Ракетний удар під час інтерв’ю. Як кореспонденти рятували героя свого сюжету

Це був сонячний, літній день…

Ми виїхали на зйомку дуже рано, бо розпланували все заздалегідь.

Дорогою ще з колегами жартували, що це має бути найлегший день нашого відрядження, мовляв, працюємо «на відтяжці», за десятки кілометрів від лінії фронту. Тож відчували себе у відносній безпеці.

Ми приїхали на локацію, яку визначили нам військовослужбовці ЗСУ.

Того дня український підрозділ готувався до майбутнього штурму.  

«Мене можете кликати «Мансур». Саме тренування буде проходити у вигляді марш-кидка, займе десь дві-три години. Вже як все завершиться, ми з вами поспілкуємося на камеру», – сказав нам головний інструктор, як тільки ми зустрілися.

Кремезний, з густою бородою і суворим поглядом, він здивував нас своїм спокоєм і турботою про підлеглих. Було видно, що бійці ставляться до нього з великою повагою.

Операторка Ганна Кудрявцева знімала всі етапи тренування. Я ж намагалася спілкуватися із бійцями, щоб зрозуміти, які саме дії виконує підрозділ у той чи інший момент.

Три години промайнули швидко. Марш-кидок було виконано. Більшість бійців, які тренувались того дня, вже поїхали. А разом із ними поїхала і група бойових медиків. Залишалася тільки невелика частина бійців і група інструкторів.

«Ми зараз швидко з інструкторами проаналізуємо, як у нас минув марш-кидок, і я у вашому розпорядженні. Запишемо інтерв’ю. Поки пригостіться чаєм», – сказав «Мансур», пробігаючи повз нас до інструкторів, щоб ми не подумали, що він забув про нашу домовленість.

І ось головний інструктор готовий до інтерв’ю. Операторка старанно обирає місце для нашого спілкування.

«Давайте відійдемо трішечки далі, он у ті кущі. Так ми будемо далі від військових, буде спокійніше, менше зайвих звуків», – пояснює нам Ганна і відводить нас подалі від групи військовослужбовців.

«Вибухова хвиля жбурнула нас на землю»

Із «Мансуром» ми говорили про його інструкторську роботу і про те, наскільки важливі для військових навчання та тренування.

Саме під час нашого спілкування по нас завдали потужного ракетного удару.

Раптовий сильний вибух, здійнялася земля і полетіли уламки дерев. Вибухова хвиля жбурнула нас на землю.

За кілька секунд я спробувала піднятися. Голова йшла обертом і страшенно свистіло у вухах.

Ганна і «Мансур» лежали поруч.

«Я в порядку. Я в порядку. Ціла», – промовила моя колега.

І в цей момент я побачила, що «Мансур» отримав поранення. Осколок пробив його наскрізь: зайшов у спину і вийшов через груди.

«Тихо, тихо. Не ворушись. Все буде добре», – повторювала я, підсвідомо намагаючись заспокоїти пораненого. Насправді, я уявлення не мала, що і як буде далі.

«Мансур» – 300! Нам потрібен медик. Терміново потрібен медик», – почала кричати я, сподіваючись, що зараз швидко з’явиться хтось, хто зможе допомогти.

Але ж медики вже поїхали, усвідомила я. На якісь кілька секунд прийшла розгубленість...

Але треба було діяти і ми змогли зібратися.

«Медрюкзак уцілів, був шанс врятувати бодай когось»

На місці прильоту російської ракети розгоралася пожежа. Через куряву і кіптяву нічого не було видно. Але ми чули крики бійців і розуміли, що поранення отримав не лише «Мансур».

У багажнику нашої автівки був медичний рюкзак з усім необхідним для допомоги. Ми бігли до машини з надією, що вона вціліла. Але – ні, автівка була повністю розбита.

Та нам пощастило вдруге, бо рюкзак таки вцілів. Це давало нам шанс спробувати врятувати бодай когось.

«Ми тут. У нас є чим тобі допомогти. Потерпи», – приказувала я, дістаючи з рюкзака оклюзійні наліпки (спеціальний пластир з клапаном для закриття ран в грудній клітині – ред.).

Ганна в той момент вже розрізала одяг, щоб відкрити доступ до рани. «Мансур» був при свідомості, але нічого не говорив. Стогнав і лише часом кивав у відповідь на наші запитання.

Від пожежі, яка вже «на всю» гуляла посадкою, почав детонувати боєкомплект. Там був суцільний морок.

Ми були на відстані п’ятнадцяти чи двадцяти метрів від епіцентру прильоту ракети. У наш бік із цієї імли бійці почали виносити важких поранених.

«Дівчата, дівчата, є турнікети, чи бодай щось», – запитували військові і підносили постраждалих.

Ми намагалися допомагати всім, хто опинявся поруч. Найбільший мій страх був, щоб не винесли пораненого, якому ми не зможемо допомогти. У той момент, я боялася цього більше ніж можливості наступних прильотів.

Повітря струшувалося вибухами від детонації боєкомплекту. І ми зрозуміли, що важких поранених потрібно відтягнути якнайдалі…

Нашим спасінням стала перша автівка, яка приїхала для евакуації. Ми завантажили туди одразу чотирьох військових, разом із ними і «Мансура».

Тоді приїхали ще автівки.

Коли ми відправили всіх, хто був поруч із нами, і самі почали відходити подалі від вибухів – стався ще один приліт ракети.

Ми відійшли на кілька сотень метрів і зупинилися на невеликій галявині. З нами були легкі поранені. Ми почали їх перебинтовувати.

А потім приїхали ще евакуаційні машини і забрали усіх бійців.

Я нарешті видихнула…В цей момент я раптом відчула, як сильно я хочу пити. Уперше в житті я відчувала просто нестерпну спрагу.

«Не думай про воду, думай про те, що ми живі», – відволікала мене операторка.

Ми заспокоювали одна одну і щиро раділи, що вся наша знімальна група разом із водієм Володимиром Явнюком вціліла.

Але серед українських бійців були і поранені, і загиблі. Один із інструкторів, Борис Чубін, у якого в цей день ми брали інтерв’ю, загинув на місці.

Відео останнього інтерв’ю із Борисом. Це коротка версія, яку ми публікували у вересні.

Кілька місяців потому ми зустрілися із «Мансуром». Він пройшов курс лікування та реабілітації і вже знову повернувся до лав ЗСУ.

До цього інциденту ми ніколи раніше не надавали першу медичну допомогу такій кількості людей.

Радіємо за усіх, кому, як і нам, вдалося вижити. Радіємо, що комусь таки змогли допомогти.

Цей важкий досвід змінив нас. Прямуючи до Краматорська, де базувалася на той момент наша знімальна група, ми говорили між собою про те, що курси тактичної медицини – безцінні.

Радіо Свобода відправило запит до Донецької прокуратури щодо інформації про розслідування цього інциденту. Ми опублікуємо відповідь, як тільки її отримаємо.

Операторка Ганна Кудрявцева знімає на фронті з 2014-го.

Репортерка Євгенія Китаїва працює в зоні бойових дій із 2015-го. Разом вони працюють уже сім років.

Водій Володимир Явнюк співпрацює з Радіо Свобода з 2021 року.

• Понад 100 українських та іноземних журналістів, акредитованих в Україні, постраждали від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, повідомляє міжнародна правозахисна організація «Репортери без кордонів» (RSF).
• За даними організації, 11 журналістів загинули під час виконання своїх обов’язків від 24 лютого 2022 року. Щонайменше 35 журналістів поранені при висвітленні ситуації на фронті, атак на телевежі, офіси медіа та готелі.
• Також двоє українських журналістів, Вікторія Рощина та Дмитро Хилюк, вважаються зниклими безвісти в Росії. Щонайменше 12 журналістів затримані на окупованих російськими військами територіях України.
• Комітет захисту журналістів (CPJ) оприлюднив щорічну доповідь, в якій сказано, що у 2023 році по всьому світу загинули 99 журналістів та працівників медіа. Це найбільша кількість смертей з 2015 року та майже на 44% більше, ніж у 2022 році. CPJ нагадує, що журналісти є цивільними особами та навмисний напад на них – це воєнний злочин.

Головне фото: кадр з відео (бійці виносять поранених із місця влучення російської ракети)