Або глина тобою керує, або ти глиною - як у гончарній майстерні реабілітують ветеранів

Відкриваючи майстерню гончарної майстерності біля села Хотів під Києвом, ветеран Володимир Довган та його дружина Оксана мали дві цілі: відродити традиційну кераміку Київщини та допомогти відновлюватись військовим після поранень та полону.

Про те, як гончарна справа допомагає пристосуватися до мирного життя, Володимир знає не з чуток: в 2015 році він бився за Красногорівку та Мар'їнку в лавах 14-ї окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого, а після демобілізації працював у майстерні.

Згодом вирішив допомагати таким же, як і сам, військовим. Втілити ідею для розбудови майстерні подружжю допоміг Український ветеранський фонд Міністерства ветеранів, за конкурсною програмою сім'я отримала грант на відкриття бізнесу.

Про те, які заняття зараз проходять у майстерні, про українську кераміку, яку відтворюють гончарі, та позитивний вплив роботи з глиною на психіку, Коротко про розповіла дружина Володимира - Оксана Довган.

«Хочемо відродити сокальську київську кераміку»

- Оксано, ми знаємо, що Володимир воював, а до війни було його життя якось пов'язано з керамікою, з народними ремеслами? Звідки інтерес до глини?

- Все почалося досить давно. Ще на початку 90-х Володимир був декоратором, робив цікаві проєкти оформлення приміщень – громадських та приватних.

Якось знайомий запропонував поїхати до майстра, який умів робити гаварецьку кераміку. Ніхто з тих, хто поїхав туди, не мав жодного відношення ні до кераміки, ні до гончарки. Це були художники та просто зацікавлені люди. Більшість молодих людей, які туди поїхали, згодом стали гончарями.

Це таке ремесло, яке затягує або одразу тобі каже: "До побачення". А далі працювали, один одного вчили, підтягували, ночами не спали… Тепер, через 30 років, дивишся на минулі роботи і посміхаєшся.

Весь цей час Володимир займався гончаркою та реставрацією антикварних меблів. Йому вдавалося бути там і там.

- На вашій сторінці у фейсбуці говориться, що майстерня «Довган-арт» з'явилася на початку 2000-х. Що зараз змінилося?

– Нещодавно з'явилася соціальна складова майстерні. А спочатку ми взялися за оновлення сокальської кераміки, яка дожила майже до ХХ століття, а потім була знищена. Майстрів, які могли її робити, просто не залишилося, лише деякі зразки пощастило зберегти у музеях. Досить серйозна колекція є у Львові, у польських музеях, кілька раритетних предметів – у музеї Івана Гончара. На жаль, зараз не можна потримати їх у руках: усі колекції законсервовані та заховані – можна подивитися лише фотографії. Тому почали із сокальської кераміки. Вона дуже гарна – не можна було відмовити собі в задоволенні спробувати відтворити сокальську кераміку: жовтий, червонувато-коричневий, зелений кольори на білому тлі. А є ще київський різновид – червоний із зеленим на білому тлі з коричневими промальовками. У ній є вишукана геометрія, цікаві райські птахи. До речі, хвіст одного із птахів, який сидить на гілці, закінчується тризубом.

"Колишні полонені - це 100% наша цільова аудиторія"

- А в чому полягає соціальна складова майстерні?

- Коли ми захотіли розширити соціальну складову, то побачили, що грошей на все не вистачає. Вирішили: не хочемо масштабувати виробництво, авторська майстерня має залишитися авторською майстернею. І якщо хочемо розширити соціальну складову, маємо звернутися кудись за допомогою. До того ж це не приносить ніякого доходу, тим більше на початку шляху. Моральне задоволення - так, матеріальне – ні. Тоді нам порадили звернутися до ветеранського фонду.

Коли я писала заявку на фінансову допомогу, на першому місці я мала відтворення сокальської київської кераміки та майстер-класи для популяризації ремесла. Однак у процесі роботи над проєктом стало зрозуміло, що робота з ветеранами, яка спочатку була на 4-5-у місці, піднялася на перше: вона важливіша.

Це не означає, що ми щодня зустрічаємось з ветеранами: це неможливо. Ми працюємо з ними як психолог – він не бере клієнтів за руку зі словами: "ходімо, я тебе полікую". До цього мають призвести обставини чи той, кому людина довіряє.

- Тобто людина має сама прийти? І як ветерани до вас потрапляють?

– До нас потрапляють ветерани, поранені чи чинні військові у відпустці – це наша цільова аудиторія. За літо-осінь у нас було напрацьовано два шляхи. Це або фонд “Після служби”, який організовував приїзд до нас невеликих груп до 6 осіб (більше немає сенсу: вийде шоу без бажаного ефекту), або люди потрапляють до нас через лікарню.

Довгий час Володимир їздив до лікарні до Феофанії. Там є хлопці, які по 9 місяців лікуються, пережили по 12 операцій – вони просто живуть у цій лікарні. Познайомились із психологами, які там працюють – вони схопилися за таку можливість – почали відправляти військових до нас. До нас приїжджали не лише військові після поранень, а й ті, хто вийшов із полону.

Колишні полонені – це 100% наша цільова аудиторія. Щоб з'явився ефект, вони мають деякий час проводити тут, у майстерні, як у санаторії-профілакторії. Ми до цього йдемо: обов'язкова частина проєкту – стати гончарною резиденцією. Резиденція має на увазі здатність прийняти людину надовго, щоб вона жила при майстерні.

- І чи є можливість поселити людей при майстерні?

- Таке приміщення у нас заплановане, але через те, що коштів на все задумане забракло, довелося скорочувати проєкт. Девальвацію у гривнях ніхто не скасовував, як і зростання цін – вийшло як вийшло. Місце під це приміщення у нас є, підлоги поки що немає - на ній заощадили. Ну, нічого, не все одразу.

Є одна складність – у процесі роботи ми практично втратили майстерню. Це одночасно трагічна та комічна історія: все, що пов'язано з будівництвом – трагікомедія. Ми зняли дах, а будівельники вчасно не приїхали – у цей час пішли наші традиційні дощі.

- І що з майстернею зараз?

– Викинули масу зіпсованих речей. Майстерня не могла працювати на повну силу через затоплення. Але зараз уже можна приймати людей та працювати. В принципі вже можемо прийняти групу, незалежно від погоди. Але ще не дороблено опалення, на все грошей не вистачає. Тут не хочеться поспішно щось вирішувати. Це стосується меблів, інструментів, приладів.

"За гончарним колом людина не може думати про своє"

– Як відбувається «глиняна» реабілітація, якщо можна так сказати?

- Позитивний вплив глини та гончарки на психіку людини перевірено ще на Довгані. Він і сам війну пройшов, хоча каже, що то була не війна, якщо порівнювати з тим, що зараз. Йому видніше, але він сам себе “лікував” гончарним колом і може поділитися своїм досвідом з іншими. Як то кажуть, перевірено на собі.

І це видно неозброєним оком на хлопцях та дівчатах, які приїжджали до нас улітку, працювали з глиною та гончарним колом.

- Які особисто ви помічаєте у них зміни?

- Те, як людина змінюється, видно з її поведінки. Наприклад, якщо на початку зустрічі вона не спілкувався з оточуючими, дивиться в телефон, слухає "Володимирський централ" і була як їжак (цю людину тягали по зонах), то під кінець, коли попрацювала або, швидше, погралася з глиною, чомусь й "Володимирський централ" перестала слухати, і голос змінився, і погляд.

- Я так розумію, чи не має значення, який конкретно виріб виготовлятиме людина?

- Абсолютно. Якщо вона просто щось ліпить або малює картину – у процесі може відволікатися думками та думати про своє, а це знижує ефект. А коли вона сидить за гончарним колом, то вже не може думати про своє. Гончарі починають думати про своє, коли вони вже є майстрами, а робота доведена до автоматизму.

І якщо майстер сильно замислиться, глина полетить навсібіч - руки треба контролювати. Або глина тобою керує, або ти керуєш глиною. Взагалі - це медитація, але на виході отримуємо щось ще. Ти медитуєш за гончарним колом, а в результаті такої медитації ще й тарілку зробив - суцільна користь.

- З дітьми ви також проводите заняття?

- Заняття з дітьми відбуваються на їхній території. Це творчий простір для майстер-класів, малювання та гончарки. Діти дуже різні за віком - від 2-х років і старше, школярі різного віку. Іноді на такі заняття приходять і дорослі люди. Наприклад, мама дитини вирішила: чим я гірша? І теж прийшла попрацювати із глиною.

- На яких заняттях ви хотіли б зосередитися в найближчому майбутньому?

- На індивідуальній роботі з ветеранами. Можливо, хтось приїде до нас із поселенням.

Крім того, ми проводили конкурс мотиваційного листа: "Хочу бути керамістом" у Facebook. Пані, яка виграла у конкурсі, приїде до нас вчитися, щоб стати гончарем. Це досить копітка робота. До того ж, вона мешкає у Тернополі, але вже домовилася, де тут оселиться, знайшла якихось родичів. Якби була місцева, заняття проходили щосуботи від трьох до шести годин. Так, за квартал майстер може підготувати собі помічника.

Взагалі, потрібен час, щоб зрозуміти себе та глину. Буває, досвідчені майстри змінюють глину – і вже виникають складнощі у роботі. З глиною треба домовитися: різні види глини по-різному поводяться на гончарному колі. Якась глина м'якша, якась - жорсткіша, одна пластичніша, інша - менше.

Але навчитися може кожен. Тільки не треба розраховувати, що сядеш і одразу зробиш метрову вазу – так не буває. Потрібен час та сила волі.

Ми працюємо над тим, щоб вийти на той рівень, який ми собі запланували.

- У чому головна перевага занять із глиною для відновлення нормального стану людини, на вашу думку?

– Одна з головних особливостей арттерапії – вона допомагає перейти до мирного життя, і в нашій роботі це стало для нас пунктом номер один.

Робота із глиною допомагає повернути собі себе. Може, ненадовго... Це як потянути спину, зробити масаж - і тобі полегшало. Але ефект треба закріплювати. Одноразові акції лише полегшують стан. Якщо це робити системно, ефект однозначно буде.