Книгарні — культурні барикади

На 2 лютого 2024 року було призначено аж дві презентації книжок — Юрія Андруховича й Анатолія Дністрового. Обидва — мої приятелі, обидвох я ціную як письменників. Тож почувався таким собі віслюком Жана Бурідана. До проблеми вибору долучається ще один неочікуваний фактор. Обидві презентації призначені у книгарнях, де я ніколи не бував. І навіть не знав про існування цих закладів.

Як це? Я ж вважаю себе книжковою людиною. Ходжу в бібліотеки, читаю у метро — іноді навіть пасажири (переважно жінки) цікавляться мною під час поїздки у міському транспорті — саме через книжку в руках, коли решта залипає у смартфонах. Ну, а вже київські книгарні, як мені здавалося, знаю непогано. Навіть писав колись для газети «Бізнес» розлогу статтю про їхній занепад. Описував, як в одній торгують фототоварами, в іншій — антикваріатом, а в книгарні на вул. Бастіонній навіть улаштували стрип-бар.

Але, як казала героїня Павла Тичини, «не той тепер Миргород». Презентація Дністрового призначена у книгарні «Віват» на Подолі. Це харківське видавництво, виявляється, вже відкрило й у Києві аж два магазини, причому — під час повномасштабної війни. Обираю таки піти на Дністрового, оскільки він офіцер-військовослужбовець, і у нього вийшла актуальна книжка щоденників воєнного часу «Битва за життя». Тоді як Юрій Андрухович презентує у книгарні «Старого Лева» поблизу Михайлівського Златоверхого монастиря вже п’яте чи шосте перевидання добре знаного бестселеру «Московіада».

Прийшов я у «Віват» заздалегідь, щоб поритися у друкованій продукції. Книгарня вражає сучасним асортиментом гарно оформленого різноманіття. Книжки нині стали видавати так красиво й ошатно, як ніколи раніше. На презентацію підтягуються книголюби — або дуже юні, або «люди секонд-хенд», як писала про нас нобеліантка Світлана Алексієвич. Спілкуючись з іншими читачами, раптом роблю несподіване відкриття. Чудових книгарень зараз постає чимало — набагато більше, ніж до війни!

Попри блекаути, обстріли й інші негаразди, розширювалася протягом останніх років мережа книгарень «Є»: їх в Україні нині 32, з них у Києві — 12. Але це — флагман книготоргівлі, у якого раптом виникла активна конкуренція. Наприклад, тут, на Подолі, книгарні повиростали, як гриби після дощу. Крім уже відомих «Є», «Смолоскипу», «Букви» та оцього «Вівату», є ще книгарня-кав’ярня «Закапелок» на Верхньому Валу. Діє книжковий, так би мовити, ресторан «Сковорода» (бо там подають ще й солодкі десерти, комфортний «читальний зал»-кафе) на вул. Сковороди неподалік пам’ятника йому ж.

Хтось згадує ще книгарню «Книжковий Лев» на Межигірській і магазин «Плекай» із букіністичним ухилом на вул. Спаській. Я туди теж заходив нещодавно, гортав альбоми — і мене вразив напис на стіні біля стелажів: «Ці книги отримали друге життя, тому можуть бути неідеальними. Втім, хто з нас ідеальний?»

Виглядає так, що Поділ став своєрідною Меккою нових книгарень. Мабуть, завдяки близькості до Києво-Могилянської академії — розсадника інтелектуалів? Ба ні, не лише цей район столиці такий розумний. На Золотих воротах відкрилася книгарня-кав’ярня «Book.ua», де я ще теж не бував. Неподалік метро «Арсенальна» працює «Букініст» і трохи далі на вул. Князів Острозьких — книгарня «Місто». А просто на Хрещатику з’явився книжковий магазин-кав’ярня «Рід». Коли я почув про це, то особливо зрадів, бо згадав про колишні хрещатицькі давно закриті книгарні «Ноти», «Знання», про спочилі в Бозі книгарні у Пасажі й на майдані Незалежності — ота незабутня «Поезія»... Щоправда, потужно запрацювало оновлене «Сяйво книги» на Бесарабці. Бо не може центр європейського міста існувати без книгарень, це нонсенс. А на місці колишніх «Нот», до речі, мають от-от відкрити книгарню «Сенс» — ще одна добра новина, яку я отримав із достовірних джерел.

Підвищилася у книгарів і культура обслуговування. Нині усюди — ввічливі й освічені продавці, дисконтні картки — і є куточок, де вам зварять каву. Й організують зустрічі з авторами, презентації, виставки малюнків або іграшок… Про такі розкоші раніше ми лише мріяли. Банальний «букшопінг», відвідання книжкових крамниць навіть без мети купівлі перетворився на неабияке благо. При тому, що нині непогано працюють магазини в інтернеті: ось як Yakaboo, звідкіля книжки пришлють вам хоч під хату. Почув навіть такий жарт: нині кожна книгарня пропонує затишок і каву, а кожна кав’ярня вішає книжкові полиці — для антуражу.

А це ж я ще не згадав, так би мовити, відомчі книгарні. Є книжковий куточок альбомів і книжок про мистецтво у «Пінчук Арт Центрі». Відкрився магазин «Фундамент» в «Українському домі» на Європейській площі, діє книжкова крамниця в кінотеатрі «Жовтень». У будь-якому музеї чи галереї, які нині ризикують провести імпрезу, обов’язково побачимо розкладку друкованої продукції.

Перед новим роком мені знадобився альбом про художника Федора Тетянича. Почув у мистецтвознавців, де він є: у книгарні «Bloop Books». Я раніше й не знав про таку. Розташована в історичному центрі — на Ярославовім валу… Шукав-шукав — ледь знайшов, ще ту мав пригоду: крамничка маленька, розташована у дворі, у хащах якогось коворкінгу. Але — чудовий асортимент, гарний сервіс, усе на висоті, хоч і у підвалі.

Раптом я усвідомив: люди зараз ходять у книгарні настільки жваво й залюбки, як не ходили й у мирний час. Ніби зрозуміли необхідність книжок у житті. Важливість книгарень. Книги стали культурними барикадами, а книгарні — патріотичними блок-постами. У цих закладах завжди тепла лампова атмосфера, дружні відвідувачі, мов ти прийшов до психотерапевта…

Як можна пояснити такий бум нових книгарень? Є правило бізнесу: нові загрози — це й нові можливості. Книгарі, схоже, вловили щось прогресивне й позитивне — там і тоді, коли й де це здавалося неймовірним.

Звісно, відкриття такої кількості нових магазинів було б неможливим без підйому книговидавництва. До повномасштабної війни в країні виходило щорічно десь 0,3 книжки на людину — на порядок менше, ніж у Польщі й, мабуть, у двадцять разів менше, ніж у Франції. Й от складається таке враження, що українці вирішили радикально скоротити цей прикрий інтелектуальний розрив. Звісно, спрацювало й те, що ми після початку агресії Кремля рішуче відрубали російський книжковий ринок, який понад 30 років завалював Україну «стоками» — залишками низькоякісного й дешевого читва мовою давно відумерлого Радянського Союзу. Якщо згадувати ту давнину, спадає на думку таке. Коли в радянському суспільстві наприкінці 1980-х років почалися перебудовні процеси, з’явилася «гласність» (як синонім свободи слова), — тоді перед вели саме преса і книжкова торгівля. Й бурхливе зростання показували видавництва, друкарні, книгарні, товариства книголюбів. Читати тоді стало модно, престижно. Відкрилося багато шлюзів: наввипередки публікувався самвидав, тамвидав, заборонені переклади, щоденники «з глибини шухляд». Мабуть, щось подібне відбувається й нині? Наскільки все це надовго? Може, книгарні знову «розсмокчуться» і зникнуть, як ті ж гриби взимку… Чи як барикади після революції.

На початок 2024 року внаслідок російських бомбардувань і обстрілів з реактивної та ствольної артилерії в Україні зазнали пошкоджень понад 1900 об’єктів культурної інфраструктури. У печальному переліку постраждалих — і бібліотеки, і книгарні. Бо українські книжки для росіян — ворожі. Й наша «битва за життя» не може обмежуватися лише артилерією і мотопіхотними атаками. Тому кандидат наук, офіцер ЗСУ Анатолій Дністровий зараз тут, у книгарні «Віват», теж тримає свій — наш! — стрій.

Анатолій Дністровий

…Отже, я вважав себе знавцем київських книгарень, а виявилося — майже неофіт. На відміну від Юрія Андруховича, який поїздив по Європах, надивився там маркетингових чудес і блискуче, при повному аншлагу, провів свою київську презентацію. Так потім розповідали її учасники — глядачі й читачі. Ну, а я ніс додому книжку-щоденник «Битва за життя» з теплим надписом від автора і знанням про ще одну нову книгарню.

Фото надав Ігор Кручик