Як Сергій Лозниця рятує російську культуру в Україні. Оксана Забужко розповіла про свої дослідження на Берлінале

Рішення про запрошення письменниці,поетки, літературознавиці Оксани Забужко до складу жюрі Берлінале викликало певні дискусії у кінотусовці, адже для багатьох було дещо дивним дізнатися, що письменниця (а не людина кіно) судитиме стрічки на цьому престижному фестивалі. Утім, було й багато аргументів за. Найголовніший – Забужко зі своїми ораторськими талантами точно кому треба наваляє, а кого треба – переконає. Йшлося найперше про російську культуру та її впливи на українську.

А ще було страшенно цікаво, як письменниця зійдеться зі своїм колегою по журі, іспанським режисером Альбертом Серра, який вважає Путіна і Трампа – чудовими політиками, здатними тримати наш світ у порядку. Ну так ось, схоже пані Оксана вже встигла з ним перекинутися слівцем і дізналася про його, Серра, розмови із режисером Сергієм Лозницею. 

Як результат письменниця зробила допис, в якому доволі прозоро назвала Лозницю агентом впливу. Вона написала, що на Берлінале її запитали про нього як про українського автора. Забужко ж вчергове не зрозуміла, чому білорус, який лише кілька років прожив в Україні, позиціонує себе українськи автором.

«І от, щойно тепер у Берліні знайшлась на це питання відповідь: виявляється, всі ці 30 років Лозниця працював для міжнародного кінотусовки «голосом України» - розповідаючи в кулуарах кінофестивалів, зокрема, таким, як Альберт Серра, що його, Лозниці, місія – врятувати в буцімто рідній йому, Лозниці, Україні російську культуру, бо українська культура, мовляв, надто «маленька й провінційна» (с) для окремої країни, і без російської Україна вкінець здичавіє (можете починати пригадувати, від кого ви це чули, у цієї методички не один спікер!)».

Також Забужко у своєму фірмовому стилі «а я ж казала» пригадала, що тривалий час Лозницю і у нас називали одним із найвизначніших українських режисерів. Нині ця думка стала не такою популярною, якщо не сказати маргінальною. 

«За моїми спостереженнями, для кожної скільки-небудь помітної галузі культури, науки, інформації і т.д. на Заході є свій «нібито-українець» - добре інтеґрований у відповідні тамтешні інституції, котрий від імені України авторитетно здійснює висадку в незаймані мізки західних колеґ російських пропаґандистських наративів. І після 24.02.22 таких співочих дроздиків тільки побільшало, отож не поспішаймо щоразу радіти, що «нашого цвіту по всьому світу», а спершу уважненько придивляймося, чи той цвіт «наш», чи, може, зовсім з іншого поля занесений», – пише Забужко. 

Утім потрібно й визнати, що Сергій Лозниця нині у світі і справді вважається одним із найвідоміших вітчизняних режисерів. Роками його стрічки потрапляли на престижні кінофестивалі та отримували там нагороди. Він дає багато інтерв'ю і у них він підписаний як український автор. 

Нагадаю, у березні 2022 року Лозницю виключили зі складу Української кіноакадемії. Усе за його намір брати участь у французькому фестивалііз цікавою назвою «Від Львова до Уралу». Ось що тоді писала, наприклад, режисерка Ірина Цілик. 

Це рішення позитивно сприйняли далеко не усі кіноматографісти – частина навіть вийшла з кіноакадемії на знак протесту. Одним з аргументів на захист Лозниці було те, що напередодні режисер сам вийшов із Європейської кіноакадемії, бо не погоджувався з її боязкою позицією щодо агресії Росії. 

Своє виключення з Української кіноакадемії Лозниця прокоментував у заяві, в якій назвав це «нацизмом» і заявив, що був і лишатиметься українським режисером. Також зауважив, що не підтримує закликів бойкотувати російське кіно, адже частина тамтешніх його колег критикують дії Путіна. 

Треба зауважити, що із заявою від українських кіноакадеміків тоді багато хто був не згідний. Не за саме рішення, а за формулювання. Адже Лозниці закинули зокрема і космополітизм, що для західної аудиторії прозвучало й направду дивно. Тому ось ці слова Лозниці із його відповіді зайшли як в суху землю: 

«Виступаючи проти космополітизму, українські "академіки" застосовують саме […] дискурс, вигаданий Сталіним, заснований на ненависті, запереченні свободи слова, відстоюванні колективної провини та забороні будь-яких проявів індивідуалізму чи індивідуального вибору».

Власне, саме цей випадок поклав початок доволі активній дискусії про правильний вибір слів та формулювань, якими представники нашої культурної спільноти планують доносити думки до іноземців. Триває вона і дотепер. 

Що ж до Сергія Лозниці, то після цієї усієї катавасії, він сам остаточно викреслив себе з вітчизняної спільноти виступом на Каннському кінофестивалі. У ньому він став на захист російської мови та культури:

«Вимога бойкоту російськомовної культури, яка є також і досягненням, і багатством України, є архаїчною та деструктивною за своєю природою. Більше того, вона докорінно суперечить європейським принципам культурного плюралізму та свободи вираження. Замість того, щоб поставити російську мову, рідну мову для 30 відсотків громадян країни, на службу Україні, розповідаючи нею правду про страшну війну, "культурні активісти" знемагають від безглуздої, сизіфової праці – знищити те, що є невмирущим. Складається враження, що під "культурою" ці люди мають на увазі просту сукупність окремих творів - кінофільмів, романів, спектаклів, картин тощо. Але це не так». 

Лозниця додав популярну тезу про те, що культура ні у чому не завинила, а то все Путін та попередні кровожерні режими. Це йде у повний розріз із намаганням українських митців чи загалом культурних дипломатів закликати світ до серйозного переосмислення російської культури, яка несла і продовжує нести імперські, насильницькі, шовіністичні наративи, а також культивує образ «маленької людини», яка не здатна нічого змінити. 

Нині ставлення до Лозниці у нашій культурній спільноті доволі різне. За моїми суб'єктивними спостереженнями, більшість усе ж сприймає його негативно. Хтось із цих людей переконаний, що режисер і справді є ледь не агентом, хтось просто бачить у ньому типового російського (чи швидше зросійщеного) інтелігента й ліберала. Який до того ж давно живе поза межами України і відірваний від нашого контексту. 

Проте є й ті, хто має до нього прихильність і досі. Ці люди зазвичай пригадують його вихід із Європейської кіноакадемії, вважаючи цей вчинок яскравим, дієвим та патріотичним. А також нагадують, що Лозницю у світі таки спримають як одного з найвідоміших українців і його думка лишається доволі авторитетною. Тому, ми, мовляв, маємо використовувати його як популярного спікера, який доноситиме нашу позицію в інтерв'ю та на виступах. 

Ось тільки, як бачимо, пан Сергій доносить трохи іншу позицію. М'яко кажучи. Але правда й у тому, що серед вітчнизняних людей культури є й такі, які повністю розділяють позицію Лозниці. Вважають критику російської культури та мови ідіотськими й не цивілізованими нападками.

Нагадаю, його у цьому році також запросили на Берлінале. І оскільки його сприймають як українця, то на цьому фестивалі наша культурна допломатія дійшла до серйозного рівня іронії та абсурду: Оскана Забужко та Сергій Лозниця. 

Хоча правильніше, напевне, буде написати: Оксана Забужко проти Сергія Лозниці. Спостерігаємо далі. 

Фото: getty images