10 фактів про російсько-українську війну

1. Російська агресія проти України триває не два роки, а ціле десятиліття (і навіть довше)

Росія напала на Україну не в лютому 2022-го, а на вісім років раніше – у лютому 2014 року. Все почалося з Криму. І відсутність широкомасштабних бойових дій тоді не повинна нікого вводити в оману. Гібридна агресія не перестає бути агресією.

Дата 20 лютого 2014 закарбована на відомчій медалі Міноборони РФ «За возвращение Крыма». Також цей день визначений початком збройної російської агресії у Заяві Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків». У Криму ЗСУ зазнали і перших людських втрат від окупантів. 18 березня вбито прапорщика Сергія Кокуріна.

Наступним етапом агресії була гібридна окупація низки районів Луганської і Донецької областей навесні 2014 року. Як і в Криму, на Донбасі участь в агресії брали не лише місцеві бойовики, а й регулярні російські війська. Фактично частиною збройних сил РФ були й так звані 1-й та 2-й корпуси «народної міліції ДНР і ЛНР».

Третім етапом російської агресії стало повномасштабне вторгнення, яке розпочалося 24 лютого 2022 року. Втім, до першої практичної спроби порушити територіальну цілісність України Росія вдалася ще у 2003 році, коли спробувала заволодіти островом Тузла у Керченській протоці.

2. «Державний переворот на Майдані» як вигаданий casus belli

Коментуючи причини війни, російська пропаганда як папуга завжди згадує так званий «державний переворот», тобто втечу президента Януковича після розстрілів учасників Революції Гідності.

По-перше, ніякого «державного перевороту» в Україні не було. У момент самоусунення Януковича (і перетворення його на маріонетку путінського режиму) легітимність та спадковість влади підтримував український парламент. У тому ж 2014 році були оголошені дострокові президентські і парламентські вибори. Якби переможці Януковича були узурпаторами, то навряд чи б вони так легко розпрощалися з владою, яку передали новій команді. У 2019 році влада в Україні оновилася знову. Попри всю свою пропагандистську риторику, офіційно Москва ніколи не ставила під сумнів легітимність органів влади України після 2014 року.

По-друге, внутрішньополітичні процеси в Україні не давали Росії жодних законних підстав для інтервенції. Військове втручання Москви не було санкціоноване ООН, воно не спиралося на жодні міждержавні угоди України з РФ. А чинність підписаного Януковичем «запрошення російських військ в Україну», яке демонстрував представник Росії в ООН Чуркін, оспорювали навіть адвокати президента-втікача в українському суді.

3. «Російська весна»: окупація під димовою завісою фейків

До 2022 року Росія всіляко приховувала та заперечувала, що вона є учасником збройного конфлікту з Україною. Тому цей етап війни зазвичай називають «гібридним», у сенсі – замаскованим під дещо інше, ніж російська агресія.

Своїх солдатів у Криму Кремль довго і вперто називав «місцевими загонами самооборони», які придбали військове спорядження у воєнторзі. Повалення легітимних інститутів влади у Луганській і Донецькій областях відбувалося під гаслами місцевого сепаратизму, проте провідну роль в подіях весни 2014 року зіграли російські спецслужби і найманці.  Наприклад, захоплення Слов’янська у квітні 2014 року здійснила диверсійна група під керівництвом співробітника ФСБ РФ Ігоря Гіркіна, який згодом став «міністром оборони ДНР».

Російська пропаганда весь цей час розповідала про «громадянську війну в Україні», «народне повстання на Донбасі» тощо. Коли у серпні 2014-го в український полон потрапили кадрові військовослужбовці 98-ї повітряно-десантної дивізії ЗС РФ, Путін заявив, що «вони просто заблукали». Так само у лютому 2015 року під Дебальцевим «заблукали» танкісти з Бурятії. Ще більше російських військових на Донбасі зафіксували розслідування InformNapalm та інших команд осінтерів.

Без російської організаційної, кадрової та ресурсної підтримки режими так званих «ДНР» і «ЛНР» просто не могли б існувати. 

4. Мета Росії – не «миротворчість» і не повернення «історичних територій», а упокорення всієї України. Або її знищення.

Заяви Путіна про те, що напад на Україну був потрібний для «захисту» мешканців Донбасу, або що Росія просто прагне повернути свої «історичні території» не відповідають дійсності.

Бойові дії на території Луганської та Донецької областей почалися саме внаслідок російського вторгнення у 2014 році. До цього нічого життю українських громадян не загрожувало. Чим більше Кремль втручається для «захисту», тим більше цивільних людей гине.

Поняття «історичних територій» взагалі є юридично нікчемним, на відміну від міжнародно визнаних державних кордонів України, котрі Москва прагне свавільно змінювати відповідно до власних імперських амбіцій. «Історичність» тих чи інших територій малює людська уява. Вчора «історичними землями» Путіна був Крим, сьогодні – Запоріжжя, завтра – Київ. З такою аргументацією немає підстав сподіватися, що Росія коли-небудь добровільно зупиниться у своїй експансії.

Всі ці «новоросії» та «народні республіки» були потрібні Кремлю тільки для того, щоб нав’язати Україні конфедеративний устрій, коли через одного підконтрольного собі суб’єкта «конфедерації» можна було визначати політичний курс всієї розколотої таким чином країни. Проте у 2022 році терпець Москви урвався. Тепер Путін веде війну на повне знищення української державності та стирання української національної ідентичності. І цю мету не приховують ані професійні пропагандисти, ані політичний істеблішмент, на кшталт заступника голови Ради безпеки РФ Медведєва і навіть самого кремлівського диктатора.

5. Саме Росія зруйнувала механізми політичного врегулювання і зірвала Мінські угоди

Від самого початку російського вторгнення Україна шукала політичних шляхів врегулювання конфлікту з метою уникнути ескалації і людських жертв. Сподіваючись на дипломатію, Київ не став розпочинати бойові дії у Криму навесні 2014 року.

Під час АТО Україна неодноразово ініціювала перемир’я. А у вересні 2014-го було підписано Мінський протокол – угоду, яка мала покласти край кровопролиттю. Росія порушила Мінськ-1, коли відновила бої за Донецький аеропорт і Дебальцеве. В результаті у лютому 2015-го з’явилася угода Мінськ-2.

Це дало початок довгому і складному переговорному процесу із залученням ОБСЄ, а також лідерів Німеччини і Франції. Проте всупереч Мінським угодам 21 лютого 2022 року Путін визнає незалежність так званих «ДНР» і «ЛНР». Менш ніж за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, постійний представник США при ОБСЄ Майкл Карпентер був змушений констатувати, що «Росія ще не виконала повністю жодне зобов’язання за Мінським пакетом заходів. Вона не втілила негайне та всеосяжне припинення вогню, не відвела важке озброєння і не забезпечила доступ для ефективного моніторингу та верифікації цих кроків. Найголовніше, що вона не роззброїла незаконні збройні формування та не повернула Україні контроль над українською стороною міжнародного кордону».

Як свідчать подальші події, Росія використала добру волю України проти неї: поки представники Москви імітували переговорний процес у Мінську, російські генерали планували «бліцкриг».

6. «Вісім років бомбили Донбас»: лицемірний міф як привід для повномасштабного вторгнення

Головна міфологема Кремля для виправдання повномасштабного вторгнення, полягає в тому, що це «розплата» за те, що українська армія 8 років безкарно обстрілювала мирних мешканців Донбасу. На кожне звинувачення у черговому акті російського варварства в 2022 році пропаганда відповідала риторичним: «а де ви були ці вісім років?»

Це типове путінське лицемірство, адже війну на Донеччину та Луганщину принесла саме Росія – до весни 2014 року Донбас жив звичайним мирним життям. На навіть весь жах, який принесла на Донеччину і Луганщину «російська весна», неспівмірний з трагедією повномасштабного вторгнення.

Після того, як відгриміли бої за Дебальцеве взимку 2015 року, конфлікт перейшов у стадію «замороженого» і кількість жертв різко знизилася. Так, порушення режиму припинення вогню періодично фіксувалися, однак абсолютною неправдою буде записувати всі ці випадки в провину українській стороні. В порушення Мінських угод Росія регулярно вдавалася до артилерійських і мінометних обстрілів, учасники АТО/ООС гинули від снайперського вогню і ворожих ДРГ. Проте навіть прифронтові окуповані Донецьк і Луганськ не знали масованих бомбардувань і планомірного знищення міських кварталів.

З початком повномасштабного вторгнення саме на Донбасі російська армія практикує найбільш нищівні й навіть геноцидальні способи ведення війни. Такі міста Донеччини і Луганщини, як Маріуполь, Попасна, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Авдіївка фактично стерті з лиця землі.  

7. Світ і Україна докладали зусиль, щоб відмовити Путіна від повномасштабного нападу

З початку повномасштабного вторгнення Москва генерує наратив, відповідно до якого Росія була «змушена» розпочати війну, аби захистити свої «екзистенційні інтереси». Це лицемірна брехня: ще в другій половині 2021 року світ намагався переконати Путіна відмовитись від його злочинних намірів. Відомо, що конструктивне спілкування з Росією намагалися підтримувати і Сполучені Штати, заклики до деескалації лунали з Берліна, Париж пропонував подумати над новим форматом діалогу тощо. Київ також робив все можливе, аби уникнути війни: ще у 2019 році Україна погодилась на розведення військ на декількох ділянках лінії розмежування на Донбасі. Та сам Володимир Зеленський йшов на президентські вибори 2019 року в тому числі під гаслами пошуків миру. Проте всі ці зусилля розбилися об фанатичне прагнення Путіна реалізувати власні імперські амбіції.

8. Самогубство замість «бліцкригу»

Російський план блискавичного захоплення України з тріском провалився ще у березні 2022 року, коли Сили Оборони України запобігли окупації Києва, а також вибили російські війська з Чернігівщини та Сумщини. Але замість того, щоб відмовитись від подальших зазіхань на суверенітет України, Москва розпочала криваву і затяжну війну на виснаження. 

Тепер Путін намагається уникнути відповідальності за свої попередні злочини скоєнням нових – ще більш тяжких. Тим часом офіційна пропаганда облудно представляє путінську «СВО», як «екзистенційну боротьбу» Росії чи навіть як глобальне протистояння із «сатанинським Заходом». Насправді ця війна є безглуздою і нищівною для самої Росії. За даними Генерального штабу ЗСУ, станом на 19 лютого втрати російської армії вже перевищили 400 тисяч осіб. Але йдеться не лише про загибель людей, яких Москва жене на злочинну війну. Остаточне перетворення Росії на диктатуру, яке сталося після початку повномасштабного вторгнення, вже спровокувало масову еміграцію, обсяг якої може становити 1,3 млн осіб.

Мілітаризація економічного, культурного і політичного життя, а також зростаюча міжнародна ізоляція – все це ознаки того, що Росія свідомо перетворює себе на державу-вигнанця, не здатну до продуктивної і взаємовигідної співпраці зі світом. І саме це – а зовсім не міфічна «змова англосаксів», про яку твердить Путін – ставить хрест на майбутньому РФ.

9. Україна здатна чинити ефективний опір

Провал путінського «бліцкригу» навесні 2022 року не був ані «дивом», ані несподіванкою. Ще у 2014 році сили, задіяні для проведення Антитерористичної операції, звільнили значні території Луганської та Донецької областей, зокрема 18 міст, як-от Слов’янськ, Маріуполь, Бахмут, Авдіївку, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Щастя тощо. Таким чином, Україна зірвала план гібридної окупації Донбасу. Також завдяки діям правоохоронців та опору громадянського суспільства був похований проєкт окупації цілої низки східних та південних областей України (так званої «Новоросії від Харкова до Одеси»), який виношували у Москві. Врешті, до повномасштабного вторгнення під контролем РФ залишилась лише третина сукупної території Донецької та Луганської областей.

Під час повномасштабної війни Україна знову довела, що може чинити ефективний опір агресору. Впродовж 2022 року російські війська були вигнані з центральних та північних областей України. У вересні Сили Оборони здійснили успішний контрнаступ на сході, визволивши більшу частину Харківської області. У листопаді на півдні було звільнено Херсон – єдиний обласний центр, який вдалося окупувати росіянам після 24 лютого 2022 року. Згодом було створено плацдарм на лівому березі Дніпра, який має важливе стратегічне значення.

На особливу увагу заслуговують успіхи України на морському театрі воєнних дій. Окрім визволення острова Зміїний та бурових платформ, Україна завдала важких втрат Чорноморському флоту РФ. Потоплення ракетного крейсера «Москва» у квітні 2022 року було лише початком: сьогодні кількість знищених російських військових суден наближається до 30.

10. «Жести доброї волі» Путіна – це не запрошення до переговорів, а обман

Впродовж останніх місяців Москва неодноразово оголошувала про свою готовність розпочати переговорний процес. Проте наразі не існує жодних реальних доказів того, що подібні заяви є чимось більшим, ніж елементом інформаційної війни проти України та її міжнародних партнерів.

Як свідчать події 2014-2021 років, Росія може використовувати дипломатичні паузи для нарощування власних сил з метою подальшої збройної ескалації. Демонстративні «миролюбні жести» – це також спроба посіяти сумніви серед союзників Києва: то може, це Україна, а не Росія не прагне миру? Чи варто далі озброювати українців, якщо росіяни вже хочуть домовлятися?

Водночас, із початку повномасштабного вторгнення Москва жодного разу не продемонструвала готовності до реальних компромісів. Кремль попросту зігнорував завчасні застереження Києва про неможливість подальших переговорів з Путіним у разі анексії нових територій України. Тепер Росія постійно наполягає на «врахуванні нових територіальних реалій», що означає вимогу визнання незаконних анексій, кінця-краю яким не видно.

Весь цей час Росія цілеспрямовано веде геноцидальну війну проти України. Воєнні злочини, вчинені російськими військами у Бучі, Бородянці, Маріуполі, Ізюмі та багатьох інших містах України шокували весь світ. У липні 2022 року Росія обстріляла колонію в селищі Оленівка Донецької області, вчинивши у такий спосіб масову страту українських полонених. Взимку 2022-2023 років Росія намагалася зруйнувати енергетичну систему України та спричинити гуманітарну катастрофу, жертвами якої мали стати мільйони цивільних осіб. У червні 2023 року російські війська підірвали Каховську ГЕС, що спровокувало масштабну екологічну катастрофу.

Список російських злочинів можна продовжити, але вже зараз очевидно: Москва запрошує не до миру, а терором змушує до капітуляції, яка стала б катастрофою для українського народу та означала б крах наявного міжнародного ладу.