Франко чинитиме опір

Про зйомки біографічної стрічки читайте тут, а про допрем’єрний показ — тут.

Уже четвертий рік щодня бачу зі свого вікна Петра Франка в льотній формі. Мурал роботи художника Андрія Пальваля створено на основі одного з плакатів, підготованих Українським інститутом національної пам’яті. Серед інших, у відкритті муралу брав участь очільник УІНП Антон Дробович, нині — військовослужбовець ЗСУ. У недавньому інтерв’ю «ДМ» пан Дробович сказав: «Американці чи французи та інші вже зняли фільми й про цілі періоди, й про якісь сегменти історії. Все це створює великий панорамний простір їхньої історії та культури. Кіно працює на те, щоб їй це розкрити та показати. А у нас навіть панорамних фільмів про якісь історичні періоди бракує. У нас немає такого періоду України, по якому немає питань з точки зору кінематографії. Треба, щоб у продюсерів виникало бажання про це знімати, у режисерів виникало бажання заглибитися в контекст історії України. Держава повинна це фінансувати. Інші держави це робили десятиліттями».

Прозвучали ці слова за два тижні до прем’єри фільму «Інший Франко», профінансованого Міністерством культури та інформаційної політики України — про Петра Франка, мурал якому він відкривав.

Знімали кіно 2019 року у Львові, зокрема на території музею «Дім Франка», автентичного помешкання родини. Один із зазначених у титрах режисерів, Віталій Малахов, до прем’єри, на жаль, не дожив. Під час допрем’єрного показу стрічку представляв Іван Висневський, для якого ця робота є дебютом у повному метрі. І він, і сценаристи, і виконавець головної ролі В’ячеслав Довженко свідомі того, що 80 % присутніх на показі не знають, хто такий Петро Іванович Франко. А львівська журналістка Ярина Коваль у рецензії на фільм ще категоричніша: зазначає, що навіть не всім львів’янам, за винятком вузького кола науковців, відома ця історична постать і її вагомість.

Зі слів самого Довженка, складність цієї картини — у спробі відтворити образ героя, абсолютно невідомого Україні. І головна мета — аби хоча б виникло бажання після перегляду стрічки відкрити Вікіпедію й прочитати, хто такий Петро Франко,учому його досягнення та чому про нього кіно знімають.

Як бачите, бажання фахового історика та кіномитців виявилися суголосними. А без державної підтримки втілити їх було б неможливо. Директор «Дому Франка» Богдан Тихолоз визнав, що загалом біографію Петра Франка відтворено досить точно. Тим більше, що керувалися сценаристи матеріалами, зібраними Наталею Тихолоз та опублікованими у книжці «Петро Франко. Формула долі». Проте фахівці визнають право митців на дещо вільнішу, ніж канонічна, інтерпретацію життєпису реального історичного персонажа. Бо все ж таки пропонується не документальне, а художнє кіно.

З усіх форматів байопику обрано такий, який концентрує основну глядацьку увагу на певному, відносно короткому проміжку часу життя головного героя з екскурсами-флешбеками в минуле. Тут згадується передусім «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука. Але, на відміну від постаті сина класика української літератури Івана Франка, постать Симона Петлюри вивчена хай не досконало, проте все одно значно повніше. Тому зрозуміле бажання пана Янчука чимбільше сказати про Головного Отамана конфліктувало із двогодинним хронометражем, у прокрустове ложе якого не все вмістилося. Від того стрічка місцями видається куцою, обрізаною, недосказаною.

Натомість «Інший Франко» у 90 хвилин вміщає завдяки флешбекам три основні життєві етапи: причетність до створення «Пласту», участь у Польсько-українській війні як бойового льотчика, полон і втечу та період роботи в Харкові, коли Петро Іванович став свідком Голодомору й супутніх злочинів сталінського режиму. Тут, як зазначає Богдан Тихолоз в інтерв’ю на полях прем’єри, починаються найбільш суперечливі сторінки біографії Франка-молодшого: співпраця з радянською владою, що рівноцінно співучасті у злочинах і визначається колаборантством.

На сценарні повороти працювала ота згадана вище недостатня поінформованість аудиторії про цю історичну постать. Це дозволило не просто зробити відкритий фінал, бо точних відомостей про дату загибелі Петра Франка після арешту НКВС улітку 1941 року справді нема. Глядачам не натякнули, прямо показали: він міг загинути в реальному двобої на обмеженому просторі залізничного вагона з підполковником (чи офіцером іншого рангу) радянської держбезпеки. Тобто чинив спершу пасивний, а потім, коли вже не мав що втрачати — активний опір системі та її катам.

У процесі перегляду «Інший Франко» позитивно вразив, непозбувно збентежив і певною мірою роздратував. Причому останнє відчуття стосується не стрічки напряму, а того, що відбувається, точніше, чого не відбувається довкола неї. Але почну з першого пункту.

За винятком невеличких сцен, логіка яких того вимагала, загалом удалося обійтися без патетики. Пафос для українських історичних стрічок — явище, якого дуже важко, практично неможливо уникнути і яким глядачів часто перегодовують. Він є в «Крутах. 1918», «Довбуші», «Поводирі», «Таємному щоденнику Симона Петлюри», «Івані Силі» — та ну, рідкісне кіно спроможне обійтися без проявів плакатного патріотизму. Звісно, згадуються передусім епічні стрічки — проте зашкалює і в байопику про Василя Стуса «Заборонений», особливо в першій, «дисидентській» його частині. На цьому фоні «Інший Франко» виглядає врівноважено. Якщо, повторюся, не брати «пластових» епізодів, де промовляють переважно мотиваційними гаслами.

А один із перших епізодів, де Петро Франко проявляє себе як свого роду діяч опору, пафос узагалі висміює. Адже наш герой застосовує пропагандистські штампи як дієву зброю проти енкавеесників, котрі прийшли арештовувати родину його колеги-лікаря. Франко проривається крізь охорону, махаючи червоним депутатським посвідченням. Потім апелює до свого батька як до Каменяра, полум’яного борця-революціонера, чиї заслуги комуністи визнали офіційно. І авторитетом забиває наляканим чекістам баки. Відповідність цієї сцени реаліям того часу сумнівна, хоча на образ героя працює добре.

Тепер про бентегу. Описана вище сцена мені щось віддалено нагадала. Вже за кілька хвилин підозри підсилилися. Основна дія розгортається в день його 51-річчя, який, за сюжетом, стане останнім днем на волі. До речі, тут автори трошки погралися з датами, підганяючи їх під потреби сюжету. Народився Петро Франко 28 червня 1890 року, але у фільмі святкують напередодні початку радянсько-німецької війни, тобто 21 червня, на тиждень раніше. Але окей, бентежить не це.

Вітати Петра з днем народження до нього додому приходить друг юності Андрій, вигаданий персонаж у виконанні Ахтема Сеітаблаєва. Або я помиляюся, або це перша негативна роль у фільмографії актора. Андрій, із юності закоханий в Ольгу, дружину Петра, служить в НКВС. Він — той самий ворог, із яким б’ється герой у фіналі. Мета появи — повідомити старого товариша про арешт, вимога підготуватися. Андрій дає Петру шанс провести з родиною останній день, а Петро нічого родині не каже. Обоє старанно вдають, що нічого не сталося.

Цей хід, це сюжетне рішення нагадало «Стомлених сонцем» Микити Михалкова. Починається оскароносне кіно активним втручанням Котова, героя самого Михалкова, у військові маневри. Внаслідок чого вони зупиняються і танки здають назад. Потім на родинне свято Котових раптово прибуває друг дитинства його дружини Дмитро, закоханий у неї. Мета — повідомити Котову про арешт і дати час попрощатися. Остаточно переконала в подібності сюжетних схем поява в обох стрічках гурту піонерів із вітальною промовою.

Референс — не злочин. Його можна вважати переосмисленням. Наприклад, соціальна комедія Тоні Ноябрьової «Герой мого часу» частково перегукується з «Афонею» Георгія Данелії. Навіть якщо автори «Іншого Франка» й запозичили сюжетну схему у «Стомлених сонцем», вони надали їй інших сенсів. Котов у згаданій російській стрічці — вірний ленінець, більшовик, має пролетарське походження, гидує освітою та освіченими й щиро доводить нахабному чекісту: «Та хто мене зачепить!» Натомість Франко пішов у радянські депутати, намагаючись убезпечити дружину й двох доньок від репресій. Він чудово розуміє, з якою владою має справу. І свідомий: його особиста свобода — питання часу. Котов під час арешту дозволяє себе бити. Франко — дає здачі. Знайдіть відмінності, відчуйте різницю.

Нарешті, про роздратування. На повнометражний художній фільм «Інший Франко» держава в особі Міністерства культури та інформаційної політики витратила, як зазначеноувідкритих джерелах, 30 мільйонів гривень. Не лише можна — треба, особливо в не надто сприятливий для кінопрокату період, докластися до прямої й непрямої реклами власного продукту всіма наявними в державної установи інформаційними ресурсами. Без популяризації, без системної інформаційно-просвітницької роботи, без зручних сеансів у тих кінотеатрах, які працюють, виправдати державні інвестиції непросто. І якщо працювати на просвітницькій ниві, не виникне питань, на що витрачаються державні кошти. Й чому саме зараз бажано витрачати їх на створення подібних фільмів надалі.

Скриншот відео: Інший Франко - офіційний трейлер/planetakino/ютуб