Обпалений пролог. Спогади про лютий 2014 року

Рівно 10 років тому в Києві сталося те, що здавалося немислимим. І навіть тоді ми й уявити не могли, що то лише початок пекельного шляху, який триває по сьогодні.

Свої узагальнення пишуть і ще напишуть історики, публіцисти. В мене є тільки низка кадрів, реєстр спогадів.

Дрова

Я повернувся до Києва в неділю 16 лютого 2014 року після відрядження на Берлінський кінофестиваль. Стояла надзвичайно тепла погода. На Майдані здіймалися дими з металевих діжок у безхмарне вечірнє повітря, було затишно, наче в селі на довгому смерканні. Я вдома, а, значить, нічого поганого статись не може.

Веселка

18-те, день. На перетині Садової та Інститутської горить міліцейська перепона з важкої техніки: дві вантажівки й трактор із краном. На кузові вантажівки ще не захоплений полум’ям напис рожевою  фарбою: «Життя одне — живи!» Поруч білим напівзабуте: «Схід і Захід разом». На колесі, що добряче палає по ободу, видно веселі різнокольорові візерунки. Це вчора намалювали дівчата з художніх вишів. Малювали і посміхалися ВВшникам, що стояли на кузовах.

На розі Інститутської і Шовковичної горить ще одна барикада, там її намагаються гасити: менти з брандспойту навмання ллють потужний струмінь води. Вода розпилюється у повітрі, переливаючись веселкою. Чудовий сонячний день.

Сокира

Перед офісом Партії регіонів на Липській стоїть кордон «Беркуту». З офісу валить дим. Перед кордоном розпорошений, але злий натовп протестувальників. За «беркутами» — натовп молодиків у куртках із капюшонами, в спортивних костюмах, багато — з марлевими масками на обличчях. Похмурі, міцні. До речі, чому їх досі називають «тітушками»? Звучить надто лагідно. Бандити — точніше.

Біля офісу — пожежна машина. Фотокореспонденти знімають, що відбувається. Підходить шпана, раптом один зі зграї — чорнявий здоровань років 30 в синьо-білому “абібасі” починає бити першого-ліпшого фотографа. «Я преса!» — кричить фотограф. — «Мені по х... преса, тут будинок горить!» — відповідає “абібас”. До нього приєднуються подільники, лупцюють утрьох одного, з’являється ще кілька фотографів, і бандити відступають.

Офіс продовжує горіти. Розлючений майданівець у касці й бронежилеті втикає у землю велику сокиру, стоїть у небезпечних двох метрах перед кордоном і викрикує щось «Беркуту» в обличчя.

Респіратори

У Профспілках до мене підходить дівчина, представляється Дашею, просить допомогти віднести респіратори на Інститутську. Поки чекаю її у медпункті на третьому поверсі, бригада медиків готується на передову. Енергійна молода панна роздає команди: «Одного з хірургії — на Грушу-4. Решта — на Грушу-1. Вперед, за нагородами! Але під кулі не лізьте».

Допомагаю Даші та її  посестрі Оксані нести мішок. Дотягуємо майже до рогу з Садовою, починаємо роздавати, коли починається атака «Беркуту». Всі тікають, і ми тікаємо. Потім повертаємося. У мішку марлеві маски і трохи респіраторів з клапанами. Розбирають, бо міліція постійно пускає газ. В мене самого вже добряче дере горло і очі.

Коробку з написом «Респіратори (хороші)» несу вже сам. Ставлю на асфальт — народ бере неактивно, бо багато хто вже має. Можливо, комусь допомогло.

Сурма

Боротьба за територію перетворюється на низку спринтерських забігів: спочатку молодь з криками обрушує на «беркутню» зливу каміння, розбавляючи її коктейлями, потім менти переходять у наступ, і тоді всі тікають. Менти зупиняються, народ перегруповується і кидається в атаку. У цю мить з-за спин маніфестантів лунає сигнал до атаки на сурмі. Сурмач — дядько середніх років, трохи огрядний. Ще є волинщик, сопілкар і гітарист. Вони грають поперемінно то «Лента за лентою», то гімн України. Композицію завершують вибухи гранат і стукіт кружок по залізу. Київська симфонія.

Ванна

На розі Інститутської і Банкової каміння виколупують з бруківки всі, хто може і чим може. Закопчені самооборонці й на диво гарно одягнені жінки й чоловіки (деякі – відставивши шкіряні дипломати чи недешеві сумки) стоять ланцюжками і передають бруківку одне одному, несуть купками у наволочках і мішках, в одному місці насипають навіть у пластикову ванну. Потім, коли перед черговою барикадою накопичується достатня кількість каміння, хлопці розбирають його, натовпом мчать до міліцейської барикади і кидають.  На другий бік летить просто злива бруківки, справжній каменепад, але результатів не видно — дим закриває все.

Ванна — невеличка, рожевого кольору. Дитяча.

Щити

Десь близько 17:00 вгорі, на пагорбі біля Жовтневого, з’являється ланцюг мусорів – картина, в попередні 3 місяці немислима. Вишиковуються і грюкають щитами. Над Майданом пролягають глибокі тіни, небо темнішає. Здається, що я мимоволі потрапив у чужий кошмар.

Граната

Ніч з 18 на 19 лютого. «Беркут» прив’язує до світлошумової гранати пляшку з бензином. Від вибуху утворюється кількаметрова вогняна куля, котра розливається палаючим озерцем. Звуковий удар такої сили, що, здається, наче вибухнув балон із газом.

Вибух стається біля барикади з боку Європейської площі, не дуже далеко від місця, де я стою в натовпі переляканих зівак. Цього разу ніхто не постраждав. Юнаки на барикаді щось кричать і вимахують палицями. Гранати вибухають постійно по всьому периметру. Може, це саме ті посилені заряди, котрі привезли з Росії одразу після Нового року. Кажуть, така може вбити, якщо впаде поруч. А здебільшого вони мають вбивати надію. Але хлопці на барикаді уже не лякаються.

Діти

Вечір. З нашого боку — коктейлі і феєрверки. З їхнього — гранати і водомети. Вибухи майже безперервні. Починають спалахувати намети. Через натовп з криками «Дорогу! Дорогу!» бігають бригади медиків, несучи поранених.         Уже захоплені Грушевського, Український дім, Європейська площа. Барикада з боку Європейської раптом прогинається від сильного удару з другого боку, і в ту ж мить там щось сильно спалахує.

— Там два БТРи спалили — задоволено каже хтось через пів години.

Зрештою, беруть і цю барикаду. І ту, що під мостиком. «Беркут» проривається зі сходів, що ведуть до Жовтневого. Наші палять шини. На Інститутську викочуються два водомети. Спочатку коктейлі до них не долітають. Потім дістають — один, другий, третій — по кузовах, потім по капотах, потім по гарматах. Водовозки відступають.

І над усім цим — голос влади у записі: «Шановні жінки і діти! Міліція просить вас покинути Майдан! Тут проводиться антитерористична операція!»

Щойно у прогалину між палаючими покришками вривається з десяток ментів зі щитами, як діти, радісно вигукуючи: «О! «Беркут»!» — кидаються на них і викидають за хвилину.

Близько другої ночі наступ ментів зупиняється. Антитерористичний голос давно заткався. Шановні діти не шануються.

Квіти

Направду мало хто з моїх знайомих був там у ранок 20-го. Мало хто бачив, як знесилені хлопчиськи зі щитами й палицями кинулися на ще більш, як виявилося, знесилених і цілковито вже деморалізованих ментів, як погнали їх світ за очі, геть із Майдану, геть із Європейської, геть з Інститутської, погнали Януковича в небуття — і як їх у відповідь, від безсилля почали розстрілювати просто на вулиці.

Мені соромно. Розумію, що це дурість — картати себе за те, що не був там у той страшний ранок, коли будь-хто міг залишитися на Майдані букетом квітів.

Тиша

Раптом у Києві настає тиша. Сонячна, прохолодна, з присмаком кіптяви й попелу.

Тиша, яка є всього лише антрактом.

Фото: Getty Images