"Розповідав нам казочки". Наталія Сумська – про відразу до промов про "два-три тижні", театральний бум під час війни та любов до громадського транспорту

Наталія Сумська – прима Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, де служить вже 47 років. Усі ці десятиліття багато глядачів приходять до театру саме "на Сумську".

В інтерв’ю OBOZ.UA провідна українська акторка розповіла про театр під час війни, рекорд України, який встановила одна із її героїнь на сцені, та спільні роботи з чоловіком та сином. А також зізналася, де можна зустріти народну артистку просто на вулиці в Києві.

– Пані Наталю, як вам живеться в умовах війни?

– На другому році повномасштабної війни, мені здається, люди стали більш вразливими – я це бачу. Але поза стражданням намагаються себе зайняти – роботою, книжками, господарством. Тим же театром. І так вже було – не тільки наше покоління переживало війну. Моя мама Ганна Опанасенко-Сумська покинула нас за кілька днів від початку повномасштабного наступу. Вона інколи згадувала окремі епізоди попередньої війни.

Мої рідні пережили окупацію. Хоча мені здається, сьогоднішня війна страшніша тим, що ворогом, безжальним варваром виявився найближчий сусід, що причаївся на кілька десятиліть, а тепер запустив своїх найманців на нашу землю. І ще жорстоко, неочікувано, нестерпно те, що ми зараз переживаємо до тисячі ракетних атак, знищення цілих міст і найбільшу втрату – втрату наших захисників.

Уявімо, що коїться на передовій! Нам треба щиро молитися, допомагати чим можемо воїнам. Я вірю, що молитва допомагає, і знаю, що інколи не все в руках людей. Хоча і від нас у тилу багато чого залежить. У минулу війну, наприклад, люди не могли допомагати грошима, бо не було тоді сучасних можливостей для цього. Волонтерський рух – це унікальне явище, яке на наших очах рятує Україну.

Прикро, що так розгулялася корупція. Крадіжки, про які говорять звідусіль. А поряд із цим люди віддають останнє. Це внутрішнє горе – і його, на жаль, чимало. І чому нам так окреслено в житті? А народ все ж продовжує спротив та мужньо зносить ці надскладні випробування.

– Коли ви зрозуміли, що це протистояння не "на два-три тижні", а надовго?

– Сьогодні ми вже знаємо напевне, що війна не минає за тиждень-два. Памʼятаю, що люди слухали тих спікерів, котрі передрікали швидку перемогу, однак мало вірили в це. І робили свою справу. Настає ранок, ти повинен встати і працювати, аби підтримати близьких і тих, хто йде воювати. І заради пам’яті тих, кого вже немає з нами. Це страшне горе, і ми ще довго будемо їх оплакувати. А дорікати тим, хто розповідав нам казочки, немає сенсу. Покладаємося, як завжди, на час, який все розставить по місцях – я вірю в це. Як і в те, що правда переможе. І армія зупинить страшну навалу.

– Акторам місце на передовій?

– На війні, окрім суто військових, є митці, поети, музиканти, актори. На жаль, ми втратили вже багатьох. Знаєте, я інколи думаю: йде така страшна війна, а навкруг вирує життя. Працюють розважальні заклади – це так дивно. А може добре? Немає у мене відповіді. Але точно знаю, що за все добре, що зараз відбувається, маємо дякувати одним людям – військовим. Вони приходять до нас в театр. Для мене така радість, коли можна побачити їх у глядацькій залі. Бува, підглядаю за завісою в зал й одразу вирізняю дорогих гостей, глядачів у військовій формі. Щастя, коли є можливість обійняти їх.

– Розповідаючи про себе в одному з інтерв’ю, ви кажете: "Моя територія – це театр". Скільки разів зіграли свою Кайдашиху в "Кайдашевій сім’ї", яка збирає чи не найбільше овацій?

– На момент, коли ми розмовляємо з вами, відіграли вже 370 вистав. Наші адміністратори сказали, що це є рекордом України. За 16 років стільки разів вистава з’являлася на нашій сцені. Але ніхто зараз цим, доки йде війна, займатися не буде – це зрозуміло. Головне, що вистава живе, українська класика – на сцені, а в залі аншлаг. Люди дякують за правду, яку ми несемо зі сцени. Зараз "Кайдашів" чимало – авангардистських, зі своєрідним режисерським баченням. А це чиста класика. Намагатимемося, щоб вона такою і залишалася.

– З роками щось змінюється у вашій "Кайдашевій сім’ї"?

– Глобально – нічого. Вистава зроблена. Імпровізувати – це тільки на шкоду. Змінюється склад акторів: зайшло вже друге покоління виконавців – синів і невісток. Кожен по-своєму входить на ролі, головне, щоб зберегли інтонацію українського класичного твору, яку описував Нечуй-Левицький.

– Коли бачите, що щось йде на сцені не так: хтось не дотягнув фразу, не так красномовно подивився на партнера, як потрібно, – можете про це потім сказати?

– Зазвичай, переживаю це в душі. Когось научати – це невдячна справа. Та й часом зауваження можуть і не сприйняти. Хоча було б добре, якби актори слухалися (сміється).

– Ви своєю Кайдашихою, здається, живете.

– Абсолютно! Я вже не раз казала: не йду туди грати, а йду пожити отам, у селі Семигори.

– Як ставитеся до фільму "Спіймати Кайдаша", який теж знятий за п’єсою Нечуя-Левицького, проте осучаснений?

– Добре! Серіал дуже вдало осучаснений. Там де є правда, кінокартина забере увагу, глядача не обдуриш. А як зазвичай буває? Подивилися щось прохідне – поговорили та й забули. А тут правдиве виконання. Люди навіть терпіли рекламу, не могли відірватися! Гра акторів – переконлива. Найбільше мені сподобалася Мотря – просто неймовірна. І Кайдашиха. У актрис, які зіграли ці ролі, вийшов дуже гарний тандем.

– Чому так важко стало потрапити на вистави Театру Франка – квитки розлітаються за два місяці практично на всі постановки?

– Глядачі потребують живого безпосереднього сценічного мистецтва, справжнього, щирого. Зрештою, у час війни – це духовна допомога. Театр Франка люблять. Зараз багато нових акторів, нових вистав. І треба сказати, що наш театр ніколи не був обділений увагою глядачів. На деякі вистави за нашої з чоловіком участі люди приходили по три і більше разів. Вистава "Кін ІV" (у головній ролі Анатолій Хостікоєв), йшла в театрі рівно 20 років. "Пігмаліон" – 12 років, а вистава "Швейк" – понад 25 років. Приходили з дітьми, а ті дорослішали й згодом приводили вже своїх дітей.

– Не виникає образи на глядачів, які часом не вимикають телефони під час вистав?

– Я вже працювала з таким на сцені в "Кайдашевій сім'ї". Тоді і кажу прямо зі сцени: "Оно, чуєш, Карпе, дзвонять у церкві?" В залі – сміх, а той, хто не вимкнув звук, затихає. Але таке допустимо тоді, коли комедійна сцена дозволяє імпровізувати. В іншому випадку доводиться не звертати увагу, вдавати, що не чуєш.

– Коли готувалася до розмови з вами, звернула увагу на те, що, даючи з чоловіком спільні інтерв’ю, ніколи не перебиваєте один одного, як буває з іншими творчими людьми, бо всі ж емоційні. Плавно одне одного доповнюєте: він розповів – ви продовжили, або навпаки. Як досягається така гармонія?

– По-перше, Анатолій – людина емоційна, коли веде розмову, його дуже цікаво слухати, там немає чого додавати. По-друге, я звикла до нього дослухатися, бо він не тільки актор, а й режисер вистав, у яких я беру участь.

Коли створюємо виставу, то і вдома про це розмови, бо то є цілодобовий процес, природній стан для творчої людини. Найсолодша мить, коли приходить фантазія, ця муза чарівна, і ти ніби схопив за хвоста жар-птицю, що веде за собою й прискорює створення ролі, вистави.

– Чи близький вам світ кіно? Охоче приймаєте пропозиції від кінорежисерів?

– Ой, це кіно… Цей світ цікавий насамперед своєю радикальною відмінністю від театру. Це зовсім різні способи входження в процес роботи. В будь-якому кіно мене більше, ніж кіноефекти та режисерські прийоми, приваблює акторська гра. Мені цікаво слідкувати за виконавською майстерністю актора. Люблю, коли у фільмі є цікавий сюжет. Подобається класичне кіно, таке, щоб захопило тебе й не дало відволікатися.

– Особисто мені дуже сподобався ваш тандем із чоловіком у серіалі "Село на мільйон" – він дуже теплий.

– Мені приємно, що ви згадали "Село на мільйон". Нам часто про цю роботу нагадують шанувальники: "Ой, ми вас пам’ятаємо за цими ролями". Або таку фразу згадують, яку Анатолій сам придумав: "Ну, як же я тобі зараз буду допомагати, коли я в піджаку?" Люди цитують, згадують. Ми дуже завдячуємо режисерові Баті Недичу. В нього принципи роботи: підтримувати актора, довіряти йому – мені таке імпонує, бо тоді розкриваєшся перед камерою.

– Ви погодилися б знову зіграти в "Слузі народу", враховуючи, що ваша роль – мама головного героя – зовсім невелика?

– Вже знято, змінити не вдасться, то навіщо міркувати? Крім того, я така артистка, яка віртуально не посилає себе в минуле. Живу теперішнім життям. Сьогодні вже народжується інше українське кіно. Навесні має вийти чотирисерійний фільм, який знімав режисер Заза Буадзе для "1+1". Атмосфера на майданчику була прекрасна – от як ще колись знімали. Тема військова, про молодих людей, які кинулися на захист України.

– Сім років ви віддали телебаченню, працюючи ведучою телепрограми "Ключовий момент". Як згадуєте ту роботу?

– Зараз такого штибу передач багато – а ми тоді були першими. І програма виходила дуже позитивною – ми не копирсалися в людських долях, не провокували нікого на з’ясування стосунків. Просто допомагали героям порозумітися й повернути рідних у своє життя. І якось так виходило, що вони самі заповнювали сюжет програми своєю щирістю й великим бажанням прибрати між ними ту стіну мовчання протягом довгих років. Дивно, що люди й досі пам’ятають програму "Ключовий момент".

– Які використовували секрети, щоб люди вам відкривалися?

– Не повірите – нічого не робила, але довіра від людей була неймовірна. І герої наші – прекрасні. Чомусь мені дуже запам’яталася одна дівчина – сама ще зовсім юна (красуня – і мова чудова, і органічна), а виховувала сама п’ятьох братів та сестер. Вона звернулася до нас, бо хотіла знайти маму. А під час зустрічі в студії жодним словом не дорікнула матері – стільки було благородства в цій дитині. Нещодавно бачила по ТВ історію хлопчика-переселенця, який доглядає менших братів та сестер. Батьків не стало після обстрілів. Це не поодинокі історії. Швидко дорослішають діти у війні.

– Ці історії впливали на вас як маму двох дітей?

– Графік був дуже напружений – бувало за день знімали більше десятка історій. Наступного дня – репетиція в театрі, ввечері – вистава. Але за допомогою чоловіка усе встигала. До речі, останньою програмою була зустріч його однокласників. Брали участь також педагоги й перша вчителька, яка досі жива – їй давно за 90 років.

– Ваш син В'ячеслав теж став актором. Як зараз проходить його творче життя?

– Багато дублює – одне з його улюблених захоплень. От зараз в кінотеатрах йде фільм "Вонка" – українською головний герой говорить його голосом. І "Дюна" – це теж він. Ми разом граємо у виставах "Незрівнянна", "Люкс для іноземців", "Кайдашева сімʼя". Окремо син грає у "Конотопській відьмі", "Безталанній", постановці "Мартин Боруля". Любимо обговорювати, як глядачі сприйняли чергову виставу. І взагалі дуже любимо зустрічатися. На Новий рік збиралися, побули разом. Мене тішать такі миті: згадуємо, жартуємо, спілкуємося, пародіюємо. Переносити акторство в звичайне життя – це притаманно нашій сім’ї. Слава – жартівник, це в нього від природи, ще з юності. Цілі концерти нам влаштовує. Молодчина! В нього є комедійний талант, це дуже рідкісний дар.

– Цікаво: з ким ви ділите гримерку в театрі?

– Я не міняю гримерну кімнату кілька десятків років. Хто поряд? Настечка Рула, Марійка Рудинська, Катерина Артеменко, Настя Чумаченко, а ми з Людмилою Смородиною – дві корифейки. У нас десь є спільне фото з гримерки, де готуємося до "Енеїди" – це 80-ті роки, а тепер у мене знімок, де ми зараз з дівчатами у нашій гримерній на "Кайдашевій сім’ї". Після вистави можемо залишитися, щоб поговорити, помріяти. Хтось якісь фрукти принесе, коржики, чай поп’ємо.

– Чи можна зустріти Наталю Сумську просто на вулиці?

– Я артистка, яка дуже любить проїхатися тролейбусом. Особливо, коли там мало пасажирів. Ця атмосфера мені нагадує молоді роки, коли їздила до батьків у театр, де вони працювали у Запоріжжі. Люблю наземний міський транспорт, метро – менше, хоч тепер це захист для киян від ракет. А ще ходжу пішки – спеціально виділяю час, щоб пройтися. Коли впізнають, то трапляються несподівані реакції, часом навіть смішні. Пам’ятаю, якось влітку, ще до війни, відпочивали на пляжі, купалися в Десні. Я одягла окуляри, хусточку, щоб сонце не пекло. А люди, що плавали поруч, кажуть мені: "От і не заховаєтеся. Ми впізнали вас по голосу".

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором В’ячеславом Довженком – про запізнілі кроки влади та скандал із прізвищем Зеленський у своїй виставі.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!