Рецензія на фільм «Зона інтересу» / The Zone of Interest

Навіть якщо ім’я Джонатана Ґлейзера не викликає у вас жодних асоціацій, ви все одно майже стовідсотково знайомі з його роботами. Адже саме він зняв відомий кліп на Virtual Insanity від Jamiroquai, а також співпрацював з Radiohead та Blur. Формат виключно кліпів виявився для творця занадто тісним, тому він перейшов до повного метру. Його «Опинись у моїй шкірі» та «Народження» — видатні, дуже специфічні фільми, які точно заслуговують на увагу. «Зона інтересу» продовжує експериментальні традиції Ґлейзера. Розповідаємо в нашій рецензії, яким вийшов фільм.

«Зона інтересу» / The Zone of Interest

Жанр біографічна драма
Режисер Джонатан Ґлейзер
У ролях Сандра Гюллер, Крістіан Фрідель, Ральф Герфорт, Імоген Когге
Прем’єра кінотеатри
Рік виходу 2024
Сайт IMDb

Історія фільма концентрується навколо не зовсім звичайної родини коменданта концтабору «Аушвіц» Рудольфа Гьосса (Крістіан Фрідель). Він разом зі своєю дружиною Гедвіг (Сандра Гюллер) та дітьми намагається мирно жити у власному дорогому маєтку. Вони вирощують квіти, відзначають різноманітні свята та будують плани на майбутнє. Але від самого «Аушвіца» їх відділяє одна висока стіна, тому буденність родини супроводжується криками полонених, пострілами та іншими жахам Голокосту.

Наприклад, візьмемо технічне виконання кіно. Ґлейзер знову вирішив не обмежувати себе, але цього разу він не обмежував і акторський склад. Саме тому для фільмування режисер використав кілька фіксованих камер, які розташував у різних куточках відтворення маєтку Гьосса. Всі камери працювали одночасно, а актори були вільні діяти так, як їм заманеться. Режисер описав цей підхід як «Великий Брат у будинку нацистів».

Такий прийом створив для кіно особливий настрій. Навіть попри акторські таланти місцевих зірок, сама операторська структура надає фільму атмосфери спостереження за тим, що ніхто не мав побачити. Але глядача ніби змушують дивитися на життя «звичайної», тобто максимально ідеологічної родини нацистів.

І найдивніше, що, поза контекстом усього, життя тут і справді звичайне. До Гедвіг у гості навідується її мама, щоб порадіти за доньку, діти граються на подвір’ї та відпочивають біля річки. Але саме контексти передають увесь безлюдяний, майже надприродний жах ситуації.

Тим більш цинічними та мерзотними здаються головні герої, які вже навіть не ігнорують смерті людей навколо, а використовують їх собі на користь. Наприклад, Гедвіг без зайвих сумлінь обирає собі речі в’язнів, яких полонили у концтаборі.

При перегляді можна згадати концепцію «банальності зла», але фільм демонструє нам зло зовсім не банальне. Гьосс не просто виконує накази та намагається жити своє життя. Він використовує ідеологію Третього рейху на свою користь, не відчуває нічого при страті людей та спаленні залишків у крематорії. Для його родини війна перетворилася на таку ж рутину, як сніданок чи вечірня прогулянка. І від цього ще страшніше.

При цьому «Зона інтересу» не читає вам моралей, майже не демонструє «інший бік» та у цілому намагається залишатися нейтральністю. Але саме такий вектор розвитку історії дозволив їй стати ще більш моторошною. Адже життя родини Гьосса ніяк не можна назвати правильним чи нормальним. Особливо коли маленький хлопчик грається зубами померлих, а про розстріл людини відпускає коментар «більше так не роби».

Жахи присутні у фільмі постійно, але проявляють себе здебільшого у звуковому супроводі. Постійні постріли, крики, команди наглядачів у концтаборі. У звуках розгортається ніби зовсім інший фільм, який створює для вас ваша ж фантазія. І це ще один спосіб, через який «Зона інтересу» взаємодіє з вашою свідомістю. Один з дуже багатьох способів.

Звуковий дизайн кіно взагалі знаходиться на якомусь потойбічному рівні. Кожен звук тут потрапляє прямо у вашу свідомість, а загальний настрій ріднить фільм з горорами. Постановка у цілому також нагадує фільми жахів. Тільки от жахи тут цілком реальні та засновані на історичних свідоцтвах. Ґлейзер не дарма витратив кілька років, щоб вивчити усі документи та наявні дані про звірства нацистів у «Аушвіці».

Прагнення режисера до реалізму помітно у всьому. Наприклад, технічно фільм заснований на книзі Мартина Аміса з такою ж назвою. Але у книзі були вигадані персонажі, а Ґлейзер вирішив взяти цілком реальних. Реальності фільм додатково набуває через колірну палітру. Команда використала виключно натуральне та практичне світло.

Як таке кіно взагалі можна оцінювати? Або більше — критикувати? Наприклад, акторська гра Сандри Гюллер тут знову видатна, але в «Анатомії падіння» вона розкрилася краще. А відсутність чіткої моралі у поточні важкі часи також може для когось стати мінусом. Як і трошки дивний темп, як і майже повна відсутність подій протягом усієї історії. Але все це працює у рамках самого кіно як витвору мистецтва. Мистецтва жорстокого та безпринципового, але такого важливого.

P. S. Додатково цей фільм заграє новими кольорами у контексті війни з росією. Бо у дуже багатьох місцях тут зчитуються паралелі зі «звичайними» росіянами.