День, коли почалася війна․ Історії воїнів, які пізнали її по-різному та об'єднані боротьбою

24 лютого 2022 року – точка неповернення. День, коли все життя перевернулося з ніг на голову. Мільйони людей по всій країні прокинулися від вибухів, сирен та тривожних дзвінків від рідних. Безсумнівно, того дня почався новий етап російсько-української війни, новий епізод нашої боротьби. Та це лише частина того, що вже десятиліття відбувається в Україні.

Телефонуючи рідним того страшного ранку, ми казали: "Почалась війна". Та правда у тому, що війна не закінчувалася. І сьогодні хтось скаже, що ми 2 роки воюємо з Росією, але це не так. Чомусь 8 років нашої боротьби, яка тривала до 24.02.22, губляться у пам'яті.

І справді, той етап війни, який розпочався 2 роки тому, значно масштабніший та жорстокіший і торкнувся буквально усіх. Але ворог вбиває українців уже 10 років, катує, викрадає людей, нищить села і міста. Кажучи, що війна триває 2 роки, ми знецінюємо подвиг людей, які боронили нашу країну з 2014 року. Ба більше, ми знецінюємо Героїв, які загинули у боях. Та й з рештою, ми применшуємо власні сили – ми країна, яка вже 10 років чинить опір найбільшій країні світу з колосальною кількістю зброї й абсолютною байдужістю на живу силу.

Кожен із нас по-різному пізнав війну. Хтось ще у 2014 році, комусь, мабуть, пощастило, бо зіштовхнувся з нею лише через 8 років. Так чи інакше, ми всі пізнали її. Зокрема, і наші воїни-захисники. Хтось був у зоні АТО, а хтось уперше взяв у руки зброю вже після 24 лютого.

І сьогодні в матеріалі 24 Каналу ми хочемо розповісти вам історії двох наших колег-захисників, які абсолютно по-різному пізнали війну, але вони об'єднані спільною метою.

Перше усвідомлення війни

Так чи інакше, але від початку російсько-української війни уже минає 10-й рік, а це доволі багато. Наприклад, я, як автор цього матеріалу, навчався лише у 6 класі звичайної сільської школи і з телевізора слухав тривожні новини. Спершу бачив жахливі кадри з Майдану, потім – як захоплюють Крим, а згодом – про те, що тисячі російських військових під кордоном України в районі Донеччини та Луганщини.

Почалась війна.

Нашому колезі Славіку Журбі тоді було лише 19. У той час він був активним учасником Революції Гідності і коли Майдан переміг, здавалося, можна буде видихнути – хоч і страшною ціною, але здобута перемога. Далі потрібно було працювати на відновлення держави і її рух за європейським курсом, який відстояла Революція. Хоча криваві дні розстрілу мітингувальників назавжди закарбуються у пам'яті.

На фронт Вячеслав потрапив не одразу, бо тоді ще, будучи студентом 2-го курсу Львівського національного університету без жодної військової підготовки, він просто не знав, куди звертатися. Та восени того ж року знайомий розповів про ідею піти в добровольчий батальйон.

Коли постало питання, йти на війну чи ні, то воно, скажімо так, і не стояло. Проблема була в тому, що тоді ще зберігалась недовіра до державних структур. А ще я був астматиком і знав, що мене в армію не візьмуть. Тому шлях для мене був лише у "добробат". Це зараз армія – коли ти там служиш і тобі не соромно, а тоді було зовсім по-іншому. А от добровольчий батальйон, "Правий сектор" – це в наших очах виглядало круто,
– пригадував Славік в інтерв'ю у 2021 році.

Далі – вишкіл в Карпатах, де Славік і зустрів своє 20-річчя, та навчання у Десні. Серед тих, хто тоді йшов на війну, були люди різного віку, з бойовим досвідом та без. Наш колега тоді був одним з наймолодших серед бійців.

Новий 2015 рік Славік зустрів у підготовчому центрі, а на Різдво уже був на Сході. "Бойове хрещення" наш колега пройшов у Широкиному – їхня колона під час заїзду в село потрапила під обстріл. Далі свою службу протягом кількох ротацій наш колега ніс саме там – в одній з найгарячіших точок зони АТО.

Широкине внаслідок російських обстрілів у 2015 році / Фото Вячеслава Журби

Іншому нашому колезі Саші Марчаку тоді було лише 16 років. Саме в час, коли з екранів телевізора показували кадри з Революції Гідності в Києві, він вирішив для себе, що стане журналістом, хоч до того обрав інший фах. Проте все одно якийсь час після цього у нього не було відчуття того, що почалась війна. Рівно до моменту, поки його знайомий Роман Ільяшенко, якому тоді було 23 роки, не загинув в Іловайську.

Тільки коли ми зустрічали його тіло, я подумав: "Оце і є війна?". Людина, котра була молода, загинула. У 16 років це дуже дивно сприймається, але якраз тоді я почав серйозно ставитися до того, що відбувається,
– пригадує Саша.

Роман Ільяшенко / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Саша, як і багато інших його однолітків у той час, збирав волонтерську допомогу для бійців на фронт та писав листи військовослужбовцям. Каже, що в силу свого на той час віку вже не малював малюнки, які часто діти надсилають воїнам. Проте ніхто б не міг подумати, що через 8 років сам долучиться до лав ЗСУ і листи уже надсилатимуть йому.

Спогади про 24 лютого

Часто про 24 лютого 2022 року говорять як про день початку війни, а не її нового етапу. І тут питання не лише у формулюванні, але й у тому, що для чималої кількості людей війна 2014 – 2022 років була далекою, а коли політичні баталії чи пандемія ставали головними новинами кожного дня – поготів.

Славік Журба наголошує, що війна триває з 2014 року, хоч і до 2022 вона була гібридною і такої інтенсивності боїв та кількості озброєння, яке використовує ворог, тоді не було. Росіяни намагалися переконати світ і нас, що на Сході триває начебто "громадянська війна". Та все зовсім не так, адже це була пряма російська агресія.

Коли фаза найжорсткіших боїв на Сході завершилася, лідери України, Німеччини, Франції та Росії підписали так звані "мінські угоди", війна ставала все віддаленішою. Нагадуванням про війну були щоденні повідомлення "сьогодні ворог n-ну кількість разів порушив режим припинення вогню" та періодичні новини про поранених та, на жаль, загиблих воїнів.

Станом на 2021 рік Славік Журба уже 6 років працював журналістом – редактором відділу "Техно" нашого сайту. Саша Марчак – редактором регіональних новин. Але наближалася та дата, яка змінила життя всіх. Зокрема, і наших колег.

Славік пригадує, що у перші дні повномасштабного вторгнення була паніка – масштаб подій та кадри з ворожими колонами у різних містах країни лякали. Та він був певен, що рано чи пізно таке трапиться. Водночас у тому, що сталося, він бачив, наскільки це можливо, позитивний момент.

Я пам'ятаю, як дружині говорив, коли почалося вторгнення, що це для мене був у якомусь сенсі навіть позитив. До того було незрозуміло що, називали це громадянською війною і так далі. А тоді я казав, що от все, маски скинуто. Нарешті ворог показав своє лице. Тобто увесь світ тепер має зрозуміти, що відбувається. Не було більше цієї гібридної теми, що от "мирні жителі Донбасу дістали з шахти танк і почали воювати" і в них не закінчується людський ресурс. Тепер нам дали квоту знищувати ворога,
– пригадує боєць.

7 березня Славік пішов у ТЦК, далі – військова частина. І коли питали про добровольців, які готові вже вирушати на фронт, він відгукнувся, бо за плечима уже був бойовий досвід. Тому через кілька днів наш колега разом із побратимами опинився на передовій, у Попасній – місті, яке росіяни стирали артилерією. Воїн зізнається, що кількість зброї, активне застосування ворогом дронів та авіації шокували його – у 2015 році такого не було.

Славік Журба на передовій, весна 2022 року / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Саша Марчак, як й інші редактори новин нашого сайту, з 24 лютого працював ледь не цілодобово. Та все ж, шок перших днів минав, а далі приходило усвідомлення, аж надто після загибелі журналіста газети "Експрес" та бійця 80-ї десантно-штурмової бригади Віктора Дудара. Як пригадує Саша, після загибелі Віктора 2 березня 2022 року на Миколаївщині, він часто згадував одну з розмов з ним. Колись Віктор спитав на той момент другокурсника Сашу, чи піде він служити в армію. Той непевно відповів "так", хоч насправді тоді таких планів у хлопця не було.

Коли він загинув, я згадав цей діалог, і з'явилася думка, що, можливо, якраз треба було тоді піти служити. А після 24 лютого я вважав це своїм обов'язком, зокрема, бо часто забував, що іде війна,
– пригадує захисник.

Тому Саша почав готуватися до того, аби долучитися до лав ЗСУ і у вересні 2022 року пройшов співбесіду до 47-го окремого штурмового полку (тепер – бригада). Тоді ще юний контрактник не знав, що попереду Роботине та Авдіївка.

Саша Марчак / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Найкращих стало більше

Коли почалася російсько-українська війна, Саша пригадує, як завжди казали, що на війні ми втрачаємо найкращих. Однак за 8 років кількість найкращих зросла, що свідчить про те, що українська нація успішно формується.

Я згадую цей момент, коли після 2014 року часто казали "всі найкращі загинули" та "ми втратили найкращих". Але 2022 рік показав, що найкращих стало більше. Тобто нація почала формуватися якраз тоді, коли почала активно боротись за своє існування у 2014. Це не мої слова, а вже давно відомий факт,
– наголошує Саша.

Воїн додає, що люди, котрі воювали з 2014 року, спричинили появу нового покоління сміливих людей. Ті, хто пішов 24 лютого – виграли час для тих, хто долучився до армії пізніше. А ті, своєю чергою – для тих, хто тільки долучається чи долучиться до війська.

Я вважаю, що ті, хто загинули в перші місяці, вони своїми тілами якраз купили час для мене і для інших, хто прийшов вже, готувавшись пів року. Тобто зараз ми, по суті, купуємо час для того, хто має прийти далі,
– підкреслює воїн.

Війна нікого не оминає

Зараз у суспільстві тривають жваві обговорення законопроєкту про мобілізацію, який в першому читанні вже схвалила Верховна Рада України. Наші колеги-воїни наголошують, що війна не омине нікого.

Славік Журба вивчає історію інших воєн і відзначає, що ухилянти – звичне для кожної війни явище, якщо вона затягується. Ба більше, воїн відзначає, що час, коли він повертався до війська і чимало людей вперше долучалися до лав Сил Оборони відрізняється від того, що є зараз. Тоді була повна невідомість, ба більше, були надії, що це не на довго. Тепер же кожен, хто постає перед вибором чи отримує повістку, розуміє, куди йому треба іти.

Тоді (у 2022 році – 24 Канал) у мене не було страху, наскільки я пам'ятаю, а був скоріше мандраж перед далекою дорогою, тому що ти йдеш у невідомість. Я не був у такій ситуації, в якій люди зараз. Тепер всі знають, на що вони ідуть в разі мобілізації. Це страшно, справді. Якщо забути про сам факт війни та постійної стрілянини, це безперечно вихід із зони комфорту. Умовно, ти вдома, ходиш на роботу, а тут ідеш Бог-зна куди і Бог-зна з ким, тобі дають якісь завдання, і ти не можеш від них відмовитися. Вихід за межі своєї бульбашки, безумовно, лякає. Але треба наважитися, тому що у нас нема вибору – або нас знищать, або ми зараз відстоюємо своє право на існування,
– наголошує Славік Журба.

Славік Журба / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Воїн також наголошує, що неодноразово військовослужбовці закликали цивільних готуватися до того, що їм також треба буде рано чи пізно долучитися до лав ЗСУ. І тепер, як з'ясовується, вони мали рацію. Хтось використав цей час для підготовки, а хтось змарнував.

Крім того, армія постійно потребує людей – хтось гине, хтось зазнає поранень, хтось вибуває на якийсь час через хворобу. Зараз у лавах ЗСУ створені Сили безпілотних систем, і так само буде потреба в кадрах. Однак призов не означає, що людину точно відправлять у штурмовики. Є чимало тилових посад, які потрібні для функціонування армії, створюються нові підрозділи, які потребують людей різних спеціальностей. Тобто армія потребує багатьох людей з різними навичками.

Саша Марчак наголошує, що на фронті важлива постійність – навіть якщо поранення легке і той чи той боєць на тиждень вибуває з підрозділу, його має хтось замінити. Тому армії потрібні люди.

Водночас воїн погоджується, що в країні є проблема інформаційної політики, яка б якраз-таки мала додатково мотивувати населення. Крім того, з власного досвіду Саша відзначає, що є ще проблема для тих, хто не досягнув мобілізаційного віку і хоче долучитися до лав Сил Оборони – вони можуть тільки підписати контракт.

Саша Марчак підписав контракт восени 2022 року / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Страх – це норма

Що є абсолютно природнім і про що чомусь вважається не прийнятим говорити – страх. І він є у кожного та кожної. Та питання тільки у тім, чи зможеш ти побороти його, особливо якщо мова йде про те, що потрібно піти на війну.

Саша порівнює свій досвід на війні з роуп-джампінгом. Коли йдеш стрибати вперше – ти боїшся, але не розумієш чого. Коли ідеш вдруге – ти вже знаєш, чого боїшся, і страх стає більшим.

Після першого бою в напрямку Роботиного Саша потрапив у госпіталь. Чимало боєць себе картав потім, що він не поруч з побратимами, які продовжують битися. Коли завершилася реабілітація, він повернувся до своєї бригади, але на іншу посаду. Спершу були побоювання щодо нових обов'язків. А далі – Авдіївка.

Саша Марчак після поранення / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Славік Журба тривалий час відновлювався після боїв у Попасній. Опісля повернення були бої на Херсонщині, в Соледарі та Бахмуті, однак боєць називає бої за Попасну найстрашнішим досвідом.

Саме досвід наших колег-воїнів доводить, що страх – нормальна річ, але питання уже полягає у тому, хто кого контролюватиме – ти свій страх, чи твій страх тебе.

Що робити цивільним

Під час АТО наша країна, на жаль, приділила надто мало уваги питанню реабілітації військовослужбовців та їхнього повернення до цивільного життя, тому більшість з тих, хто повертався, боровся з наслідками самотужки або з підтримкою найближчих людей.

Славік уже має досвід повернення з війни. Воїн пригадує, що тоді боявся різких рухів, гучних звуків, тощо. Та все ж процес повернення пройшов добре, не в останню чергу завдяки підтримці коханої дружини.

Славік Журба / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Боєць переконаний, що зараз військовим дещо простіще, ніж у війнах, які були раніше. За допомогою інтернету воїни на зв'язку з рідними. Хоч і на відстані, але вони не випадають з цивільного життя. Тому Славік вважає, що питання повернення військовослужбовців та їхньої адаптації є трохи перебільшеним в емоційному плані, адже ми не воюємо на чужій землі, а захищаємо своє, свій рідний дім і тих, кого ми любимо. Проте це не означає, що реабілітація та відновлення не потрібні.

Ніхто не скасовує стрес від пережитого. З цими людьми повинні працювати кваліфіковані психологи, мають бути реабілітаційні центри. Крім того, потрібно працювати з тими, хто втратив кінцівки. Я не знаю, на якому у нас рівні програма протезування, але сподіваюся, що на достойному і буде тільки покращуватися. Усе це забезпечить адаптацію військових у соціум після війни,
– наголошує військовослужбовець.

Саша Марчак після поранення був вимушений пересуватися на милицях, тому на власному досвіді відчув, наскільки наші міста інклюзивні (насправді, ні). Наприклад, йому було складно пересуватися на милицях по бруківці або ж застрибувати у старі трамваї з високими сходинками. Це все те, що можуть і повинні виправляти ті, хто зараз у тилу.

Саша Марчак / Фото з фейсбук-сторінки воїна

Водночас Славік Журба відзначає, що просто донатити не достатньо, бо і військові донатять з власних зарплат на свої ж збори. Тому потрібно робити все можливе для фронту.

Цивільні, як і ми, мають робити все. І цим все сказано. Тобто донатити, купувати, передавати, допомагати бійцям. Війна ж не тільки у нас. Та й взагалі, між мною і тобою різниця тільки у тім, що мені дали автомат, але я не народився з ним. Я така ж людина, яка не обирала для себе військове життя, я ж не цар Леонід. Я така ж цивільна людина, у мене є сім'я, дітей, правда, немає, але кіт сумує. У мене є плани на майбутнє, я люблю космос, астрономію, я не люблю війну. Але доводиться робити все, щоб допомогти хлопцям, допомогти собі і якнайшвидше повернутися додому з того пекла. Усі українці мають робити те саме,
– підкреслює воїн.

За що боремося?

Ніхто не обирав війну і ніхто для неї не народжувався. Увесь фаталізм нашої реальності полягає у тому, що війна обрала нас. Від нас мало що залежало тоді, коли десь у Кремлі вирішили відправляти "зелених чоловічків" у Крим та розхитувати сепаратистські рухи в Харкові, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Херсоні, Миколаєві, Одесі чи Дніпрі. Не від нас залежало те, що Росія відправляла людей і техніку на Донеччину та Луганщину. І ми не могли вплинути на рішення з Москви про початок повномасштабного вторгнення.

У цій ситуації ми не вирішуємо, що вчинить ворог, але ми обираємо, як діяти. Ми обираємо боротьбу з сепаратизмом, з терористами на Сході та з російськими окупантами. Ми обираємо свободу, а не підкорення.

Наш народ як ніхто знає, що таке "русскій мір" і що він несе. Чи хочемо ми знову повернутися в ведмежі обійми імперіалістів, які вирішили назвати себе "старшим братом"? Чи хочемо ми, щоб наші діти жили в такій реальності?

Як казав колишній Головнокомандувач ЗСУ генерал Валерій Залужний: "Нам усім дуже важко, але вже ніколи не буде соромно". Боротися складно. Про це свідчить історія українських визвольних змагань, партизанських рухів та борців за незалежність України.

Ми воюємо не за президента, не за політиків, а за те, щоб зберегти державу до моменту, коли прийде покоління, яке зможе її змінити. Я колись думав, що ним буде наше покоління, але, на жаль, багато із нас загине. Ті, хто залишаться, – будуть травмовані війною. Коли хтось каже: "Хлопчики прийдуть з війни, наведуть порядок" – це так не працює. Історія вже не раз бачила таке. Просто з давніх часів про такі покоління ми нічого не знаємо, а тих, хто боровся не так давно, нам намагалися стерти з пам'яті. Можливо, новою генерацією стануть саме діти, які вже зараз граються не конструкторами, а будують світи з кубиків у комп'ютері. Їхнє мислення точно буде іншим,
– наголошує Саша Марчак.

Ціною боротьби є кров. Гинуть кращі з нас, щоб країна встояла і породила ще кращих – нові покоління, які змінять нашу країну, які житимуть краще, ніж ми. Які не знатимуть жахів війни і для них вона буде історією. Гіркою історією, повторення якої вони ніколи не допустять.