Єлизавета Зайцева – про роль у воєнній драмі під час вагітності, панічні атаки та родину

28 березня у прокат виходить стрічка «Лишайся онлайн», яку знімали у червні 2022-го – це були перші зйомки художнього повного метру після початку повномасштабної війни.

Головній героїні Каті випадково дістається ноутбук незнайомого чоловіка. Ризикуючи своїм життям та життям близьких, дівчина намагається знайти власника ноутбука, який зник після ракетних обстрілів.

Катю зіграла Єлизавета Зайцева, яка на той час була вагітною. Журналістка Коротко про поговорила з акторкою про цю нелегку роль, кіно під час війни та особисте життя.

Бути відторгнутим у суспільстві страшно завжди

- Лізо, фільм «Лишайся онлайн» спочатку носив робочу назву «День, коли я зустрів Спайдермена». І тоді стрічка анонсувалася як воєнна драма з елементами фантастики про події в Бучі. Воєнна драма, фантастика, Буча – як це все поєднується?

- Все залежить від того, як дивитися на фантастику. Думаю, зараз кожного нашого військового я можу назвати фантастичним героєм. Бо треба мати надприродні здібності, щоб витримати все, що витримують вони на фронті.

Або, наприклад, наші волонтери, які збирають по пів мільйона, по мільйону гривень. Здавалося б, це непідйомні суми, а вони можуть зібрати їх доволі швидко. Фантастика – це надлюдські здібності наших людей.

- Згадувати Бучу у художньому кіно не боялися? Фільм «Буча» хейтять з першого його ж анонсу, причому стрічка ще не вийшла, фільм «Юрик» глядач теж не сприйняв.

- Місто фігурує у стрічці, але мова не йде про якісь конкретні події.

Чи боюся я хейту? Звичайно. Як і наша команда, яка створювала цей фільм. Як і всі інші, хто знімає зараз стрічки про війну. Я розумію, що люди сильно втомлені, люди всі травмовані, всім це болить, тому агресія може бути неконтрольованою.

Але також я розумію, що ми повинні говорити про те, що відбувається в Україні. Особливо – на міжнародних ринках. Тому таке кіно необхідне. А бути відторгнутим у суспільстві страшно завжди.

- За усіма подіями ми будемо стежити через екран смартфона?

- Так, це формат скрінлайф. Тому всі події відбуватимуться через екран смартфона і ноутбука.

- Ви вже показували стрічку міжнародній аудиторії на фестивалі у Канаді. Якою була реакція?

- На фестивалі Fantasia у Монреалі стрічка здобула перемогу у номінації «Найкращий дебют». Це дуже серйозний фестиваль, його дуже любить Квентін Тарантіно.

Всі були шоковані після перегляду. Є такий ресурс Rotten Tomatoes, де кінокритики пишуть свої відгуки та рецензії. Коли читала, що писали про мою роботу, роботу режисерки Єви Стрельнікової, я плакала. Чесно, я про себе такого ніколи не читала. Мені було дуже приємно почути про свою роботу теплі відгуки.

Люди не усвідомлюють, що може бути така кривава війна у XXI сторіччі. А ми показуємо їм реальність, в якій ми живемо.

Коли люди дивляться новини, їм важко включати емпатію, сердечно нам співчувати. А коли це локальна історія про родину, коли все відбувається на твоїх очах, а жанр скрінлайф робить тебе учасником всіх цих подій, це набагато сильніше вражає і впливає на глядача.

- Ну і люди за кордоном, як би прикро це не звучало, також втомилися від наших новин. А художнє кіно – це інший майданчик, який ми маємо використовувати, щоб говорити про наше життя.

- Так. І зараз ми повинні більше говорити художньо. Навіть той самий нацвідбір на «Євробачення», який хейтили, теж потрібен. Це можливість говорити про нас на міжнародній арені.

- Це наші вічні дискусії – чи доцільно зараз виділяти гроші на кіно, а не на зброю. Але росія робить свій брехливий контент, і нам треба з цим якось боротися.

- Так, у нас є своя правда, своя історія, яку ми можемо показати. Це дуже важливо, необхідно.

Я вірила в те, що зі мною все буде добре

- За сюжетом, вашу героїню Катю війна зламала?

- На жаль, зламала, бо в її житті трапилось дуже багато горя. Сумніваюсь, що після всіх подій, які вона пережила, психіка може вціліти. Я після зйомок збирала себе по крупицях. Це було дуже важко, я ще й була вагітна.

- Війна, з психікою невідомо що відбувається, емоційно складна роль, вагітність – як ви це витримали?

- У мене є психотерапевт. Я проходила терапію. Ще до повномасштабної війни у моєму житті були певні складнощі, і я потребувала допомоги. Тому, коли погодилася на ці зйомки, мій психотерапевт назвала мене мазохісткою (сміється). Говорила, що вона трейлер не може подивитися, її «накриває», а я там ще й граю.

Так, дні були дуже важкі. Знімальний день – 12 годин, і я одна на майданчику з режисеркою. Бо всі мої партнери - по ту сторону екрану, і їх знімають в інші дні. А я просто граю з чорним екраном, все відбувається в моїй голові. І відбувається там дуже багато жесті. Мені доводилося плакати по 5-6-7 дублів. Навіть не плакати, а істерити.

Пригадую, як в один із днів виходжу з майданчика, сідаю в машину, дзвоню своєму чоловікові і кажу, що не можу вести машину, взагалі не розумію, де я. У мене сталася панічна атака, я просто не розуміла, що відбувається. Але якось доїхала до заправки, накупила собі шоколаду, наїлася глюкози, підняла цукор - і так добралася додому. В наступні дні за мною вже завжди приїжджав чоловік.

А одного дня в мене навіть розболівся живіт. Дуже тоді злякалася. Попросила у режисерки день на відпочинок, щоб хоч якось накопичити сили.

- Ви не переживали за своє здоров'я, здоров'я дитинки?

- Я обожнюю свою професію. Коли я заходила в зйомки, до кінця не знала, на що йшла. Хоча я люблю повністю занурюватися в історію, мені цікаво досліджувати свого персонажа. Не знаю… Я просто завжди вірила в те, що зі мною все буде добре.

- Як вам це вдавалося?

- Це все гормони. Отак вагітність впливає на організм. Попри все, що відбувається навколо, всередині мене було щастя, абсолютний спокій і віра в те, що зі мною, з моєю дитиною все буде добре.

Я не боялася повітряних тривог. Я ховалася, але з позитивними думками: все нормально, зі мною Марк, а Марк - це те чарівне, особливе, що має жити ще дуже довго у цьому світі.

- На початку повномасштабної війни ви і завагітніли, і вийшли заміж, своє життя ви на паузу не поставили?

- На той момент ми зустрічалися з моїм чоловіком вже 10 місяців. А коли почалася війна, зрозуміли, що проєктів ніяких не буде. Хоча такий, зрештою, стався. Але тоді я була впевнена, що в найближчий рік в мене взагалі не буде роботи. Тому саме час завагітніти.

- І страшно не було?

- Ні. Це поклик природи. Це було для нас дуже свідоме, абсолютно зважене рішення. Спочатку ми виїхали у Хмельницьку область, нас дуже багато людей жило в одному будинку. А потім ми поїхали в Івано-Франківськ до мого брата, опинилися удвох в квартирі і вирішили, що хочемо дітей. От прямо зараз. Насправді в мене дуже багато друзів, знайомих, які завагітніли саме під час війни. Життя має продовжуватися. Українців має бути більше.

Дуже важливо не опускати руки і не жити минулим

- Як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

- Познайомилися абсолютно випадково. Я тоді розлучалася, і він розлучався. Я саме знімалася у проєкті «Люся інтерн», і художник-гример записала мене на фарбування, бо кожні три тижні мене фарбували у рудий колір. І от приїхала я на фарбування, мені вже фарбу нанесли, і тут заходить він. Майстер каже йому: «Ти розлучився, тепер ти завидний жених». А він такий: «Ні, хочу побути зараз один». А я повертаюся до нього і кажу: «Я теж розлучаюся, абсолютно погоджуюся з вашими думками – так хочеться побути самій». І поки мене фарбували, він чекав, ми розмовляли щось про життя, кіно. Але коли я вийшла від майстра, сіла в таксі, то одразу ж подумала: «Це мені здалося чи я щось відчула?»

Наступного дня він знайшов мене в інстаграмі, написав мені в директ і запросив на побачення. От і все. Таке враження, що ми, напевно, в якомусь минулому житті були знайомі.

- Все-таки приходить час, коли кожна людина зустрічає свою людину.

- Звичайно. Просто іноді це виходить не з першого разу. Але це все досвід.

- Перший ваш шлюб – це був гіркий досвід. Ви те життя вже відпустили?

- Вже відпустила, «до побачення», що називається. Я навіть вдячна за цей досвід, бо я стала сильнішою, мудрішою. Коли бачу дівчат, які знаходяться в таких же аб’юзивних стосунках, зазвичай підказую, допомагаю, раджу психологічну допомогу, ділюсь своїм досвідом, бо мати підтримку - це дуже важливо.

- Ви казали, що серіал «Люся інтерн» змінив ваше життя. Як саме?

- Насправді після «Люся інтерн» у мене так все понеслося! Мені здається, рудий колір - щасливий. В мене з'явилося багато роботи. У 2021 році я не вилазила з проєктів, один змінювався іншим, купа була планів на 2022 рік. Але сталася війна.

А зараз після народження дитини я абсолютно по-іншому дивлюсь на професію. Наче й хочу повертатися, але наче ще й не хочу, бо хочу побути з дитиною. Мені хочеться приділити сину достатньо уваги, а не бігти на знімальний майданчик, хочеться набутися з ним, хочеться, щоб він набувся зі мною. Розумію тепер, що робота - це зовсім не найголовніше у житті.

До того ж, я ще досі годую грудьми, поки не хочеться завершувати, бо розумію, наскільки йому це потрібно, наскільки важливо. І для мене насправді це також важливо. Це зв'язок. Я не знаю, хто буде більше страждати – я чи Марк, коли ми завершимо грудне вигодовування.

- Материнство вас сильно змінило?

- Син навчив мене уповільнюватися, нікуди не поспішати, безумовно любити, радіти якимось дрібницям. Наприклад, його словам, як він починає мукати, нявчати, гавкати, його першим крокам. Мені ніщо так не дарувало щастя, як його присутність. Вся втома нівелюється його поглядами, запахом, посмішкою.

- Ви все сама чи маєте поміч?

- Найбільше мені допомагає чоловік. Добре, що він працює з дому. Мами - і чоловіка, і моя - працюють, мій тато працює, але, буває, вони теж допомагають. В основному ми з чоловіком удвох.

Моя віддушина – це спорт і моя дитина

- Ваші батьки поки лишаються у Києві, додому в Херсон не повертаються?

- Ні, ні, ні! Там, звісно, лишаються їхні речі, бо вони вихали звідти з двома сумками. Але я їм кажу, що поки не треба туди їхати. Як не подивлюся – там щодня «прильоти», артилерія гатить постійно.

Всі ті речі – це не важливо. Перестануть там так гатити, можливо, можна буде поїхати.

- Просто у багатьох батьки рвуться до своїх домівок, хазяйств, бо там пройшло все їхнє життя.

- Мої - ні. Моя мама - професор економічних наук, вона знайшла роботу, працює зараз в Київському торговельно-економічному університеті на кафедрі маркетингу. Тато також працює. В Херсоні у нього була своя школа, де він навчав комп'ютерному програмуванню дітей. Тепер працює на компанію, з якою співпрацює Міністерство оборони України, мій тато з колегами програмують бойові дрони. Він відповідає за комп'ютерний збір, все своїми ручками створює.

Тому мама вже навіть не хоче жити в Херсоні, вона вже тут налагодила життя, в неї кар'єра. Тато почав в іншому напрямку працювати, і йому це дуже цікаво. Це його пристрасть, він обожнює цю роботу. Вони зараз щасливі.

- Це круто, коли люди не опускають руки і знаходять себе на новому місці.

- Так, дуже важливо не опускати руки і не жити минулим. У нас чудовий будинок у Херсоні, сподіваюся, він вціліє, бо батьки все життя його будували. Але мама каже: так, ми знімаємо квартиру, так, це не наш будинок, але зараз цього достатньо.

- Ви вже згадали про панічні атаки. Не всі розуміють, що панічні атаки – це страшна річ, це не якісь там вигадки. Як ви дали собі раду?

- Просто деякі люди, буває, називають панічними атаками стани, коли, наприклад, просто сильно нервуються. Це справді інше.

Справа в тому, що, коли ти вагітна, організм переповнений різноманіттям гормонів – дофамін, серотонін… Кортизол, гормон стресу, понижений. В тебе все супер, в тебе дуже гарний настрій. А коли народжується дитинка, організм знову повертається до свого звичного стану. Тебе різко і одночасно покидають всі «гормони щастя», ти перестаєш спати, бо дитинка то спить, то не спить, ти дуже втомлена. До тебе приходить усвідомлення, що ти вже не належиш собі. Кожна жінка з цим зіштовхується, просто мало про це говорять, і це така маленька трагедія. Ти прощаєшся з собою попередньою і маєш зустріти себе нову в ролі мами. Тобі здається, що ти не приваблива. Це важко психологічно.

Я взагалі могла то плакати, то одразу ж сміятися, іноді могла різко почати ревіти. Навіть не знаю чого – такі перепади настрою. В мене пропали всі емоції - радість, сум, мені все було байдуже. Потім в мене тривожність дуже піднялася, з’явилося таке відчуття, що все навколо мене не реальне, ніби я існую за якимось склом, наче я не у своєму тілі. А це стається тоді, коли психіка вже не може контролювати занадто багато стресу і щось собі вигадує, аби ти не концентрувався на стресі, а переключився на інше.

Бувало, я панікувала через те, що не розуміла, що відбувається, хоча все навколо мене було нормально, але щось ставало тригером, і я починала дуже сильно через це панікувати. Намагалася концентруватися на диханні, та в такі моменти тобі здається, що ти не можеш більше дихати. І все - в тебе істерика.

Я не пила ніяких заспокійливих препаратів, бо годую грудьми. Тому пробувала різні практики, дихальні вправи, телефонувала психотерапевту. Важкувато було, але зараз вже все нормально.

Тому якщо таке є, щотижня ти маєш зустрічатися зі своїм терапевтом на сесії. Для нас з моїм терапевтом було принципово - ніяких ліків, антидепресантів, нейролептиків, противотривожних. Готова була все робити, аби впоратися самій і повернути свою голову до себе.

- Що допомагає зараз тримати рівновагу?

- Спорт. Я п’ять разів на тиждень займаюся з тренеркою Христиною Горбач. Причому вона зараз вагітна третьою дитиною і веде онлайн-тренування. Ця жінка сповнена неймовірної енергії. Я все життя в спорті, але стільки, скільки я знаю тепер про своє тіло, я без неї ніколи б не знала.

Я завжди робила все не на користь собі: то в мене було занадто багато тренувань, то я хотіла бігати по 20 кілометрів, то півмарафон пробігти, і це просто руйнувало моє тіло, а не укріплювали його.

А зараз я знаю, де в мене той м'яз, як і що працює. Плюс - харчування. Я обожнюю готувати все смачне і корисне. Обожнюю їсти. Годуючи грудьми, стала ще більше їсти (сміється).

- Напевно, спорт все з’їдає, бо по вам не видно.

- Маркуся просто під’їдає (сміється). Тому спорт – це моя віддушина. І – моя дитина. Коли в тебе є дитина, в тебе немає можливості розкиснути, ти не можеш впасти в якийсь стан і страждати, бо в тебе є зобов'язання, які ти маєш виконувати щоденно.

Мрію, щоб люди ніколи ніде більше не воювали

- Перечитувала сьогодні інтерв’ю з вашою подругою Катериною Тишкевич, де вона розповідає, як вперше запросила свого чоловіка Валіка до вас додому. Ви така собі хресна мама цієї пари?

- Ой, ну не знаю. Ми ще й жили потім утрьох, коли в них починалися стосунки. Знімали всі разом квартиру. Я дуже її люблю. Коли Катюша лежала в комі, ми з чоловіком не могли прийти до тями. Вкладали Марка спати, а потім сиділи удвох і просто ридали. Я розповідала йому кожну нашу подію, ми дружимо ще з першого курсу університету – вже більше 10 років.

Обожнюю нашу дружбу. Ніколи ні в неї, ні в мене не було ніяких заздрощів. Завжди – лише величезна підтримка і віра. Ми завжди одна одну нахвалювали іншим режисерам. Катя завжди: «Ой, а моя Зая, а в мене є Зая, вона в мене така і така…». Завжди так було. І це дуже цінно. Вірю, що все у неї буде добре.

- У промо фільму «Лишайся онлайн» я прочитала таку важливу сьогодні фразу, що наша роз’єднаність – небезпечніша за росію. І це правда, особливо коли бачиш, як люди гризуть одне одного у соцмережах. Як це перебороти?

- Не знаю. Для мене це очевидні речі - на всіх і на кожну ситуацію дивитися з емпатією, від серця, не з думкою, як би мені засудити, а зі сторони людяності.

Кожен з нас живе своє життя, у кожного - свої складні обставини. Для мене приклад – Надя Хільська (дружина актора Олексія Хільського, який загинув на війні у серпні 2023-го. – Авт.). Надя після втрати свого чоловіка ніколи нікого не засудить, ніколи не напише, чому хтось не воює чи що я страждаю, а ти ні… Вона ніколи такого не зробить.

- Причому людина переживає величезний біль.

- Так, Надя переживає величезну втрату, перш за все, свого найкращого друга. Бо вони були найкращими друзями вже дуже багато років. Вже не кажу, що вони були чоловіком і дружиною, що у них спільна дитина… Ти втрачаєш свою рідну душу. Чоловік - це найкращий друг, немає ближчого за чоловіка.

Пам’ятаю, хтось написав щось у фейсбуці, на кшталт, що ви виставляєте своїх дітей в стрічці, можливо, в когось дитинка з вадами народилася. А Надя прокоментувала: «то, може, мені тепер під всіма фотографіями закоханих писати, що мій чоловік помер?»

Я не знаю, звідки у людей ця злість береться, звідки в них є на це сили. Мій колишній чоловік був дуже агресивний, і я не розуміла, звідки в нього на це сили. І навіщо туди витрачати так багато сил, якщо легше на все дивитися з добрим серцем.

- А про що ви нині мрієте, звісно, окрім нашої найбільшої мрії - Перемоги?

- Мені б дуже хотілося, щоб «Лишайся онлайн» подивилися у Європі, щоб більше людей знали про нашу війну. Мрію, щоб люди ніколи ніде більше не воювали.

У січні, на свій день народження, я задувала свічки і хвилини півтори перераховувала в голові бажання: щоб хлопці не гинули, щоб у них була зброя, щоб у кожну родину повернувся чоловік, тато, хлопець, син…

А подружка й каже мені: а що для себе ти хочеш? Хочу, щоб всі були живі й здорові. Це найголовніше, бо все інше взагалі значення не має. Війна підсвітила це дуже яскраво. Всі досягнення, гроші, успіхи – це все не важливо. Важлива тільки твоя родина і щоб всі були здорові. Насправді саме це тримає і робить щасливою.