Алім Алієв: Ми представляємо сучасну Україну, яка бореться, яка попри війну й геноцид, привносить світу додану вартість

Алім Алієв — журналіст, правозахисник, член правління українського ПЕН, співзасновник громадської організації «Крим SOS». Працював програмним директором Кримського дому та консультантом з медіа та комунікацій експертної компанії pro.mova. Учасник та доповідач адвокаційних місій за кордоном, зокрема, на майданчиках ООН, Ради Європи, Європарламенту, ОБСЄ. Засновник українсько-кримськотатарського літературного проєкту «Кримський Інжир», ініціатор створення цифрового музею депортації кримських татар Tamırlar.

Український інститут створено не так давно, у 2017 році. Це ще одна з постмайданних інституцій, якої так потребувала Україна після відновлення незалежності. Місія УІ — зміцнення міжнародної та внутрішньої суб’єктності України засобами культурної дипломатії.

За словами Аліма, роботи дуже багато, як і країн, де цю роботу необхідно проводити, але через брак коштів доводиться визначати пріоритети. Представництва УІ поки що відкриті у двох країнах Європи, але в планах ще два, одне з яких також у Європі.

Окрім державного фінансування, УІ ще має донорське. А для більш ефективної роботи співпрацює як із державними культурними інституціями, так і з громадськими, і комерційними. Здебільшого співпрацюють із медіа в тих країнах, у яких працюють. Співпрацюють із тими, з ким у них збігаються цінності. Український інститут займається професійним представленням у різних країнах українських режисерів, акторів, продюсерів, музикантів, сучасного театру, балету, літератури. «Ми представляємо Україну на різних міжнародних майданчиках — від Франкфуртського книжкового ярмарку до майданчиків в ООН. Це дуже різний спектр роботи», — каже Алім, запевняючи, що ставлення до України у світі змінюється на краще.

Оскільки дуже довгий час Україна сприймалася через призму Росії, то тепер ми маємо повернути собі те, що привласнив сусід-агресор. Повернення українських імен, створення для музеїв деколонізаційних гідів, проведення комунікаційних кампаній, підтримка освітніх студій, популяризація української мови — це невелика частина того, що робить УІ.

Алім Алієв розповів «Детектору медіа» про культурну дипломатію і м’яку силу — те, що може пробивати стіни там, де не зможе жорстка сила.

— Аліме, поясніть нашій аудиторії, для чого створений Український інститут і для кого ви працюєте? Чи сталися у вас зміни з початком повномасштабного вторгнення?

— Український інститут — це установа культурної дипломатії, яка була створена у 2017 році, але фактичну роботу розпочала трохи пізніше. Вже майже шість років, як ми працюємо на ниві культурної дипломатії. Український інститут належить до сфери управління МЗС України та створений для того, аби покращувати розуміння України у світі за допомогою культури, освіти, громадянського суспільства. Власне УІ сьогодні — це інституція, яка будує зв’язки між українськими діячами культури й інституціями та діячами культури й інституціями за кордоном. У нас є пріоритетна географія, у якій ми працюємо. Ми не можемо охопити всі країни, тому у нас є фокусних 20 країн. Але коли нам потрібно і ми маємо можливість співпрацювати в інших країнах, то ми це робимо.

Наша команда сьогодні — це близько 60 людей. Служити пішов наш водій, практично у кожного хтось із близьких у війську. На 85% штат складається з жінок. За останні два роки значно змінилися і команда, і структура фінансових надходжень. На 2024 рік наш загальний бюджет — 62 млн грн, із них на проєкти — 27,6 млн. Ще маємо позабюджетне фінансування від донорів. У 2022 році нам повністю порізали проєктний бюджет і ми опинилися в ситуації, коли не було грошей на проєкти. Вони всі пішли на армію, залишилися на зарплати, навіть на утримання офісу не було коштів. Тоді в перші дні вторгнення ми перебудували команду. Майже весь колектив дислокували до Львова й активно почали працювати з донорами. Позабюджетне фінансування ми залучали в дуже різний спосіб. Це були іноземні посольства в Україні, з якими ми працювали, міжнародні донори: і USAID, і Міжнародний фонд «Відродження», і британські партнери. Наприклад, у 2022 році ми оголосили Сезон культури «Велика Британія — Україна», який готували ще у 2021-му. І тоді британці взяли повністю на себе фінансування цього сезону, в рамках якого реалізували 42 проєкти у понад 20 містах Великобританії. 2023-го ми готували події у Ліверпулі в рамках «Євробачення» з нашими партнерами British Council.

— Які задачі постають перед культурною дипломатією сучасної України? Як ви їх розв’язуєте? Як узагалі можна оцінити нашу культурну дипломатію?

— Культурна дипломатія — це те, що може пробивати стіни там, де не зможе жорстка сила. Політика, економіка може не впоратися з тим, із чим може впоратися культура. Важливість культурної дипломатії під час війни полягає в тому, що ми можемо мовою культури пояснювати, переконувати інші суспільства, чому потрібно підтримувати Україну. Культурна дипломатія — це про краще розуміння нас іншими країнами, іншими суспільствами. І це про довіру. Довіра, зокрема й між країнами, вибудовується достатньо довго. Для нас важливо вибудовувати цю довіру. Ми принципово різні за природою з Россотруднічеством. Ми не займаємося пропагандою, ми її досліджуємо. УІ — це постмайданна інституція. Для нас важливо бути абсолютно прозорими й нам важливо бути ефективними. Бо сюди прийшли колеги з бізнесу, громадського та культурного сектору, медіа. Вони сьогодні докладаються до того, щоб змінювати державні політики. Ми робимо багато комунікаційних проєктів. І вивчаємо, як росіяни проводять свою політику за кордоном. Для того, щоб у розмовах із колегами не бути емоційними, а мати факти. Ми підходимо раціонально.

— До культурної дипломатії, окрім УІ, долучені ще й інституції у сфері культури, освіти, громадські організації, медіа тощо. Культурна дипломатія є частиною стратегічних комунікацій держави. З якими державними та недержавними інституціями, медіа ви співпрацюєте?

— Ми намагаємося співпрацювати з тими, з ким розділяємо цінності та хто працює на державні, а не приватні інтереси. Як людині, яка прийшла з громадського сектора, а до того працювала в pro.mova, мені важливо бути й працювати з людьми, які вірять у те, що вони роблять. І працювати з тими, хто працює на спільний результат, а не для власного піару.

Тобто ми співпрацюємо з Українським інститутом книги, Мистецьким арсеналом, Центром Довженка, Інститутом нацпам’яті, мовним омбудсменом, з новим Фондом Президента України з підтримки освіти, науки та спорту. Розпочали тісну співпрацю з МОН, Представництвом президента в Криму, уповноваженим із прав людини, туристичним сектором і з великими культурними інституціями.

Співпрацюємо з великою кількістю недержавних інституцій. Ключовий клієнт УІ, основний бенефіціар — це діяч української культури в широкому сенсі, це і науковець, митець, громадський діяч, й інституції. Ми працюємо для них. Тобто ми співпрацюємо з тими, з ким у нас збігаються цінності. Для нас важливо не давати яскраву повітряну кульку, в якій немає наповнення.

Ми працюємо з широким спектром українських медіа: з Суспільним, «Громадським радіо», «Українською правдою», NV, LB.ua, «Куншт», Vogue, Ukrainer, The Ukrainians, «Сніданком 1+1» та іншими.

— Раніше у світі був сформований не дуже позитивний імідж України — таке собі джерело поганих новин, нав’язані Росією хибні асоціації з Україною (націоналізм, колабораціонізм тощо). На вашу думку, чи покращився імідж України після 24 лютого 2022 року? Чи вдалося змінити маргінальну присутність України на культурній мапі світу на більш суб’єктну, подолати постколоніальний досвід?

— Це питання, над яким і з яким ми постійно працюємо. Ми завжди, коли заходимо у певну країну, вивчаємо ситуацію. Проводимо дослідження, не йдемо навпомацки. Оскільки ми працюємо на гроші платників податків, і не тільки українських, для нас важливо бути ефективними. Ми робимо дослідження, аби зрозуміти, з якими наративами працювати, в яке поле ми заходимо і хто наші ключові стейкхолдери. Знову ж таки, маючи дуже обмежені бюджети, ми все ж робили такі дослідження по європейських країнах. Зараз ми робимо вісім паралельних досліджень у восьми країнах Глобального Півдня.

Імідж до 24 лютого — це була віктимізація України й українців. Націоналізм (це моя улюблена тема, яку особливо часто коментую медіа), корупція, Чорнобиль, війна, окупація — всі ці речі були в мейнстримі. Після 24 лютого сприйняття України й українців докорінно змінилося. Бо не було високих очікувань, і не було розуміння, що відбудеться, і як українці будуть діяти. А тут ми побачили, що нас почали сприймати як хоробрих людей. Bravery people (хоробрі люди) — ця фраза прийшла до нас з інших країн. Тобто сміливі люди, які боронять свою свободу і гідність. Дві ключові цінності — свобода і гідність, які були на Майдані й сьогодні. Ми намагаємося пояснювати, що це для нас означає.

Імідж дуже сильно змінюється. І це пов’язано з антиколоніальною історією. Ми в УІ обираємо фокусні теми. Одна з наших фокусних тем уже третій рік — це деколонізація. Тут ми працюємо в кількох напрямах. Перший і ключовий — це повертати собі свої імена. Зокрема ті, які у світі називали російськими. Повертати імена Соні Делоне, Казимира Малевича та інших і говорити, що це українські митці. Ми бачимо, що зараз йде переатрибуція (повернення привласненого — «ДМ») по різних музеях і галереях. Наша команда працює постійно з цими музеями. Другий напрям — ми створюємо для музеїв деколонізаційний гід.

Повернення імен — це повернення й історичних наративів. Ми працюємо з цими темами, створюємо багато історичного продукту, зокрема й академічного, де ми через дослідження, науковців пояснюємо, що Росія свого часу присвоїла українські терміни, події, митців. Ще коли ми говоримо про деколонізаційну оптику, то говоримо про окуповані території. Про Крим і Донбас. Тема корінних народів дуже важлива в країнах Африки, Азії та Латинської Америки. І ми говоримо в цьому ключі про ідентичність.

Представництва у нас є в Німеччині (Берліні) та Франції (Парижі). Це суперважливі країни для нас, які є сьогодні локомотивами європейської підтримки та країнами, де суперскладно працювати. Бо сприйняття наших історичних чи культурних подій дуже часто було крізь призму Росії. Через сентимент французів до російської культури вони мало розуміли, що таке українська культура. Тепер вони відкривають для себе, що в України є свої класична музика, театр, балет. В офісі представництв, які відкрито за донорські кошти, працює до п’яти людей.

Цього року ми запускаємо новий напрям — це Глобальний Південь, ним керую я. Розширюємо географію. Це Латинська Америка: Мексика, Аргентина, Бразилія. Субсахарська Африка: Кенія, Нігерія, ПАР, Індія та Індонезія. Це величезні країни, з якими ми системно не працювали 30 років. І зараз для нас це виклик. Спочатку будемо проводити дослідження, визначимо стратегії входу, потім робитимемо проєкти. Зібрав команду з п’яти людей на величезний шмат роботи. Це щоб ви зрозуміли навантаження. Зараз моя колега в Кенії на студійному візиті.

Ми запустили ще один важливий процес — візити в Україну.

— Чи відчуваєте ви зростання інтересу до України з боку закордонних спільнот? Адже кінцевою метою культурної дипломатії є не лише інформування, а зміна ставлення громадян інших країн до України.

— Мої колеги займаються моніторингом роботи кожного проєкту, який ми провели самі або з партнерами. Ми це робимо, щоб зрозуміти ефективність кожного проєкту. Чи був вплив, чи ні. Також у нас є прекрасні дослідження сприйняття України, українських наративів у країнах, де ми перед тим, як робити проєкт, розуміємо, що краще працювати саме з цією аудиторією і на цьому полі. Згідно з нашими звітами, інтерес до України точно збільшився.

— Чи покращилися розуміння та впізнаваність України серед закордонних аудиторій? Чи посилилася залученість України до актуальних світових культурних процесів?

 — Так. Для нас важливо, щоб ми як Україна були не просто голосом за кордоном, а суб’єктним голосом. Ми хочемо бути за столом, а не на столі. Торік ми як інституція ввійшли у величезну мережу європейських інституцій, яка називається EUNIC (Мережа національних культурних інститутів ЄС). Це як Суспільне в EBU, так і ми в EUNIC. Це дуже класна європейська мережа, яка працює у величезній кількості країн світу.

— А там є Россотруднічество?

— Ні. У 2022 році ми почали процес, який передбачав призупинення співпраці з Росією як агресоркою. Ми тоді співпрацювали з сотнями інституцій по всьому світу, пояснювали, чому це важливо, чому російська культурна політика — це частина імперської політики Росії. Чому вона вплинула на те, що російське суспільство уможливило Путіна. Бо дуже часто наші партнери можуть робити одну логічну помилку, думаючи, що Путін створив таке суспільство, а не навпаки. Ми пояснюємо, що це суспільство створило Путіна.

— Яку Україну ви представляєте світові? Чи робите ви осучаснення української культурної спадщини крізь оптику декомунізації й деколонізації? Як можна ефективно включити Україну у світовий культурний та історичний дискурс? Які інформаційні та комунікаційні кампанії УІ, на ваш погляд, були успішними під час повномасштабної війни?

— Ми представляємо сучасну Україну, яка бореться, не бідкається, яка попри війну й акти геноциду, що творяться сьогодні, привносить світу додану вартість. Це важливе сьогодні повідомлення. Тобто для нас важливо говорити про вільну й сучасну Україну. Ми представляємо багато сучасної української культури. Це не обов’язково мають бути українські зірки-селебріті, ми представляємо і нішевих артистів на важливих сценах Європи. І сучасний театр, сучасний балет, сучасну літературу. Ми представляємо Україну на різних міжнародних майданчиках від Франкфуртського книжкового ярмарку до майданчиків в ООН. Це дуже різний спектр роботи.

Про історичні наративи. Ми з цим багато працюємо, у нас є академічний відділ. Дуже сподіваюся, що у нас цього року будуть лекторії з Гарвардським університетом і з Оксфордом, і ми вже дуже активно працюємо з Сорбонною. На сьогодні ми в дуже тісній співпраці з різними університетами по світу. Привозимо лекторів, проводимо заходи, підтримуємо українські студії по світу. У нас є Програма підтримки українських студій імені І. Лисяка-Рудницького. І цього року був шалений ажіотаж. Це до теми зростання інтересу до україністики за кордоном. У нас прийшли 93 заявки на цю програму, ми, на жаль, змогли підтримати тільки сім. Для нас це дзвіночок, що ми маємо шукати додаткові ресурси (і ми це робитимемо) для того, щоб підтримувати наші українські студії за кордоном. Вивчення україністики — це один із ключових елементів, із яким ми маємо працювати. Бо знову ж таки, звідки заточується це знання про Росію та незнання про Україну? Коли умовно Slavic studies (це фактично російські студії) Україну згадували дуже побіжно та крізь призму Росії. Тепер вони швидко трансформуються у східноєвропейські студії, і ми посилюємо українську компоненту, або відкриваються окремо українські студії. Ми тісно співпрацюємо з нашою українською діаспорою, нашими науковцями, які розкидані по світу, які на місцях є дуже потужним нашим голосом.

І третє, ми створюємо онлайн-курси. Запускаємо академічні онлайн-курси, які прописуються дослідниками, науковцями, політичними аналітиками в різних сферах. З історії України, української ідентичності, є окремо курс про Крим і кримських татар. У нас є курс про історію української культури.

Днями ми запустили курс історії українського громадянського суспільства після відновлення Незалежності. Поки що українською мовою, але вже готуємо переклад. Інтерес величезний. Ми його робили з партнерами, з Фондом Східної Європи.

— Що таке м’яка сила?

— М’яка сила — це сила, яка побудована на довірі та розумінні тебе, твоєї ідентичності, твоєї спільноти, країни в інших країнах. М’яка сила — це про партнерство. Мʼяка сила — це про міжлюдські горизонтальні стосунки, там, де тверда сила, як, наприклад, економіка і політика, може не «достукатись» та повною мірою не спрацювати. М’яка сила — це те, що умовно огортає, пояснює. Ми дуже багато працюємо зі зміною сприйняття — і це важлива компонента м’якої сили.

— Досвід яких закордонних інституцій культурної дипломатії ви вивчали при підготовці своїх установчих документів?

— Це British Council, Інститут Гете, Інститут Сервантеса, Французький інститут, Польський інститут. Фактично сьогодні вони є нашими партнерами.

— В яких країнах ви б хотіли відкрити представництва?

— До нас приходять запити на відкриття представництв. Але це робиться не на один рік. І ми маємо розуміти, звідки брати ресурс, і залучати кошти на утримання представництв. Ми розглядаємо відкриття двох представництв, одне з яких у європейській країні.

— Медіа є і вашими стейкхолдерами, і цільовою аудиторією. Поясніть, як ви з ними співпрацюєте? Які медійні кампанії ви проводили?

— Може, це не очевидно, але для нас важливо працювати з медіа в тих країнах, в яких ми представлені та в яких ми працюємо. Тобто це партнерство України та тих медіа, які є в тих країнах. Якщо ми говоримо про Німеччину, то йдемо працювати з німецькими медіа. Чому? Наша цільова аудиторія — це активні громадяни, жителі цих країн. Нам важливо не бути інституцією лише для діаспори. Хоча ми дуже багато працюємо з діаспорою. Вони сьогодні — один із найпотужніших голосів культурної та публічної дипломатії за кордоном. Тому ми працюємо з нашими дипломатичними інституціями, з діаспорами зокрема.

У мене нещодавно був візит до Бразилії, де ми говорили з нашими стейкхолдерами, як із політичними, так і культурними. І я, наприклад, написав колонку в одну з найбільших газет Бразилії про те, чому наша війна також має елементи культурного геноциду, який спричиняє Росія.

Творці українських документальних фільмів узяли участь у спільному воркшопі Українського інституту та франко-німецької медіаплатформи ARTE.

Ми проводимо багато комунікаційних кампаній і це окремий напрям. Комунікаційні кампанії проводимо в різних країнах із дуже різними партнерами. Деякі наші кампанії навіть вигравали призи. Одна з кампаній, яку ми запустили у 2021 році, а у 2022-му переформатували, — «Крим, 5-та ранку». Першочергово це була кампанія про порушення прав людини. Далі ми її переформатували в «Україна, 5-та ранку». Ми поєднували мистецьку і медійну частини. Це дуже добре працює. Один із наших успішних проєктів — це «Листівки з України». Простий проєкт про руйнування культурної спадщини: коли ми бачимо картинку до і після того, як туди прилетіла російська ракета.

Далі ми провели комунікаційну кампанію: залучили відомих українських і закордонних митців. Наприклад, у нас був британський актор Г’ю Бонневіль, який грав в «Абатстві Даунтон», суперпопулярний у Британії, ми записали з ним відео про зруйнований Харків. Це відео отримало мільйони переглядів.

Або робили ще одну комунікаційну кампанію — протидія наративу про український расизм, який Росія розганяла у 2022 році. Це були короткі одинадцять 20-секундних роликів, де національні спільноти України говорили своїми мовами. Наприклад, француженка говорила, що була лікаркою, а зараз волонтерка, і це наша війна. Для нас було два важливих наративи: посил, що це війна не тільки України, і друге, що в Україні живуть дуже різні люди, зокрема з ваших країн, які воюють на нашому боці або активними діями підтримують Україну. Приміром, Жан Беленюк говорив для аудиторії Південної Африки та для Великої Британії. Кримськотатарський муфтій Айдер Рустемов говорив турецькою мовою для турецької аудиторії. У нас були ролики й арабською, і на івриті та інші. Це була також успішна комунікаційна кампанія.

— Чи співпрацюєте ви з Суспільним мовленням України? Зокрема на «Євробаченні-23» у Ліверпулі? Чи вважаєте ви «Євробачення» культурною дипломатією?

— Так, звичайно. У нас є музичний департамент. Перший проєкт, який я робив в УІ, це був якраз проєкт із Суспільним до Дня корінних народів, коли ми брали українську кримськотатарську виконавицю в Криму, українського співака на материковій Україні та джазовий гурт, де були й кримські татари, й українці, — і робили зйомку разом із Суспільним для Суспільного. Для нас це абсолютно органічний і за цінностями, і за напрямами роботи партнер. Тобто з Суспільним ми колаборуємося в дуже різний спосіб.

У Ліверпулі ми разом з British Council відібрали 24 різних культурних проєкти — від виставок на відкритому повітрі до концерту Джамали. Бо «Євробачення» — це не лише про концерт, про картинку, яку ми бачимо по ТБ. Це також культурна дипломатія. Це про інфраструктуру. Те, що ми бачимо на картинці, — це одне. Ми маємо розуміти, що «Євробачення» — це місяць постійного туристичного напливу в ту країну, де проводиться конкурс. Торік британські партнери були неймовірно класні. Вони максимально інтегрували українську частину в «Євробачення». Це те, що будує місточки довіри. Я часто згадую довіру, але зауважу, що довіра дуже складно будується. І її дуже легко зруйнувати. Але довіра завжди будується на правді. Тому для нас важливо бути абсолютно прозорими й чесними з нашими партнерами й аудиторіями. Це наша принципова відмінність від росіян. Ми завжди стежимо за документальними фільмами Суспільного, нас запрошують на презентації, зараз один із таких фільмів плануємо субтитрувати індонезійською мовою (бахаса), аби потім його представити у Джакарті.

— Часто мої знайомі за кордоном скаржаться, що коли на телебаченні інших країн обговорюють Україну, то запрошують експертів із пулу тих, хто коментує від Росії. Це можуть бути викладачі вишів чи хтось інший. У нас хтось опікується підготовкою таких спікерів від України? Кого б ви порадили закордонним медіа запрошувати як спікерів?

— Ми можемо порадити три категорії спікерів: науковці, діячі культури та громадські діячі. Там, де є представництва, — це набагато простіше працює. Імідж УІ серед наших партнерів хороший, і вони знають, що можуть до нас звернутися, й ми порадимо, хто міг би прокомунікувати з певного питання. Ми можемо знайти експертів в іншій країні.

— УІ репрезентує Україну через музику, літературу, кіно та інше. Як саме ви це робите? У статуті УІ написано, що ви можете виготовляти й поширювати художні та документальні фільми. Ви це робите?

— Нам тут важливо чітко розділяти наш мандат, щоб ми не дублювалися. Бо є українські державні інституції, наприклад, Український інститут книги, і ми розуміємо, що робимо ми, а що УІК. Те саме з фільмами. Ми не знімаємо фільми. Ми промотуємо. Замовляти й знімати — це Держкіно. Ми замовляємо тільки соціальні ролики, і знімаємо з партнерами. Якщо це державні кошти, то все через «Прозорро» і тендери.

Є величезне поле, яке називається професійне представлення. Ми представляємо режисерів, акторів, продюсерів, наприклад, на Каннському кіноринку. Це професійна подія для тих, хто працює в галузі кіно. І ми робимо український павільйон, привозимо наших продюсерів, режисерів, митців, музикантів і знайомимо їх із європейськими, американськими та іншими колегами. Це і є горизонтальна кооперація. Ми фактично є інтеграторами України, української культури в ті системи. Оскільки коштів на всі події не вистачає, то пріоритезуємо події. Працюємо з Берлінале, Каннським кінофестивалем, кінофестивалем «Санденс» тощо. Те ж саме — з музичними подіями. Ми обираємо ключові музичні майданчики. Ми не можемо розпорошуватися на все. І розуміємо, що це про м’яку силу.

Ми розвиваємо разом з УІК і ПЕН премію Drahoman Prize, яка покликана підтримати й відзначити сподвижницьку роботу перекладачів з української мови на мови світу, які відкривають світу українську літературу, а отже, справжню Україну, відтворену в текстах її письменників.

Або наш величезний класний проєкт «“Щедрик” у Карнегі-хол», який УІ робив разом із суперпотужною в США діаспорянською організацією Razom for Ukraine. Ми повернули «Щедрик» через 100 років після виступу Кошиця в Карнегі-хол, виконавши там його знову.

У співпраці з Ukraїner ми створили великий VR-проєкт «Рідний Крим», який був перекладений багатьма мовами. Ми обрали чотирьох героїв: Мустафу Джемілєва, Джамалу, Олега Сенцова й Ахтема Сеітаблаєва, і знімали їхні рідні місця в Криму. Тепер кожен може в окулярах подивитися на Крим, який тимчасово окупований, але точно буде звільнений.

— Читала, що УІ приділяє багато уваги популяризації української мови у світі. Як саме? Яка кількість людей вивчає українську мову за кордоном?

— Через брак коштів ми ці проєкти повноцінно не запустили. Поки робимо точкові речі про українську мову в академічному середовищі. Але для нас важливо в найближчі роки запустити вивчення української за кордоном, як це роблять наші партнери Гете інститут чи British Council.

— Чи проводите ви дослідження сприйняття України за кордоном? Наприклад, щодо частки позитивних асоціацій з Україною? Чи під час війни тільки негативні асоціації?

— Проводимо, і намагаємося працювати з повноцінною українською аджендою. Про війну ти можеш розповідати, що українці жертва, а можеш, що українці люди, які сьогодні не просто живуть у країні, де йде війна, а боронять іншу частину Європи. Прив’язуєш, що це є частина глобальної історії. Тому ми вивчаємо сприйняття України, бачимо, як воно змінюється, а позитивна конотація з Україною збільшується. Бо коли ти жертва — ти об’єкт, коли ти виглядаєш сильним, тим, хто бореться не тільки за себе, а й за своїх сусідів, — то ти вже є суб’єктом.

— Ви ведете статистику включення України в різні індекси, рейтинги тощо? І виключення Росії з усіх можливих міжнародних інституцій?

— Ми випустили три дослідження. Дослідження російської культурної дипломатії за кордоном, як працюють за кордоном Россотруднічество, Фонд «Русский мир» і Фонд Горчакова. Зараз ми починаємо досліджувати, і це буде набагато складніше дослідження, окремих персонажів, які просувають імперський наратив. Що для нас важливо. Ми не говоримо, що ця людина хороша чи погана. Ми говоримо, що це просування імперського людиноненависницького наративу, і показуємо, як це працює у ваших суспільствах. Це про протидію дезінформації. Цей блок у нас достатньо великий, він у нас посилився після початку повномасштабної війни.

Є Індекс м’якої сили — і ми з кожним роком підіймаємося все вище.

— Яка кількість ключових культурних подій світу відбулася за участю УІ?

— Торік ми провели 137 заходів.

— Одна з ваших останніх новин, що УІ запустив програму співпраці з закордонними музичними медіа. Розкажіть про цю програму?

— Програма Grace Note передбачає поглиблення співпраці з закордонними музичними медіа для промоції української музики за кордоном у наступних форматах: публікації статей, поширення плейлистів і музичних підбірок на закордонну аудиторію, включення українського контенту в сітку іноземних радіо- та телепередач. Матеріали створюватимуться у партнерстві з українськими музичними медіа.

Наразі забезпечення представлення української музики в рамках програми Grace Note реалізується у взаємодії з такими медіа: Jazz Forum (Польща), Citizen Jazz (Франція), Papageno (Угорщина), Glissando (Польща), Idioteq (Польща), Seismograf (Данія).

— Український інститут звертався з закликом відмовитися від проведення «Фестиваля Европейского кино» у Росії. Які аргументи ви наводите, що це неприпустимо?

— Була купа різних історій, коли намагалися українських митців посадити на одній панелі разом із росіянами. Ми пояснюємо, що сьогодні кат і той, кого катують, не можуть сідати й говорити про «мир-дружбу-жвачку». Ми пояснюємо, що це для України. Є такий російський наратив: українці не хочуть миру. Ми кажемо: українці перші, хто хоче миру, бо війна йде на нашій території, у нас гинуть наші найкращі люди. Але що для нас мир? І ми пояснюємо, що мир — це коли останній російський солдат піде з усіх українських територій. І коли буде повернена справедливість, у міжнародному кримінальному суді, і після трибуналу. І коли російське суспільство почне процес покаяння всередині своєї держави. Поки російське суспільство не усвідомить, що вони винні в тому, що Путін сьогодні робить в Україні, про жодне примирення не може йтися.

— Антон Дробович сказав, що війну неможливо виграти лише зброєю. Ви з ним згодні?

— Абсолютно, війни завжди вигравалися не лише зброєю. Ми не маємо права протиставити зброю і культуру, зброю й освіту. Це посилення один одного. У нас зараз екзистенційна війна. Або ми будемо існувати й розвиватися як держава і суспільство, або нас не буде. У нас немає третього вибору. І тут важливо говорити про війну проти нашої ідентичності. І сьогодні це війна проти нашої культури, нашої освіти, історії, можливості обрати своє майбутнє. І УІ, власне, в поверненні своїх імен в деколонізаційних оптиках намагається втримати цей фокус. Тому війна виграється і зброєю, і посиленням ідентичності, і великою підтримкою всього цивілізованого світу.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»