"Тигр на папері" – готуватися до найгіршого․ Які шанси в Європи вистояти у війні без США?

17 лютого українська армія, якій фактично не вистачило американських боєприпасів була змушена відступити з Авдіївки. І трапилося це через неспроможність Конгресу ухвалити додатковий законопроєкт про надання допомоги. Це принесло Владіміру Путіну його першу воєнну перемогу за майже рік.

Глухий кут у Конгресі відображає згубний вплив Дональда Трампа, чий запеклий опір допомозі Україні змусив республіканців підкоритися. Але привид повернення Трампа до влади на президентських виборах у листопаді вдарив по Мюнхенській конференції. Тижнем раніше він похвалився, що сказав одному із союзників, що не стане на їхній захист, якщо вони не досягнуть цільових показників видатків НАТО: "Ви порушники? Ні, я не захищатиму вас. Насправді я б заохочував їх робити все, що їм заманеться".

Переозброєння Росії, погіршення становища України та можливе повернення Трампа в Білий дім привели Європу до найнебезпечнішого моменту за останні десятиліття. Європейські держави та армії замислюються над питанням, а чи зможуть вони подолати цю кризу без свого могутнього союзника протягом майже 80 років. Питання не лише в тому, чи покине Америка Україну, але й в тому, чи може вона покинути Європу?

The Economist аналізує, що потрібно робити об'єднаній Європі, щоб встояти без США, якщо це взагалі можливо. 24 Канал переповідає найголовніше та адаптує матеріал авторитетного видання для українських читачів.

У Мюнхені панував швидше страх і рішучість, ніж паніка

Для того, щоб Європа заповнила простір, що утворився внаслідок відсутності активної Америки, їй доведеться зробити набагато більше, ніж просто збільшити витрати на оборону. Їй доведеться переглянути природу військової сили, роль ядерного стримування в європейській безпеці та далекосяжні політичні наслідки військової організації та структури.

Американські та європейські чиновники не втрачають надії на те, що американська допомога все ж таки надійде Україні. Окрім того, 17 лютого президент Чехії Петр Павел заявив, що його країна "знайшла" 800 000 снарядів, які можуть бути відправлені в Україну протягом декількох тижнів.

В інтерв'ю The Economist Борис Пісторіус, міністр оборони Німеччини, наполягав на тому, що європейське виробництво озброєнь зростає "якнайшвидше", і сказав, що він "дуже оптимістичний" щодо того, що Європа може заповнити прогалини в американському озброєнні. Інші применшували небезпеку пана Трампа.

Ми повинні припинити стогнати, скиглити й нити про Трампа. Це справа американців... Ми повинні працювати з тим, хто знаходиться на танцмайданчику,
– заявив 17 лютого Марк Рютте, прем'єр-міністр Нідерландів.

Але не всі налаштовані так оптимістично. Якби американська допомога повністю зникла, Україна, ймовірно, програла б, сказав один американський чиновник в інтерв'ю The Economist.

Пісторіус має рацію в тому, що європейське виробництво озброєнь швидко зростає.

Відчуття нагальності воєнного часу все ще відсутнє. Європейські виробники експортують 40% своєї продукції до країн, що не є членами ЄС, окрім України. Коли Європейська комісія запропонувала законодавчо закріпити пріоритет України, країни-члени відмовилися. Озброєні компанії континенту скаржаться, що їхні портфелі замовлень залишаються надто мізерними, щоб гарантувати великі інвестиції у виробничі лінії.

Найбільше Європа боїться протистояти Путіну наодинці

Поразка України завдала б психологічного удару по Заходу і підбадьорила б Путіна. Але це не означає, що він може скористатися цим негайно.

"Безпосередньої загрози для НАТО немає", – запевняє адмірал Роб Бауер, голова Міжнародного військового комітету НАТО. За його словами, члени Альянсу розходяться в думках щодо того, скільки часу знадобиться Росії для відновлення своїх збройних сил до довоєнного рівня, і ці терміни залежатимуть від західних санкцій. Від трьох до семи років – це діапазон, про який "багато хто говорить". Але напрямок руху зрозумілий.

Ми можемо очікувати, що протягом наступного десятиліття НАТО зіткнеться з масовою армією радянського зразка,
– попереджає щорічний звіт розвідки Естонії, опублікований 13 лютого.

Загроза полягає не лише в російському вторгненні, але й в атаках і провокаціях, які можуть випробовувати межі статті 5, положення НАТО про взаємну оборону.

"Не можна виключати, що протягом трьох – п'яти років Росія випробує статтю 5 і солідарність НАТО", – попередив міністр оборони Данії, посилаючись на "нову інформацію". Деякі представники європейської розвідки вважають, що навіть це є надмірною тривогою.

Європа думала про такий момент роками. У 2019 році президент Франції Еммануель Макрон сказав, що союзники повинні "переоцінити реальність того, чим є НАТО, у світлі зобов'язань Сполучених Штатів".

Перший президентський термін Трампа, під час якого він загравав з виходом з НАТО і публічно став на бік Путіна в питанні про власні розвідувальні служби, послужив каталізатором. Ідея європейської "стратегічної автономії", яку колись просувала лише Франція, була підтримана іншими країнами.

• Витрати на оборону, які почали зростати після першого вторгнення Росії в Україну у 2014 році, зараз різко збільшилися. Того року лише три країни-члени НАТО досягли цільового показника витрат на оборону у 2% від ВВП, який був визначений як мінімальний на минулорічному саміті у Вільнюсі.
• Цього року щонайменше 18 країн, 62% європейських членів Альянсу, досягнуть цього показника. Загальні витрати Європи на оборону сягнуть близько 380 мільярдів доларів – приблизно стільки ж, як у Росії, якщо скоригувати їх на паритет купівельної спроможності.

Хто й скільки витрачає в Європі на оборону / Інфографіка The Economist з даних НАТО

Європа – тигр лише на папері?

Однак ці цифри лестять Європі. Її витрати на оборону дають непропорційно мало бойової потужності, а її збройні сили невеликі. Європа ще багато років не зможе захистити себе від нападу відновлених російських сил, які можуть з'явитися вже наприкінці 2020-х років.

На тогорічному саміті лідери НАТО схвалили свої перші комплексні плани національної оборони з часів холодної війни. Представники Альянсу кажуть, що ці плани вимагатимуть збільшення наявних (і недосягнутих) цілей Європи щодо військового потенціалу приблизно на третину. Це означатиме приблизно на 50% більше витрат на оборону, ніж сьогодні, що збільшить їхній загальний обсяг до 3% від ВВП.

Сьогодні цього рівня досягли лише Америка, Польща і Греція, остання з яких лестить собі роздутими військовими пенсіями.

Більше грошей – це недостатньо. Майже всі європейські армії, як і американська, намагаються виконати свої плани з набору призовників. Ба більше, зростання витрат після 2014 року призвело до тривожно малого зростання боєздатності. Нещодавня доповідь Міжнародного інституту стратегічних досліджень, аналітичного центру в Лондоні, показала, що кількість бойових батальйонів майже не збільшилася з 2015 року (Франція і Німеччина додали лише по одному) або навіть зменшилася (у Великій Британії – на п'ять).

На тогорічній конференції американський генерал поскаржився, що більшість європейських країн можуть виставити лише одну повноцінну бригаду (з'єднання чисельністю в кілька тисяч військовослужбовців), якщо це станеться. Сміливе рішення Німеччини розмістити повноцінну бригаду в Литві, наприклад, може призвести до значного розтягування її армії.

Навіть тоді, коли Європа може створити бойові сили, їй часто бракує того, що необхідно для ефективного і тривалого ведення бойових дій:

• можливостей командування та управління, як-от штабні офіцери, навчені керувати великими штабами;
• розвідки, спостереження і дронів, супутників;
• логістичних можливостей, в тому числі повітряних перевезень;
• і боєприпасів, яких може вистачити на тиждень або довше.

Польща є повчальним прикладом і взірцем європейського переозброєння. Цього року вона витратить 4% свого ВВП на оборону, і понад половину цих грошей піде на обладнання, що значно перевищує цільовий показник НАТО у 20%.

Вона купує величезну кількість танків, гелікоптерів, гаубиць і реактивної артилерії – на перший погляд, саме те, що потрібно Європі. Але за попереднього уряду, вона робила це без послідовного планування і з повним ігноруванням того, як укомплектувати екіпажі та обслуговувати цю техніку, а чисельність особового складу скорочувалась.

Один із варіантів – об'єднання європейцями своїх ресурсів.

• Наприклад, протягом останніх 16 років група з 12 європейських країн спільно придбала та експлуатує флот з трьох вантажних літаків великої дальності – по суті, це програма для повітряних перевезень.
• У січні Німеччина, Нідерланди, Румунія та Іспанія домовилися про спільну закупівлю 1 000 ракет, що використовуються в системі протиповітряної оборони Patriot, використовуючи гуртову закупівлю для зниження вартості.
• Такий же підхід може бути застосований в інших сферах, як-от розвідувальні супутники. Складність полягає в розподілі здобичі.

Країни з великою оборонною промисловістю – Франція, Німеччина, Італія та Іспанія – часто не можуть дійти згоди щодо розподілу контрактів між національними виробниками озброєнь. Існує також компроміс між швидким затиканням дірок і розбудовою власної оборонної промисловості на континенті.

Франція роздратована нещодавнім проектом під керівництвом Німеччини – Європейською ініціативою "Небесний щит", в межах якої 21 європейська країна спільно купує системи протиповітряної оборони, частково через те, що вона передбачає закупівлю американських та ізраїльських пускових установок поряд з німецькими.

Коли Олаф Шольц, канцлер Німеччини, нещодавно закликав Європу прийняти "економіку війни", Бенджамін Хаддад, французький депутат від партії "Відродження" Еммануеля Макрона, заперечив йому: "Ми не досягнемо успіху, купуючи американське обладнання". На його думку, європейські виробники озброєнь навряд чи наймали б робітників і будували нові виробничі лінії, якби не отримували замовлень.

Ці подвійні виклики – розбудова військового потенціалу і відродження виробництва озброєнь – є величезними. Європейська оборонна промисловість менш фрагментована, ніж вважається, пише Ян Джоел Андерссон з Інституту досліджень безпеки ЄС у своїй нещодавній статті: континент виробляє менше типів винищувачів і літаків-радіолокаторів бортового базування, ніж, наприклад, Америка.

Але є й недоліки. Країни часто мають різні пріоритети в розробці. Франція хоче літаки-носії та легку бронетехніку. Німеччина віддає перевагу перехоплювачам дальнього радіусу дії та важчим танкам. Загальноєвропейська співпраця щодо танків постійно зазнає невдач, і поточні франко-німецькі зусилля під сумнівом,
– пише Андерссон.

Масштаб необхідних змін підіймає ширші економічні, соціальні та політичні питання. Військове відродження Німеччини буде недоступним без скорочення інших державних витрат або без відмови від "боргового гальма", що вимагатиме конституційних змін. Пісторіус переконаний, що німецьке суспільство підтримує збільшення видатків на оборону, але визнає, що "ми повинні переконати людей, що це може вплинути на інші видатки". Тьєррі Бретон, комісар ЄС з питань оборони, запропонував створити оборонний фонд у розмірі 100 мільярдів євро для стимулювання виробництва.

Кая Каллас, прем'єр-міністр Естонії, за підтримки Макрона та інших лідерів, запропонувала, щоб ЄС фінансував такі оборонні витрати коштом спільних запозичень, як це було з фондом відновлення, який був створений під час пандемії covid-19, що залишається суперечливим серед найбільш ощадливих країн-членів.

Дефіцит робочої сили в Європі викликає такі ж серйозні дискусії.

• У грудні Пісторіус заявив, що "в ретроспективі" Німеччина зробила помилку, скасувавши обов'язкову військову службу у 2011 році.
• У січні генерал сер Патрік Сандерс, глава британської армії, заявив, що підготовка західних суспільств до війни буде "загальнонаціональною справою", і що Україна показала – "регулярні армії починають війни, а виграють їх громадянські армії".

Його зауваження викликали національний фурор щодо призову до армії, хоча він ніколи не вживав цього слова. Кілька західноєвропейських країн вивчають моделі "тотальної оборони" Швеції, Фінляндії та інших північноєвропейських країн, які наголошують на цивільній обороні та національній готовності.

Сума всіх страхів: як Європа може компенсувати втрату ядерної парасольки США

Можливо, найважче для Європи замінити той потенціал, який, як усі сподіваються, ніколи не знадобиться. Америка зобов'язується використовувати свою ядерну зброю для захисту європейських союзників. Це стосується як її "стратегічних" ядерних сил, що розташовані на підводних човнах, в шахтах і бомбардувальниках, так і менших за розміром і меншої дальності "нестратегічних" гравітаційних бомб B61, що зберігаються на базах по всій Європі, які можуть бути скинуті кількома європейськими військово-повітряними силами.

Ця зброя слугувала остаточною гарантією проти російського вторгнення. Проте американський президент, який відмовився ризикувати американськими військами для захисту європейського союзника, навряд чи ризикне американськими містами в "ядерному обміні".

Оцінні запаси ядерних боєголовок у США, Росії, Франції та Великої Британії / Інфографіка The Economist

Під час першого перебування Трампа на посаді президента цей страх відродив стару дискусію про те, як Європа може компенсувати втрату американської парасольки.

• Британія і Франція володіють ядерною зброєю. Але вони мають лише 500 боєголовок, порівняно з 5 000 боєголовок в США і майже 6 000 боєголовок у Росії. Для прихильників "мінімального" стримування це не має особливого значення: вони вважають, що кілька сотень боєголовок, яких більш ніж достатньо, щоб стерти з лиця землі Москву та інші міста, утримають пана Путіна від будь-якої нерозважливої авантюри.
• Аналітики з дещо іншими поглядами вважають, що такий однобокий мегатоннаж і непропорційна шкода, якої зазнають Великобританія і Франція, дають Путіну перевагу.

Це не просто проблема кількості. Британська ядерна зброя вже приписана до НАТО, чия Група ядерного планування (ГЯП) формує політику застосування ядерної зброї.

Стримування ж є оперативно незалежним: Британія може запускати ядерну зброю, коли їй заманеться. Але вона залежить від Америки в питанні дизайну своєї майбутньої боєголовки та використовує спільний з нею пул ракет, що зберігається в штаті Джорджія.

На противагу цьому, стримування Франції є повністю внутрішнім, але більш віддаленим від НАТО: єдина серед членів Альянсу, Франція не бере участі в НПРО, хоча вона давно заявляє, що її арсенал "своїм існуванням" робить внесок у безпеку Альянсу.

Адмірал Бауер каже, що в НАТО ядерні питання довгий час були на "задньому плані". Ситуація змінилася за останні два роки, коли дедалі ширше обговорюються питання ядерного планування і стримування. Але плани НАТО, безумовно, залежать від американських збройних сил. Вони не можуть передбачити, що станеться, якщо Америка піде.

Зараз постає питання про те, як Британія і Франція можуть заповнити цю прогалину. 13 лютого Крістіан Лінднер, міністр фінансів Німеччини та голова Вільної демократичної партії, закликав у німецькій газеті Frankfurter Allgemeine Zeitung до "переосмислення" європейських ядерних домовленостей. "За яких політичних і фінансових умов Париж і Лондон були б готові підтримувати або розширювати власні стратегічні можливості для колективної безпеки?" – запитав він. "І навпаки, який внесок ми готові зробити?"

Такі роздуми мають довгу історію.

У 1960-х роках Америка і Європа міркували про "багатосторонні" ядерні сили під спільним контролем. Сьогодні ідея про те, що Британія чи Франція "поділять" рішення про застосування ядерної зброї, не має шансів на успіх,
– пише в нещодавній статті Бруно Тертре, французький експерт, який брав участь у дебатах протягом десятиліть.

За його словами, Франція також навряд чи приєднається до ГЯП або передасть свої ядерні сили повітряного базування до складу НАТО. Але одним з варіантів може бути більш рішуче підтвердження обома країнами того, що їхні сили стримування будуть, або принаймні можуть, охоплювати союзників.

У 2020 році пан Макрон заявив, що "життєво важливі інтереси" Франції – це питання, щодо яких вона розглядає можливість застосування ядерної зброї – "тепер мають європейський вимір", і запропонував "стратегічний діалог" із союзниками на цю тему.

Питання в тому, як зробити так, щоб це викликало довіру. У стримуванні вирішальне питання полягає в тому, як змусити супротивників і союзників повірити в те, що зобов'язання є реальним, а не дешевим дипломатичним жестом, від якого відмовляться, коли ставки стануть апокаліптичними.

На крайній випадок, Франція могла б просто пообіцяти провести консультації щодо використання ядерної зброї зі своїми партнерами, якщо дозволить час. Більш радикально, якщо американська парасолька повністю зникне, Франція могла б запросити європейських партнерів до участі в ядерних операціях, таких як надання літаків супроводу для бомбардувальників, приєднання до оперативної групи з можливим наступником авіаносця "Шарль де Голль", на якому можуть бути розміщені ядерні ракети, або навіть базування кількох ракет в Німеччині.

Такі варіанти можуть в кінцевому підсумку вимагати "спільного механізму ядерного планування".

Спекуляції ці були в основному відкинуті німецькими офіційними особами, які розмовляли з The Economist в Мюнхені. Але ядерне питання, що зачіпає найглибші питання суверенітету, ідентичності та національного виживання, вказує на вакуум, який залишиться, якщо Америка покине Європу.

"Європейська ядерна доктрина, європейське стримування з'явиться лише тоді, коли існуватимуть життєво важливі європейські інтереси, які європейці вважатимуть такими і які розумітимуть інші", – заявив Франсуа Міттеран, президент Франції, в 1994 році.

Сьогодні Європа стала ближчою, але, можливо, недостатньо близькою. Той самий сумнів, який спонукав Францію розвивати власні ядерні сили в 1950-их роках – "чи пожертвує американський президент Нью-Йорком заради Парижа – повторюється в Європі, чи ризикне Макрон Тулузою заради Таллінна?

Здавалося б, сухе питання військового командування і контролю виводить такі проблеми на перший план. НАТО – це політичний і дипломатичний орган. Це також величезна бюрократична структура, яка витрачає 3,3 мільярда євро щорічно і керує складною мережею штабів:

• Верховний штаб об'єднаних збройних сил НАТО в Європі в Бельгії,
• три великі об'єднані командування в Америці, Нідерландах та Італії,
• а також низка менших штабів внизу.

Це мізки, які керуватимуть будь-якою війною з Росією. Якби Трамп раптово вийшов з НАТО, європейцям довелося б вирішувати, як виконувати цю роль.

Варіант "лише ЄС" не спрацює, вважає Деніел Фіотт з Королівського інституту Елькано, іспанського аналітичного центру. Частково це пов'язано з тим, що власний військовий штаб ЄС все ще невеликий, недосвідчений і не здатний контролювати війну високої інтенсивності. Частково тому, що це виключило б Велику Британію, яка є найбільшим європейським витрачальником коштів на оборону, а також інші країни, що не є членами НАТО, такі як Канада, Норвегія і Туреччина.

Альтернативою для європейців могло б стати успадкування залишків структур НАТО і збереження Альянсу без Америки. Яка б інституція не була обрана, вона повинна бути заповнена кваліфікованими офіцерами. Чиновники у формі визнають, що велика частина серйозного планування припадає лише на кілька країн.

За словами Олів'є Шмітта, професора Центру військових досліджень у Данії, серед європейців лише "французи, британці і, можливо, німці у вдалий день можуть надіслати офіцерів, здатних планувати операції на рівні дивізії і корпусу", саме тих, хто потрібен у разі серйозного російського нападу.

Питання командування, однак, за своєю суттю є політичним. Фіотт сумнівається, що країни-члени ЄС зможуть домовитися про фігуру, еквівалентну Верховному головнокомандувачу об'єднаних збройних сил НАТО в Європі, головному генералу альянсу, яким, за звичаєм, завжди є американець. Це уособлює те, як американське домінування в Європі десятиліттями придушувало внутрішньоєвропейські суперечки, як це відображено в пісні часів Холодної війни про те, що метою НАТО було тримати "американців всередині, росіян зовні, а німців – внизу".

Софія Беш з Фонду Карнегі іронічно зауважує, що європейці все ще покладаються на Америку в найбільших питаннях європейської безпеки. "У мене склалося враження, – каже вона, – що американці часто думають про членство України в ЄС більш стратегічно, ніж багато європейців". Вона не бачить великої надії на те, що Європа принесе нові сміливі ідеї на цьогорічний саміт НАТО у Вашингтоні в липні, який відзначатиме 75-ту річницю альянсу.

Готуємось до найгіршого

Цілком можливо, що шок для європейської безпеки буде менш драматичним, ніж очікувалося. Можливо, Америка ухвалить пакет допомоги. Можливо, Європа зішкребе достатньо грошей, щоб підтримати платоспроможність України. Можливо, навіть якщо Трамп переможе, він збереже Америку в НАТО, приписуючи собі заслуги в тому, що більшість його членів – і всі ті, хто перебуває на східному фронті, а отже, найбільше потребує захисту, – більше не є "правопорушниками".

Деякі європейські чиновники навіть припускають, що Трамп, який захоплюється ядерною зброєю, може піти на радикальні кроки, наприклад, задовольнити вимогу Польщі про включення її до домовленостей про спільне використання ядерної зброї. На даний момент все ще тривають інтенсивні дебати про те, наскільки Європа повинна застрахуватися від американської відмови від ядерної зброї. Єнс Столтенберг, генеральний секретар НАТО, неодноразово попереджав, що ця ідея є марною.

Європейський Союз не може захистити Європу. Вісімдесят відсотків оборонних витрат НАТО припадає на країни, які не є його союзниками,
– сказав він 14 лютого.

Прихильники європейської самодостатності заперечують, що розбудова "європейського стовпа" в НАТО слугує потрійній меті. Це зміцнює НАТО, поки залишається Америка, показує, що Європа готова розділити тягар колективної оборони, і, в разі необхідності, закладає фундамент на випадок майбутнього розриву.

Вищі витрати на оборону, більше виробництва озброєнь і більш боєздатні війська були б необхідні, навіть якщо б Америка залишилася в альянсі і за нинішніми військовими планами. Ба більше, навіть найбільш європофільські президенти можуть бути змушені відволікти сили від Європи, якщо, наприклад, Америка буде втягнута у велику війну в Азії.

Складні питання, пов'язані з командуванням і контролем та їхніми наслідками для політичного лідерства, ймовірно, залишаться надовго. У найгіршому випадку повного виходу Америки з НАТО знадобиться "непросте" рішення, каже Фіотт, можливо, таке, що приведе європейські інституції, які перетинаються, у більшу відповідність. Він пропонує кілька радикальних варіантів, таких як надання ЄС місця в Північноатлантичній раді, головному керівному органі НАТО, або навіть об'єднання посад генерального секретаря НАТО і президента Європейської комісії. Такі ідеї все ще здаються фантастичними. Але з кожним тижнем це викликає все менше сумнівів.