Кумедна й дражлива наука. В прокат виходить комедія Аркадія Непиталюка «Уроки толерантності»

Сценарій створено за п’єсою Ігоря Білиця. Дія розгортається на Поділлі, в давно не ремонтованій квартирі, купленій в кредит — остання обставина є фатальною для не надто дружної сім’ї Найдюків. Батько, колишній військовий Зеник (Олександр Ярема), марнує час на пивних посиденьках із кумом Гришею (Борис Георгієвський). Син Денис (Олександр Піскунов) стверджує, що відкриє своє СТО, але переважно стирчить у гаражі без видимих результатів. Донька Діана (Кароліна Мруга) вчить монологи Шекспіра, аби таки підкорити акторське відділення театрального факультету: сумнівна перспектива. І ось одного дня фактична глава сімейства, безвідмовна годувальниця, шкільна вчителька Надя (Олена Узлюк), прагнучи врятувати сім’ю від кредиторів, вмовляє чоловіка і дітей підписатися на державну програму з євроінтеграції «Уроки толерантності». За умовами гранту вони мають на певний час поселити в себе вдома відкритого гея Василя Зайця (Акмал Гурезов).

Тож сім’я, на перший погляд цілком традиційна, змушена боротися з власними упередженнями. Неминуче зіткнення світоглядів, поєднане з побутовим хаосом і накопиченими за роки образами, породжує масу комічних ситуацій. До того ж Василь і зовнішністю, і поведінкою перекидає всі стереотипи: цілком собі маскулінний чолов’яга зі стильною неголеністю й дуже корисним фахом — сантехнік. Фільм розбитий на 10 частин-уроків із саркастичними назвами на кшталт «Засунь в сраку свою агресію», «Його  мацав мужик», «Вона хоче рожеві туфлі», «Він гей, а не марсіанин».

Аркадія Непиталюка ще з часів його режисерського дебюту «Кров’янка» (2016) цікавить родина, що пожирає себе безупинною гризнею. Героїні та герої скандалять багато, яскраво й колоритно. Сварка в Непиталюка — варто згадати також його перший повний метр «Припутні» (2017) — правдивий бенкет уїдливих інтонацій, гострих слівець і виразних фізіономій, чистий тобі Гольдоні на просторах Правобережжя. Ефект підсилюється вмілим користуванням місцевими говірками, цього разу — рідної для режисера хмельницької, всі ці «лізут», «мают». Оскільки фільм знімався вже після 24 лютого 2022-го, то обмеження бюджету вплинули на естетику: майже вся дія — в чотирьох стінах, кожний епізод — одним кадром заради економії ресурсів; тому, до речі, перевагу при кастингу віддавали виконавцям із театральним досвідом, котрі вміють тримати сцену на потрібному емоційному рівні від першої до останньої хвилини.

Актор(к)и театральні, але, на щастя, без театральщини. Найяскравіша тут, звісно, Олена Узлюк, майстриня контрастних станів, котра в усіх сенсах наробила галасу в «Припутнях». Але й решта її партнерів по грі не просто відпрацьовують задані маски, а й змінюють їх відповідно до обставин. Бо наприкінці Найдюки — зовсім інші люди. І злість їхня смішна, і ніжність їхня зворушлива, і любов їм не чужа. Не такі й пропащі.

Тож перед нами буквально сімейна картина: про те, як розхристана родина, погодившись на екзотичний соціальний експеримент, набула миру всередині себе.

З другого боку, Непиталюк заперечує, що знімав ЛГБТ-кіно, але, по факту, його можна поздоровити саме з цим: він став автором першого українського повнометражного ігрового фільму на ЛГБТ-тематику і, що важливіше, фільму вдалого — дійсно дотепної сатиричної комедії.

На жаль, у нашій країні не всі мають достатнє почуття гумору: напередодні прем’єри кінотеатр «Жовтень» був розписаний гомофобними графіті. Корисні ідіоти, засліплені власним невіглаством, підіграють Росії, котра зробила ненависть до квір-спільноти однією з підвалин своєї ідеології.

В будь-якому разі, цей прикрий випадок аж ніяк не вплинув на вихід фільму.

Гомофобні графіті на стінах кінотеатру «Жовтень»  

«Я вважаю “Уроки толерантності” своїм людським вчинком»

Ми попросили Аркадія Непиталюка прокоментувати інцидент із «Жовтнем».

— Мені навіть у приватні повідомлення пишуть деякі обурені знайомі з правих сил. Вони мене поважають за «Припутнів», проте на новий фільм реагують, придумуючи собі якісь подразники. Бачать, наприклад, на постері веселку, читають в описі, що  люди вимушено оселяють в себе гея — і вже собі думають, що ми знімаємо ЛГБТ-кіно та просуваємо гей-пропаганду так звану.

Але, грубо кажучи, якщо у фільмі десь є коні, то це ж не фільм про коней? У нас один персонаж гей — ну то що? Там різні персонажі є. Але для них оцього подразника вистачає: Господи Боже мій, просто біда, пропаганда.  Вони на повному серйозі вважають, що якщо ми покажемо гомосексуала, то він заразить своєю присутністю на екрані людей у залі. От подивляться хлопці й вирішать: «Нумо, стану я геєм!». Вони самі з собою розмовляють, а не з моїм фільмом.

Мені самому доводилося долати власну упередженість — інакше я не знімав би цього кіна. Мене ця тематика цікавить, бо я сам був гомофобом. На щастя, не таким погромником,  котрий  полює на геїв чи на гей-паради. Але я був совєтською людиною з усіма відповідними наслідками. Потім, коли вступив на акторський у 1988 році в Карпенка-Карого, то дізнався, що є такі люди, і спочатку вони в мене викликали страх. Мені страшно було не тільки те, що вони між собою сексом займаються, а що раптом вони захочуть, щоб я з ними зайнявся сексом, жах який!

І ось поволі, рік за роком, під час навчання з різними людьми, проживання в гуртожитку, де якийсь час ми мешкали разом із геєм в одній кімнаті, я дізнавався про них. Потім працював із ними на телебаченні й у театрі. І, зрозуміло, що в мене поволі це зникло, тому що ну як, бляха, триматися  за якусь вигадану туфту? Я для себе просто відкрив, що ці люди не відрізняються від мене нічим. Ну гаразд: я люблю вареники, а хтось  любить голубці. Ой, це патологія — їсти голубці! Всі мають любити вареники.

Так, мені важко давалося розуміння того, як може бути потяг до людини своєї ж статі. Але зрештою я і це зрозумів. Тобто я переродився. І тому взявся за цю історію. Мені як колишньому гомофобу важливо показати історію зміни гомофобів. Я вважаю «Уроки толерантності» своїм людським вчинком.