніше якісь підстави, які могли на повпливати на здоров’я?

Хвороба Андрія, як я вже говорила, була для нас неочікуваною. Але, як виявилося, чоловік перебував у групі ризику: інсульт перенесли деякі його близькі родичі, правда, в старшому віці. Та й взагалі, для нас стало відкриттям, що вже декілька десятиліть ця хвороба «молодшає», якщо так можна сказати.

У реанімаційній палаті з чоловіком лежали молоді дівчина і хлопець років 24-27, а в сусідній – шістнадцятирічний хлопчик, і всі з інсультом! Тому сьогодні я закликаю всіх: будьте пильними, уважними до свого здоров’я, особливо коли маєте генетичну схильність до хвороби.

— Якими були перші місяці та наслідки для чоловіка і тебе?

Після операції (я й до сьогодні дуже вдячна лікарям-нейрохірургам, які її провели) пішли дні в реанімації. За статистикою, у перші 10 днів може статися будь-що. Чоловік був прикутий до ліжка, ліва частина тіла була повністю паралізована. Я сиділа весь час поряд з ним, доглядала, контролювала кожен найменший рух, прислухалася до дихання, поки мене не виганяли медсестри. На короткий час мене змінювала мама, бо вже не було сил. Я бачила, як на сусідніх ліжках у палаті вмирали люди один за одним. Сльози, розпач родичів. У такій атмосфері просто їде дах. Нам дуже пощастило. Мій чоловік залишився когнітивно абсолютно тією ж людиною, якою і був до інсульту. Лікарі говорили, що це диво. Мені начхати було на його руку і ногу, головне, що він залишився зі мною. Потім почалася реабілітація. Чоловік знову вчився ходити. Ліва рука не працювала взагалі, мова була порушена.Але я ще ніколи в житті не зустрічала більш вольову людину, ніж мій Андрій. Ні разу за ці чотири роки він не нарікав на долю, ніколи не скаржився. Він ніколи не втрачав і не втрачає віри. Бажання жити – це дар, і він точно є в мого чоловіка. Це для мене величезний приклад, як треба жити. Мені довелося кинути роботу на телебаченні, щоб доглядати мого чоловіка. Метою життя стало будь-що підняти його на ноги.

Реабілітація триває й досі. Майже щодня Андрій займається з реабілітологами, ми сподіваємося, що вдасться відновити всі функції руки і ноги. Але попереду ще не один рік роботи.

— Як хвороба чоловіка вплинула на твоє життя?

Скільки себе пам’ятаю, я завжди співала, з шестирічного віку грала на скрипці, з семирічного – почала займатися вокалом та брати участь у різноманітних конкурсах. Писала пісні, не уявляла свого життя без співу, але отримала освіту режисера кіно і телебачення. 7 років свого життя я присвятила ТБ. Працювала режисером на найтоповіших проєктах СТБ та 1+1. Але впродовж усіх цих років, не минало жодного дня, щоб я не згадувала музику. Бажання бути найкращою на роботі стало для мене манією. Я працювала цілодобово, хоч не отримувала ні морального, ні матеріального задоволення. Заради чого? Саме після днів і ночей у реанімації біля ліжка чоловіка я зрозуміла, що бездумно витрачала своє життя на роботу, яка відбирала у мене здоров'я та життя, що не бачила і не чула нічого, крім роботи! Я зрозуміла, що навіть не можу відповісти на запитання «Хто я насправді?». Я нічого не знала про себе, крім того, що можу видати найкращий сюжет в ефір. Але ж наше життя будь-якої миті може обірватися! Кожна хвилина цінна, а я витратила стільки років у нікуди, адже весь цей час жила без мети, не була щасливою.

У червні 2020 року, коли чоловік почав потихеньку вставати на ноги, я ще раз запитала себе, чого ж насправді хочу. Моя свідомість кричала про одне: я потребувала повернення в музику, я не могла без неї дихати. Але зовсім не розуміла, з чого починати. Це ще більше призводило до депресії. Я поділилася з другом своїми переживаннями. І тут другий раз у житті зі мною сталося диво! За кілька днів несподівано для мене він повідомив, що показав мої старі демки продюсерці Аїші Мілевській. Я була шокована, дуже злякалася, сварилася, що він без дозволу показав мою музику. Я боялася слів «У неї немає майбутнього». Але все сталося якраз навпаки! Аїші дуже сподобався мій голос, вона запропонувала зустрітися зі мною. Так виник проєкт SHADU. Якби не біда, що сталася з моєю коханою людиною, напевно, я б ніколи не задумалася про своє життя. І ніколи б так і не дізналася, що, аби щоранку прокидатися щасливою, мені треба співати та писати музику.

Я тепер я живу дуже усвідомлено, кожен день — це маленький крок до величезної мети.

— Коли почалась війна, ти вивезла чоловіка до Молдови з метою продовження реабілітації. Як це відбулось?

У перші дні війни ми приїхали до батьків у Черкаси. По декілька, а іноді по 9-10 разів на добу бігли в укриття, як і всі, боялися, що не встигнемо. Звичайно, я була з Андрієм, а він просив: «Біжи швидше, не ризикуй своїм життям, а я помалесеньку сам дійду». Я зрозуміла, що довго це витримати буде складно. Адже чоловіка треба було взути, надівши на ногу ортез, допомогти одягнутися тощо. Дійшло до того, що спати він лягав у кросівках, поверх яких надягав бахіли. За два тижні ми вирішили їхати на захід України, пробули певний час там. Потім поїхали до Молдови. У Кишиневі чоловік продовжив свою реабілітацію. Мій Андрій настільки цілеспрямований, настільки любить і цінує життя, що йому вдалося стати на ноги, хоча шлях до повного відновлення ще довгий.

— Знаємо, ти жила на дві країни — у Молдові та Україні.

Поєднувати роботу та реабілітацію Андрія мені було дуже складно. Я стала кочівницею, постійно переїжджаючи з Кишинева до Києва і навпаки. У Молдові був чоловік, його лікарі, в Києві – робота і життя. Я практично жила на два міста: працювала в Україні та майже щомісяця на один-два тижні їздила до Києва на запис пісень, репетиції перед конкурсами та фестивалями, а потім поверталася до Кишинева. Втомилася від нескінченних поїздок та збору валіз. Спочатку їздити було страшно і важко, з часом звикла і завдяки цим переїздам стала вправним водієм. А ще за рік перебування за кордоном я зрозуміла: мені ніде не буду затишно так, як в Україні, я ніде не хочу жити, крім Києва.

— Уже минуло майже чотири роки з того моменту, як трапився інсульт. Як зараз справи?

Тоді я думала, що гірше нічого бути не може. Але попереду був 2022… Слава богу, все найстрашніше, пов'язане з хворобою, вже позаду. Чоловік продовжує реабілітацію, і хоч досі має деякі суттєві проблеми, ми віримо, що він поверне свою фізичну форму. Навесні 2023 року ми повернулися додому, в Київ. Графік мого життя зараз дуже насичений, адже я зрозуміла, що жити треба в сьогоднішньому дні, бо завтрішнього може й не бути. Треба не боятися виявляти свої почуття та емоції, займатися справою, до якої лежить серце, не витрачати свого часу на непотрібне і не гаяти його, прописуючи чернетку життя. Війна тільки зміцнила мою життєву філософію, що сформувалася у далекому вже 2020-му. Тому я намагаюся жити, писати пісні, брати участь у різноманітних заходах, фестивалях, благодійних концертах у Києві та інших містах. І, звичайно ж, донатити на ЗСУ.