"У мій будинок прилетіли уламки ракети". Леся Патока про українську мову до 24 лютого, кокошники Полякової і те, чому залишила Португалію заради України

Українська художниця по костюмах і авторка "Воїна світла", який приніс Україні першу за 80 років перемогу на конкурсі "Міс Всесвіт", Леся Патока на початку повномасштабного вторгнення за волею долі опинилася в Португалії. Попри те, що країна–мрія мільйонів активно наслідувала її роботи, стилістці так і не вдалося там себе реалізувати.

Що змусило Патоку повернутися в Україну, де російські окупанти зруйнували її житло, якими були стосунки з популярною співачкою Олею Поляковою, для якої художниця створила славнозвісний кокошник, і те, чому в українців зараз є унікальний шанс почистити все в корінь та побудувати країну з нуля, – в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA.

– За освітою ви педагогиня та географ-психологиня. Чи довелося працювати за фахом?

– Ні, не довелось. У мене на цю тему цікава і повчальна історія. Я із родини вчителів, а діти вчителів – це такі трохи "зламані" діти (усміхається). Мама хотіла, щоб я також була вчителькою географії. А я, чесно зізнаюсь, не любила географію. Але вирішила вступити на педагогічний заради батьків. Зараз, оглядаючись назад, я розумію, що це рішення було помилковим.

Мені дуже подобається система, яка є у США. Там дітям дають вибір поподорожувати, попрацювати офіціантами чи на заправках, подивитися, що вони хочуть, і вже у двадцять зробити свій свідомий вибір... Так ось, мені ще й вдалося вступити на бюджет і отримувати стипендію. Паралельно я працювала аніматоркою в боулінг-клубі. І можу сказати, що у мене до цього був хист, мабуть, тому що кожне літо я проводила у дитячому таборі. Але, бачивши зсередини, що вчительська праця не дуже цінується і низькооплачувана, вирішила, що освіту здобуду суто для батьків.

Тому після третього курсу, коли вже самостійно достатньо заробляла, поставила батьків перед фактом, що переходжу на заочну форму навчання, яке оплачую собі сама. Під час практики я отримала дуже гарну пропозицію від директора престижного ліцею, але відмовилась. Бо це не мій шлях.

– А з чого взагалі починався шлях до одного з найвідоміших художників по костюмах в Україні?

– У нас у сім’ї було так, що якщо я хотіла щось собі купити чи піти на якісь умовні "гульки", то мала сама на це заробити. Тому я розносила соціальні газети по своєму мікрорайону, а наш район не дуже безпечний, м’яко кажучи, може конкурувати із Троєщиною. Потім розповсюджувала косметику Avon, Oriflame, роздавала флаєри.

Потім мене запросили в щотижневий журнал "Телегід", в якому друкувалися анонси програм телебачення. Там була цікава рубрика Hand made. Власне, я почала її вести, і вона набирала популярності. Але це не була моя основна робота – підробіток.

Основною роботою був боулінг-клуб, де ми з моїм колишнім чоловіком вели дні народження, розважали дітей, ми там були зірками і, власне, з цього жили. Та одного дня головна редакторка запропонувала мені постійне місце у рубриці Fashion – "Одягнись як зірка". Треба було їздити магазинами, шукати схожі речі, щоб одягатися як Ріанна чи Бейонсе, до прикладу.

Я, не маючи жодного досвіду, почала це робити, і в мене почало виходити. Коли наша головна редакторка Ярослава Гресь перейшла працювати у журнал Hello, то покликала мене у свою команду на фріланс. Пам’ятаю, як мені доручили першу зйомку з Олексієм Мочановим, відомим гонщиком. Треба було зробити з нього сексі-мачо, бігати магазинами, шукати відповідний образ. І так почалась моя історія ще не художника по костюмах, а більше стиліста.

Потім журнал, на превеликий жаль, закрили, і я не знала, що робити. Мене кликали до конкурентів, та я не була впевнена, що хочу продовжувати. Мені було цікаво спробувати себе в роботі у відеокліпах, хоча і було нуль зв’язків. Далі сталась якась магія – зірки, яких я знімала для журналу і яким дуже подобалися мої роботи, почали запрошувати мене на зйомки своїх кліпів.

Водночас, щоб назбирати кошти, я робила ще костюми для реклами. Це справжня історія, як потроху я почала рости, спілкуватися з відомими стилістами, і вони підтягували мене на роботу, беручи своєю помічницею. Так я знайомилась і з режисерами. І от саме тоді почалась моя історія як художника по костюмах, коли отримала замовлення від гурту "Ляпіс Трубецькой" на пісню "Принцеса", для якого ми робили все: і костюми, і артоб’єкти. До того всі костюми монтувалися у моїй квартирі. Та коли зрозуміла, що не можу створити чотириметровий замок для відеокліпу у своїй кімнаті, вирішила відкрити власну студію – Patoka Studio.

– Вас називають авторкою відомих кокошників Олі Полякової. Чому саме цей головний убір російського національного костюму став її образом?

– Ідея створення належить не мені. Я є її реалізатором. Історія з Олею Поляковою та її кокошниками була, коли вона тільки починала свою кар’єру. Це був її перший відеокліп "Хлопали шльопки". Я була добре знайома з Мішею Ясинським, продюсером Полякової. Він до мене звернувся як до реалізатора. Так і познайомилася з Поляковою. Я зробила ці кокошники, це були витвори мистецтва, характерні, на жаль, для Росії…

У нас була дуже довга історія, хоча я ніколи не працювала над образами Полякової, тому що в Олі дуже складний характер, у мене також, а два складні характери – це неможливо. Але ми співпрацювали по головних уборах, у нас були різні кокошники: які світилися, з косичками і т. д. Крім них, робили їй ще корони. В якийсь момент вона почала від цього образу відходити, і наша співпраця на цьому закінчилась. Але мене дуже потішила історія, коли Оля Полякова на початку повномасштабного вторгнення спалювала на Лисій горі той найперший кокошник, який я зробила для неї.

– Повномасштабне вторгнення в Україну застало вас на відпочинку за кордоном, а потім місцем свого тимчасового захисту ви обрали Португалію. Яким був період вашого життя там?

– Вперше за два роки я поїхала з донькою та своєю подругою відпочивати на Шрі-Ланку з літніми речами за два дні до вторгнення. Коли все сталося, було жахливе відчуття від нездатності щось зробити. Ти на іншому кінці світу, твоє місто бомблять, твою країну захоплюють, там твої батьки, друзі. Куди повертатися з дитиною? Через тиждень після повномасштабного вторгнення в мій будинок прилетіли уламки ракети. Я з жахом згадую той відпочинок. Батьки відмовлялися виїжджати, дистанційно намагалася допомогти сусідам. Ще й до всього там, на Шрі-Ланці, було багато росіян, бійки, сварки плюс внутрішні проблеми острова із багатогодинним відключенням світла, можна сказати блекаут відчули на собі набагато раніше. Тому почала шукати варіанти, куди ж їхати.

Авіакомпанія Air Arabia ігнорувала наші емейли з проханням обміняти квитки. Я категорично не рекомендую цю компанію нікому. За певний час мені все ж вдалося вийти з ними на зв’язок через Instagram, і все, чого добилася, це переведення коштів у бали в особистому кабінеті. Ми з подругою наївно сподівалися, що нам вдасться обміняти квитки, але, на жаль, ця компанія літає лише до двох столиць Європи – Києва та Тбілісі.

Ми подумали, що летимо хоча би до Грузії, але з нас почали вимагати ще й доплату! Ми були шоковані. У нас в країні війна, ми не можемо повернутися додому, а з нас ще вимагають кошти! Не маючи вибору, вирішила полетіти до Тбілісі. Нам здавалося, що це і ближче, і їхня культура нам близька, але почала читати, що через війну туди почало прибувати ще більше росіян. Тому вибір впав на Португалію, якомога далі від представників країни-агресора.

Прожила там пів року. Я була впевнена, що у Лісабоні у мене не буде проблем із роботою. Перше, що я зробила, коли приїхала, це почала дізнаватися, чи є в Португалії шоу "Маска", адже я робила костюми для нашої, української "Маски". Дізнавшись, що було скопійовано три мої роботи (що є цілком законним за чинними правилами цього шоу), знайшла контакт каналу і написала їм великого листа, про те, що я – Леся Патока – художниця по костюмах, я тут, у Лісабоні, давайте співпрацювати! На що отримала досить суху відповідь, типу дякуємо, ми збережемо ваш контакт. Сказати, що це був шок, це не сказати нічого. Та я вирішила не здаватися, шукала місцевих зірок.

Португалія – країна, яка добре ставиться до гендерної рівності, національних меншин. І я подумала, що зможу робити костюми в цьому напрямі. Але не спрацювало. Потім мене познайомили з людиною, яка відповідала за Netflix у Португалії та Іспанії. І це могло би бути ідеальним вирішенням, бо вона була в захваті від моїх робіт. Але та особа сказала, що "при всій повазі, мені нема чого робити у Португалії", бо португальці не про це. Не про такий масштаб, не про такі костюми. І якщо я хочу, то вона допоможе мені з роботою в Іспанії, але я маю вивчити іспанську мову. А мені вже португальська мова важко давалася, і я зрозуміла, що мені у Португалії нема чого робити.

Коли вже повернулась в Україну для створення костюму "Воїн світла" для конкурсу "Міс Всесвіт-2022", який став найкращим костюмом світу, мене почали позначати в stories на світлинах із Португалії. Там саме проходив карнавал, де більшість дівчат були у костюмах "Воїн світла"! Тоді я виклала свою stories зі словами "Боже мій! Який сюр! Країна, яка не дала мені жодного шансу бодай спробувати, потім наслідує, знову копіює мої роботи, коли я вже повернулася в свою країну, де досі триває війна!".

– Коли переглядала програму з Євгеном Синельниковим "Наші в Португалії", то склалося враження, що ви досить впевнено почувалися в Лісабоні. Чи є щось таке, за чим сумуєте?

– У мене щемить серце за тутешніми ярмарками. Вони там просто фантастичні! Я дуже сумую за ними. На київських ярмарках досі сильний відбиток радянщини, немає того, що продають португальці. Хоча в мене склалося враження, що самі португальці не цінують своїх королівських скарбів. Бо віддають шикарні речі за безцінь. Ми з подругою, з якою разом приїхали до Лісабону і яка там залишилась, навіть створили проєкт "СКАРБОНАДИБАНКА". Він йде щовихідних онлайн для таких же прихильників ярмарок, як і я.

– Як ви вважаєте, яких змін зазнав український шоу-бізнес від повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

– Зараз шоу-бізнес "мертвий" з точки шоу як для людини, яка займалася костюмами для шоу, але дуже прогресивний з точки часу. Зараз не на часі робити шоу, костюми, всі свідомі виконавці спрямовують кошти на допомогу Збройним силам України. Коли я повернулась в Україну, то зрозуміла, що ще не скоро буду працювати із шоу-бізнесом, але дуже тішуся, що з початком війни ми нарешті побачили, хто із топових виконавців є хто, хто виїхав за кордон і не повернувся і навіть не проводить збори, не донатить. Ми побачили тих, хто дуже швидко "перевзувся" і зрозумів, в яку сторону рухатися.

Ми часто говоримо з нашими друзями, знайомими про "перевзування", чи це добре, чи погано. Як на мене, є такі, що "перевзулися" і створюють гарний контент. При цьому є ті, що роблять таку "дичь" і таку шароварщину, що краще би вони просто зникли з початку повномасштабної. Тому що, на мою думку, зараз ідеальний час для України. Так, він дуже складний, так, ми витрачаємо все, що можемо, на свою безпеку, донати і т.д. Але це час, коли ми можемо почистити все під корінь і побудувати все з нуля. Побудувати культуру, фірмову музику. Для мене це дуже важливо.

Мені хочеться вірити, що у нас буде відродження такої музики, за яку би не було соромно. Зараз ще й такий час, стільки музичних пабліків, що і продюсер не потрібен. Мене тішить, що гурт "Один в каное", за музику якого тобі не те що не соромно, а ти нею захоплюєшся, дає чотири концерти на місяць у Києві і не сидить в кріслі журі топових передач.

Або історія з ONUKA. Дуже нішева історія. Абсолютно не масмаркет. Це проєкт, яким я пишаюся. Ната із Женею дуже близькі мені люди, це вже як сім’я, це вже давно не клієнтські стосунки. Я пишаюсь багатьма своїми проєктами, але цей для мене особливий, в якому я від початку і для мене він показник якості мого повноцінного продукту, на якому вже виховано точно одне покоління, бо проєкту десять років. І ним можна показувати, що Україна може бути небанальна, не у вишиванці. Вона може бути стильна і зміксована.

– Як при такому ритмі життя вдається поєднувати кар’єру і материнство? Ваша близька подруга Ната Жижченко в одному з інтерв’ю сказала, що кар’єра – це легше, аніж діти?

– Так і є (усміхається). Нещодавно ми спілкувалися з Натою. То вона каже, що в неї дві дитини і дві няні. Всі гроші йдуть на них. Я пам’ятаю ті моменти, про які говорить Наточка. Коли оплачуєш садки, нянь, гуртки, і в кінці місяця виходиш у нуль, але купуєш собі час, щоб мати можливість видихнути, зробити йогу, манікюр, відчути себе живою жінкою. Материнство – це окрема робота. Але в мене вже велика дитина, дев’ять років, це вже особистість, яка обговорює зі мною серйозні теми, з якою можна порадитися, яка вже їздить зі мною на студію, на зйомки, може щось допомогти.

Розповім вам одну історію. Якось я хотіла привезти із відрядження кошеня, але вирішила все ж порадитися із своїм коханим та дочкою, бо в нас в сім’ї – демократія (усміхається). Щоб ви розуміли, мій коханий – парамедик, госпітальєр, перебуває на Запорізькому напрямку і більше любить собак. Для нього рись, яку я привезла із Львова, було овер, але зараз він так її любить, що коли приїжджає, то спочатку обіймає її, а вже потім всіх нас. Коли я скинула йому відео, то писав мені, щоб подумала, що це вже два коти. Як буду ходити з ними до бомбосховища і т.д.? Але врешті він погодився.

Тому коли я написала аналогічну пропозицію доньці, була впевнена, що вона з радістю погодиться на кошеня. Але що ви думаєте? Вона написала мені три абзаци з аргументацією, чому ми не можемо взяти кошеня! "Чим ти думаєш, мамо? А якщо кошеня не поладнає із риссю? А ти подумала про те, скільки це відповідальності? Це в два рази більше корму!" Мені, з одного боку, смішно: спочатку у тебе є батьки, які не дозволяють тобі домашніх тварин, а потім ти вирощуєш дитину, яка каже тобі: "Мамо, чим ти думаєш?".

– До повномасштабного вторгнення ви давали інтерв’ю російською мовою. В який момент перейшли на українську?

– У 2021 році я вирішила перейти на українську мову. Я корінна киянка, і, на превеликий жаль, Київ дуже російськомовний. Я все своє життя говорила російською. Пригадую, коли їздила до Львова, який просто обожнюю, там переходила на українську мову і по поверненню в Київ хотілося продовжувати. Але в мене було виправдання, що вся сфера шоу-бізнесу спілкувалася російською, і не вистачало мотивації. А на 2021 рік я, як завжди, складала віш-ліст, і одним із пунктів був перехід на українську мову. Після Нового року я відкрила його і вирішила почати, як мені тоді видавалося, з найлегшого пункту – українська мова. Перше, що я зробила – це видалила російську мову з клавіатури. Почала дивитися український контент. Моя дочка підтримала мій вибір і також перейшла на українську. Багато друзів не могли зрозуміти, казали, що, мовляв, побачимо, наскільки тебе вистачить. Але нічого, прорвалась!

– У мене після інтерв’ю з вами планувалася розмова з військовослужбовцем. І мене вразило, що коли ми домовлялись про це, сказав, що на тиждень наперед не планує, відучився, мовляв. Тому ми спілкувалися буквально наступного дня. Чи можете на власному досвіді підтвердити або спростувати, що більшість українців перестали планувати щось більше, ніж на завтра?

– Це наша найбільша проблема, вирішення якої немає. Але я скажу, що якщо порівнювати з минулим роком, то змінилося в кращу сторону. Всі мої друзі казали, що не планують нічого більше, аніж на два тижні. Зараз я розумію, що можу купити квитки із моїми близькими людьми до театру за місяць, що це вже перемога. Але відчуття, що ти не можеш планувати своє життя, не знаєш, коли до тебе може прилетіти. Всім здається, що вони в безпеці, перебуваючи в містах України, а не на нулі, але ми ж бачимо, як обстрілюють житлові будинки росіяни, тому ніколи не знаєш… Планування залишилося в минулому житті.

Та найбільше мене засмучує те, що я перестала мріяти, не можу собі цього дозволити. Але бути в Україні – мій свідомий вибір, для мене дуже важливо залишатися в моїй країні, з моїми людьми, змінювати їхні історії тими ресурсами, які маю я, давати на аукціони якісь свої витвори мистецтва, тим самим допомагаючи нашим хлопцям в армії. Хочу, щоб моя дитина росла тут, щоб донька знала, що вона – українка і як важко виборюється свобода.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з українською акторкою Надією Марінкою про "меншовартість" українців, евакуацію в Португалію мами з 11 дітьми і те, чому не перестане захопюватися Достоєвським через диктатора Путіна.