Скоріше б Зеленський перестав бути президентом

Що відрізняє росіян, у яких невдовзі вибори, від українців, у яких вибори невідомо коли? Те, що у тих жодної політики вже давно немає, та вона їх здебільшого й не цікавить. Тому й вибори в Росії ніякі не вибори, як старий цар скаже, так і буде. У нас війна сильно обмежила політичні можливості, але народ відчуває свою відповідальність за долю країни, тому демонструє громадянську активність, ніби вибори завтра.

Війна ставить головне політичне питання – про існування держави, одночасно гранично загострюються мільйони індивідуальних питань про власне існування, буквально про життя та смерть. Якщо життя, то яке і, власне, в якій державі? Якщо смерті, то заради чого, заради якого майбутнього для тих, хто залишиться живим?

До виснажливих переживань війни додається відчуття, що те, що відбувається, перевищує всі можливості простої людини вплинути на що-небудь, вона, як тріска, підхоплена потоком подій, що все руйнують. Звідси прагнення спертися на героя, який здатний упоратися зі стихією, у цю чи не магічну фігуру інвестуються величезні віра та надія. В Україні такими героями стали ЗСУ як колективний організм і Валерій Залужний як головнокомандувач ЗСУ. Перепало віри та надії й Володимиру Зеленському як національному лідеру. У перші місяці війни підтримка президента, що просіла наприкінці 2021 року, стрибнула до 90%. Природа цієї підтримки водночас була більш раціональною, мало схожою на закоханість.

Але емоційна відмобілізованість, народжена шоком від початку війни, не могла тривати нескінченно. Грала роль і втома, до воєнних страхів і тривог додалися нові, які, по суті, часто були старими: недовіра до політичного керівництва, що зійшла на дріжджах зразка 19-го року. У когось вона не проходила і з 24 лютого, а тільки зміцнилася під тиском загальної знервованості та регулярного підігріву з боку тих, хто чудово знає, що творить.

Технологія протиставлення військового керівництва політичному проста і очевидна, і нею захоплено користувалися, користуються і користуватимуться як політичні опоненти, так і воєнний противник. Соціальний матеріал для цього є: небайдужі громадяни, чия стурбованість ситуацією легко перетинає грань між розважливою критикою влади та закликами до її зміни, "адже Зеленський ворог".

Про те, що він не просто небажана альтернатива, а саме ворог, активно твердили інформаційні рупори президента, що програв ще до масованого вторгнення. Після відставки Залужного політики з цього табору передбачливо дистанціювалися від закликів вийти на Майдан для захисту улюбленого головнокомандувача ЗСУ, але з явним інтересом спостерігали за розвитком подій, які інспірували не останні постаті з числа пропагандистів – завсідників порошенківських телеканалів. Ніхто зі "своїх" діячів першого-другого рівня не вийшов і не спробував остудити емоції протестувальників. Дякувати Богу, недоречність Майдану-3 і без них зрозуміла більшість незадоволених, і масового протесту не вийшло. Сам Петро Олексійович під час цих подій відвозив партію допомоги на фронт, звідки заявив, що підтримує Сирського, з яким з 2014 року воював, а ворог у нас один – Путін. Смикати своїх "проксі" ніхто не став. Гібридна війна із Зеленським триває.

Ніхто не знає способу, як прибрати Володимира Зеленського, доки не закінчиться війна, не наблизивши Путіна. Російські коментатори, до речі, жваво обговорювали, чи не створить колізія навколо Залужного ефектів на кшталт пригожинського заколоту. Напрямок роботи думки зрозумілий і спирається на традиційну нездатність вловити різницю між Росією та Україною. Зате очевидно, що із закінченням війни буде розблоковано політичне життя і запрацюють електоральні механізми, які дозволять зважити переваги та недоліки різних кандидатів і вибрати того, хто більше сподобається. Залишається сподіватися, що вибір буде багатим. Тим більше що, з високим ступенем ймовірності, Зеленський у виборах участі не братиме. Навіщо? На той час головна річ, головний виклик буде позаду. У запаморочливому сценарії авантюрного походу у владу, що обернувся страшними випробуваннями, можна буде ставити крапку, що напрошується. Ідеальний фінал, де він з Оленою і дітьми, що сильно виросли за війну, йде вдалину по краю моря.

Виходить, що чим сильніше небажання бачити Зеленського президентом, тим лютішим має бути прагнення перемогти росіян. Істерики цей день лише віддаляють.