Рецензія на фільм «Кінець, з якого ми починаємо» / The End We Start From

6 лютого відбулася онлайн-прем’єра британського фільму про виживання «Кінець, з якого ми починаємо» з Джоді Комер у головній ролі. Це кіноадаптація дебютного однойменного роману англійської письменниці Меган Гантер, який з’явився на полицях книгарень у 2017 році. Компанія Бенедикта Камбербетча SunnyMarch, спільно з Hera Pictures, заволоділа правами на екранізацію ще до того, як книга вийшла у світ. В інтерв’ю актор і продюсер зізнався, що це «приголомшлива історія». У рецензії нижче розповідаємо, чи так воно є насправді, принаймні у площині кіноекрана.

«Кінець, з якого ми починаємо» / The End We Start From

Жанр фільм про виживання, драма
Режисерка Махалія Бело
У ролях Джоді Комер, Джоел Фрай, Марк Стронг, Кетрін Вотерсон, Бенедикт Камбербетч
Прем’єра цифрові сервіси (Vudu, Prime Video, Apple TV+)
Рік випуску 2023
Сайт IMDb

Лондон. Ллє як з відра, хоча така негода для столиці Сполученого Королівства, як відомо, явище звичне і навіть буденне. Та цього разу у природи були свої плани щодо Туманного Альбіону. Молода вагітна жінка чекає на скоре поповнення, але екологічна катастрофа у вигляді потопу застає її зненацька. Однак героїні вдається дістатися до лікарні, яка працює на генераторах, та народити хлопчика. А там вже не зволікає з поверненням її чоловік, який був у від’їзді.

Оскільки Лондон добряче затопило, пара з немовлям на руках шукає прихистку у батьків чоловіка, які живуть у сільській місцевості, куди катастрофа не дісталася. Вони мають затишний будиночок, запаси їжі, а у новоспеченого дідуся є мисливська рушниця, тож можна і зайця вполювати за необхідності. Але через деякий час продовольча криза наздоганяє героїв і тут, тому їм доведеться здійснити небезпечну вилазку у пошуках їжі. Коли навколишній світ починає потроху божеволіти, молодій матусі доведеться зробити все, щоб вберегти своє дитя і не вмерти з голоду.

Тут одразу потрібно відзначити, що «Кінець, з якого ми починаємо» вельми далекий від звичних нам фільмів-катастроф з масштабними сценами затоплення мегаполісів, які красиво йдуть під воду. Це скромне, неспішне та безмежно похмуре кіно, яке розповідає про труднощі материнства і про не стільки запеклу боротьбу за виживання, скільки за можливість повернутися туди, де почуваєшся щасливим.

Ще у дебютній сцені вода у ванній символічно заповнює кадр, поки головна героїня відсторонено займається своїми справами. Трохи згодом камера зловить її відображення у журнальному столику, котре недвозначно натякне на те, що зовсім скоро світ перевернеться догори дриґом. Так, оповідь тут зосереджена саме на молодій мамі та викликах, з якими їй доведеться зіштовхнутися, в той час, як зовнішній світ мало цікавить авторів — режисерку Махалію Бело та сценаристку Еліс Берч.

А разом з тим повністю відпадає необхідність якось блокбастеризувати сюжет, зробити його попсовішим чи видовишнішим на догоду широкій публіці. Перед переглядом варто пам’ятати про це.

Навіть з усвідомленням того, що все навкруги більше не буде таким, як раніше, героїня не може уявити себе у чужому їй середовищі. Її жага дістатися домівки за будь-яку ціну, туди, де все розпочалося, сповіщає не так про бажання повернутися до минулого життя, якого більше немає, як про переродження, шанс розпочати з чистого листа. Адже вода, окрім того, що це потужна і руйнівна природна стихія, одночасно — одне з основних джерел життя. А разом з багатостраждальною матір’ю катастрофа може стати підґрунтям і для переродження усього навколишнього світу.

Тут немає місця показному героїзму, а навпаки, чоловік поводить себе як ганчірка, адже не розуміє, як діяти в екстремальній ситуації. Реалістично показаний і хаос, котрий охоплює суспільство: голодні черги за продуктами, мародерство, людина людині вовк і оце все.

Не будемо забувати, що потоп як масштабна екологічна катастрофа — добре знайома тема нам, українцям, зокрема тим, що постраждали внаслідок терористичного підриву Каховської гідроелектростанції влітку минулого року. Ця жахлива подія — не вигадка письменника чи кіносценариста і навіть не примха матінки-природи, як у кіно, а дії жалюгідних істот, котрі викривають їхню сутність. На жаль, це наша жорстока дійсність.

Таким чином на плечі 30-річної володарки «Еммі» та премії Британської кіноакадемії за роль у серіалі «Вбиваючи Єву» (і ще однієї BAFTA за драму «Допомога») лягла велика відповідальність, і акторка прекрасно з нею впоралась. Тут у неї є сцена, де героїня істерично лупить по паркану з дроту, чим миттєво нагадує ще одну потужну мамцю Сару Коннор. Щоправда, остання зіткнулася з апокаліпсисом вогняним, та ще й уві сні, тут же у нас цілком справжній, а причина біди — вода.

Такі фільми, як «Кінець, з якого ми починаємо» не піддаються раціональному оцінюванню. Критикам вони подобаються більше, масовому глядачу — значно менше, і тут вже все буде залежати від того, наскільки метафоричні неспішні історії загалом і конкретно ця, про силу материнства, єдності у скрутну хвилину і власне переродження, буде близька саме вам. В іншому випадку краще обрати для перегляду щось із високобюджетних нетлінок Роланда нашого Еммеріха, дай Боже йому здоров’я.