Комедія про геноцид, боротьба із забудовниками та камінгаут голови села. В одному з київських підвалів роздали премію «Чорний лотос»

Проведення різних премій – це збіса важливі події для культурного життя. Там не лише відзначають найкращі здобутки митців, але і дають їм додаткову промоцію. Вже під час повномасштабного вторгнення (а раніше – на початку війни) багатьом такі заходи почали видаватися недоречними. Мовляв, в країні війна, а ви тут гламур влаштували. Проте якщо ми хочемо розвивати наше культурне життя (а ми ж, вочевидь, хочемо), то навряд такі нарікання є раціональними. 

На мою дуже суб'єктивну думку (яку водночас розділяє немало людей) музичні церемоніїу нас поки значно цікавіші та органічніші, ніж кіношні. Адже там зазвичай багато жартують, ведучі оминають офіціоз і навіть час від часу можна почути різні сміливі заяви від переможців. А вже тим паче нарід бідкається щодо театральних премій, які зазвичай нагадують ледь не партійні збори. Проте маємо й винятки і «Чорний лотос» явно серед них. 

Це нагорода для театралів та кінематографістів і роздали її вже вдруге. Все відбувалося у підвалі. Точніше у «Підвалі культури» у самому центрі столиці, який надав приміщення безкоштовно. Вино теж намутили без грошей. Як і статуетки. Ось вони. 

Це робота Hisoshi Art Studio, які переробляють розбиту російську техніку на щось красивіше і корисніше. Щоправда, до статуеток виникли питання. Оскільки фарба ще не встигла засохнути, то лавреати переймалися, чи не отримують вони додаткових ефектів від близького контакту із ними. 

Отже, все було максимально скромно. Без жодних дрескодів і всякого такого.

Церемонію вів режисер та продюсер Олексо Гладушевський, якого наша медійна спільнота пам'ятає за статусом генпродюсера «Нового каналу». Він же і вирішував, хто отримає нагороди. Навколо цього факту крутилося безліч жартів упродовж вечора. 

Взагалі, з Олексо треба брати приклад, шановні колеги. Людина на шляху опанування української, але постійний стьоб та самоіронія дає йому непогані шанси збудувати кар'єру ведучого івентів. На самому початку він заявив, що інші премії часто позиціонують себе як об'єктивні (але це страшні бздури, бо так чи інакше усе в мистецтві пов'язано з особистими симпатіями – Ред.), а «Чорний лотос» – відверто суб'єктивний. «У мене смак непоганий, тому всі переможці будуть круті», – заявляє нам ведучий. 

І додає, що це навіть не переможці, бо перемагати нема кого – номінації є, але номінантів немає, щоб не конкурувати. «Бо не хочеться зараз конкуренції. Хочеться дякувати, а не конкурувати. Тому у кожній категорії – щось одне. Тому що отак от склалося». Біда лиш у тім, що самому собі нагороди не даси. Але це не точно.

З важливого. Церемонію проводили у партнерстві із акторкою Анастасією Пустовіт, яка не шкодуючи себе постійно збирає військовим на різні штуки.

Цього разу треба було купити тепловізійний приціл, аби у нього можна було стежити за росіянами і раптом що швидко реагувати. А до прицілу – ще купу всього. Впродовж вечора зібрали 20 тисяч, далі ще докидали і збір вже закритий. Проте є інший, не менш важливий і на авдіївський напрямок. Прошу дуже долучатися, тицяйте сюди. 

До речі, Настя сказала, що військові чекають від нас вибуху творчості. Як на мене, їхнє побажання непогано виконується. Щонайменше у театрах. Думаю, ви вже чули про цей наш театральний бум і хітові вистави, на які неможливо купити квитків. 

Ну а тепер давайте до номінацій.

Найкраща чоловіча роль другого плану у кіно. Її отримав Максим Панченко за фільм Марисі Нікітюк «Я, Ніна». Максим, здається, прийшов найбільш нарядний. У стрічці він справді дуже добре зіграв смертельно хворого хлопця, який, між тим, зберігає гарне почуття гумору. 

Найкраща чоловіча роль другого плану у театрі. І «Чорний лотос» йде до Артура Логая за виставу «Море, ніч, свічки» Едуарда Митницького у Театрі драми і комедії на Лівому березі.

Це якраз той випадок, коли мешканці Лівого берега можуть сильно посміятися над усіма жартами на свою адресу, бо їм не треба паритися з логістикою, аби подивитися популярні поставновки. На «Море, ніч, свічки», до речі, ще навіть можна купити квитки. 

Найкраща жіноча роль другого плану у кіно. Олексо каже, що йому подобалося багато робіт, але одного разу він подивився стрічку і акторка його просто розірвала. А я додам, що не одного його. Бо це Єлизавета Цілик у фільмі «НазАвжди-НазАвжди» (наголоси вам поставила, щоб правильно казали) Анни Бурячкової. 

Не вздумайте проґавити фільм у прокаті. Це одна із цілої низки робіт про 90-ті, які нині з'являються мов гриби після дощу. І нехай вас не лякає чорнуха та біднота. Бо там цього немає. Натомість є історія про підлітків. А Єлизавета надзвичайно талановито демонструє, що таке витончений жіночий аб'юз. Прокат точно буде і Цілик навіть оголосила, що знає дату. Але нікому не скаже. 

Найкраща акторка другого плану у театрі. Ну, тут маємо суперзірку – Оксану Жданову за роль у «Конотопській відьмі» Івана Уривського в театрі Франка.

Слухати дифірамби на адресу Оксани та загалом постановки – страшенно боляче. Бо взагалі незрозуміло у який спосіб люди туди потрапляють. Думаю, що це щось між шантажем і підкупом. Особисто я досі не можу дістати квитків, а лише час від часу читаю захоплені відгуки від тих, хто прорвався. І це зрозуміло. Лише фотки дають нам зрозуміти, що це дуже ефекно щонайменше з візуальної точки зору. 

Найкраща головна чоловіча роль у кіно. Олексо каже, що немало стрічок мають кілька головних ролей і не завжди втямиш, яка головніша. Але з цього фільму люди виходили і говорили саме про нього. Бо це було надзвичайно точне потрапляння. І це – Олексій Гнатковський, який зіграв Івана Довбуша у масштабній роботі Олеся Саніна.

Він же і вийшов за нагородою, бо в Олексія цього вечора була вистава у Львові.

Фільм, нагадаю, можна подивитися легально (бо ж нелегально ми не дивимося) на Нетфліксі. Хоча, звісно, такі полотнища краще бачити на великому екрані. 

Найкраща головна чоловіча роль у театрі. Тут акцент під час вибору зроблено на камерні вистави. Бо, за словами ведучого, основна увага зазвичай спрямована на великі сцени і тому ми нерідко пропускаємо щось цікаве на малих. А цього допустити ніяк не можна. Тому нагорода йде до Ігоря Колтовського, який зіграв у «Військовому концерті» в «Театрі драматургів» (за п'єсою Анастасії Косодій). Нагадую, що цей театр спеціалізується на особливо уважному ставленні до п'єс. Отримував свою нагороду актор не сам, а покликав на сцену режисерку Анастасію Сегеду, яка також зіграла у постановці. 

Найкраща головна жіноча роль у кіно. Гладушевський нагадав, що ця жінка не знімалася до того (що додатково вражає), але і не впевнена, що зніматиметься далі (що викликає категоричну незгоду). Це Ксенія Хижняк, виконавиця головної ролі в «Я, Ніні». Вона зіграла скандальну телеведучу, яка дізнається, що у неї рак. Нагадаю, це екранізація (хоча досить довільна) однойменної книги Яніни Соколової та Ольги Купріян. Ксенія у своїй промові сказала, що присвячує нагороду своїй мамі, яка померла від онкології у 2015 році. 

Від себе скажу, що стрічка незаслужено кепсько пройшла у прокаті. Ймовірно, глядачів відштовхнула чи налякала тема раку і вони не хотіли додатково травмуватися. Але насправді фільм взагалі не має такого ефекту – навпаки. Це життєствердна і терапевнична робота. До того ж, цікаво знята. І взагалі, Марися Нікітюк – це не так людина, яка буде знімати шмарклі і вичавлювати з вас сльози. А любителям чорного гумору взагалі на замітку. Фільм теж можна подивитися легально. 

Найкраща головна жіноча роль у театрі. І нагороду отримує Слава Красовська за роботу у виставі «Жінка в Берліні» Малого театру. Це розповідь журналістки, яка разом з іншими жінками наприкінці Другої світової відчули на собі усю «велич» радянської армії. 

Оскільки у Слави в цей час була вистава, то нагороду за неї отримав художній керівник і головний режисер театру Дмитро Весельський. 

Найкращий сценарій. «Люксембург, Люксембург», Антоніо Лукіч. Не знаю, чи треба щось додавати. Лукіча постійно нахвалюють не лише за режисуру, але і за сценарії. За останні навіть частіше, бо з його робіт завжди в народ виходить купа фраз. «Люксембург, услиш це, там немає разбитих карит». Стрічка є у легальному доступі. 

Найкраща п'єса. Гладушевський каже, що не може дати нагороду Наталці Ворожбит за «Зелені коридори», бо робив за нею виставу у «Театрі драматургів». Ось про неї можна почитати. Постановка також є і в Театрі на Подолі та в мюнхенському Münchner Kammerspiele. Успіхи цього твору свідчать про те, що мистецькі акти на глобальні та трагічні теми цілком можна робити швидко і це не викличе жодного збурення. Є у нас зараз така дискусія. І тут питання у тому, хто саме ці акти творить і чим автори займалися до цього. Бо, знаєте, знімати російськомовні серіали для, зокрема, російської аудиторії, а потім фіганути оперативно «кіношечку про повномасштабку» – це така собі ідея з відповідним результатом. 

Отже, нагороду на найкращу п'єсу отримує Сергій Кулибишев за «Величне століття. Веселе».

Аби її подивитися, треба їхати у Чернівці. Дістатися туди – ціла пригода. А виїхати – ще більша. Проте воно того варте. Бо крім постановки на вас там чекають ще і неймовірні ресторації. «Величне століття веселе» – це комедія. Голова села Веселе Толік робить камінгаут. Всі в шоці. Бо у нього і дружина, і діти, і брат – загиблий герой війни (вона вже закінчилася нашою перемогою). Брат Семен служив у підрозділі з не дуже добрим ставленням до геїв. Аж тут така оказія. Та це лиш початок і далі на глядачів чекає ціла низка перипетій. 

Сергій присвятив нагороду мамі та бабусі, яких дуже давно не бачив, адже вони лишилися в окупованому Криму. 

Найкращий документальний фільм. Нагороду отримує стрічка, яку вже встигли відзначити та похвалити як глядачі, так і критики. Це «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Рудинського. Головний герой – архітектор, художник, композитор, скульптор та майстер музичних інструментів (і це ще не все) Флоріан Юр'єв. Напередодні свого 90-річча він починає боротьбу за своє дітище, «Літаючу тарілку» біля метро «Либідська» у Києві. Там також знаходиться і ТЦ «Оушен плаза», до якого забудовник хоче ще щось доліпити. Юр'єв починає безкінечно доводити, що цього не можна робити, адже концепт «тарілки» зруйнується. 

Флоріана Юр'єва не стало у 2021 році і це велике щастя, що Олексій встиг зафільмувати цього неймовірного чоловіка з особливим світоглядом, складним, але дуже цікавим життям. 

Найкращий короткометражний фільм. Тут вирішено було підтримати молодь, тому нагорода пішла до Євгена Слободчука та його фільму «Сусідка по кімнаті». Євген явно оцінив такий жест і зазнався, що якби не Гладушевський, то валявся б десь у канаві. А фільм можна подивитися на Такфліксі. 

Відкриття року в кіно. Це та сама категорія, в якій Гладушевський вирішив нагороджувати сам себе. Ну або тих, хто з ним працює. Хоча усе ж дозовано. «Це не суб'єктивно, а мегасуб'єктивно. Можу робити шо хочу». Тому відкриттям року у кіно стала Карина Химчук, яка зіграла головну роль у стрічці Тоні Ноябрьової «Ти мене любиш?». Нагороду вийшла отримувати Тоня і, звісно, без жартів не обійшлося. 

По-перше, вона заявила, що рішення таки об'єктивне. І в іронічній формі попригадувала усіх своїх недоброзичливців, які все казали, що режисура так собі, сценарій так собі, просто пощастило з акторкою. Але насправді, каже Ноябрьова, «везе тому хто везе». І розповіла, що цілий рік вони з акторкою працювали, аби досягти тієї легкості, яку глядачі бачать на екрані. Нагадаю, фільм фактично автобіографічний. Нагороду присвятила тату Карини, який зараз у війську. Чекаємо на прокат. 

Відкриття року в театрі. Раз Тоня сказала, що попередня номінація була об'єктивно, то і ця також. Бо Гладушевський консультувався з людьми і оскільки люди не брешуть, то нагороду отримав Олександр Якобчук, який зіграв акторку у «Зелених коридорах» у постановці самого ведучого. 

Тут можна було б і про кумівство поговорити, але Якобчук справді крутий. Акторка у його виконанні – це справжня діва: ексцентрична, емоційна, вередлива та пристрасна. Разом з іншими жінками вона виїздить після повномасштабного вторгнення, потрапляє в Угорщину і там зіштовхується із самі розумієте чим. Ось ця роль – чудовий приклад того, що інколи зіграти розкішну жінку найкраще може чоловік. Бо це не взагалі не схоже на банальне травесті. 

Найкращий режисер кіно. Точніше режисерка, яка свій другий фільм зняла зовсім не схожим на перший. І на сцену знову виходить Тоня Ноябрьова. І це, напевне, найнесподіваніший момент церемонії. Бо, як вже говорилося вище, не усі оцінюють її режисуру позитивно. Ноябрьова дякує Гладушевському за гарний смак і каже, що їй не дуже пощастило. Бо у неї відомий батько. Тому її досягнення часто пояснюють його впливами. 

Від себе скажу, що це дійсно так. І це, на жаль, класичний приклад сексизму, бо з таким знеціненням зазвичай зустрічаються саме жінки. Є ще впливовий чоловік чи бойфренд, якими публіка схильна пояснювати всі успіхи дівчат. Іронічно, що сама режисерка, м'яко кажучи, скептично ставиться до феміністично руху, можливо, плутаючи його з нелюбов'ю до чоловіків. Проте саме феміністки перші скажуть, що відомого тата до здобутків доньки точно не варто вплітати. 

Тоня згадала свій перший фільм «День незалежності», який зняла справді не знаючи усього про кіношну режисуру, бо має освіту режисерки масових видовищ. Вона розсилала його на різні фести і «отримала удар, що не пройшла у Канни». Але пройшла, наприклад, на «Молодість», де і отримала нагороду. Тому усім побажала вірити в себе. Стрічку можна подивитися на ютубі. 

Найкращий режисер театру. І тут знову режисерка. Наталя Симоненко, яка поставила «Піну днів» для «Дикого театру». На сайті виставу описують так:«Якби у вистави був смак – то ця була б фільтр-кавою, якби вона була морем, то Чорним, нічним, квіткою – лілеєю, а якби дощем, то літнім, що застав вас посеред пішохідного мосту». Нагороду отримала директорка «Дикого» Ярослава Кравченко. 

Найкращий фільм. Представлення переможця таке: фільм, в якому зійшлося все. Глядачі або від нього в захваті, або виходять геть із зали. І це свята правда, бо це «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка. Особисто я дійсно досі спостерігаю в основному дві думки: це один з найвизначніших українських фільмів або це якийсь жестяк і нічого незрозуміло. Вважаю, це успіх. 

Нагороду вийшла отримувати продюсерка, режисерка та дружина Філіпа Валерія Сочивець. А згодом на сцену вийшли і актор Новруз Пашаєв та оператор Володимир Усик. 

Ну і найкраща вистава. Гладушевський говорить, що коли дізнався, що вона йде три години, то спочатку напружився. Але це минулося. «Чорного лотоса» отримує «Кортес» театру «Золоті Ворота» у постановці Тані Губрій, драматургія Лєни Лягушонкової. Вистава, яка розповідає про одних героїв, але ми з вами розуміємо, що про нас. Іспанці вирушають в Америку «рятувати» ацтеків. І, вочевидь, тамтешнє іспаномовне населення. А далі йдеться і про колоніальність, і про самоідентифікацію і про усе, що було для нас актуально завжи і особливо зараз. 

Нагороду прийшли отримувати актори Роман Муленко та Андрій Поліщук, які попередили, що ця вистава – небезпечна історія. Бо якою ще може бути комедія про геноцид?

Але ми самі живемо і в геноциді, і в комедії одночасно, тому, як бачимо, поєднання хоч і шокуюче, але цілком реальне. Тому, як було сказано на сцені, «єдина можливість розмовляти про такі масштабні трагедії – це сатира. Але робити це треба обережно». 

Ну і на цьому слові панство пішло пити вино. Хоч келихів і бракувало, але коли це когось зупиняло? Як я писала на початку, премії – це хороший спосіб популяризації мистецтва. Думаю, у всіх, хто дочитав до цього місця, тепер є ще один путівник із назвою must see. Лишилося тільки вирішити проблему з квитками. 

Фото: Максим Поліщук, Майя Максимова, Театр драматургів