Ворожі колони йшли на Полтаву з двох напрямків: початок повномасштабної війни, про який не всі знають

Два роки тому запах війни буквально витав у повітрі. Її час був визначений задовго до 24 лютого: після Олімпіади в Пекіні. Зимові ігри, на які був запрошений президент Росії Володимир Путін, тривали з 4 по 20 лютого 2022 року. Минув один день, другий, третій…

"Телеграф" вирішив згадати, що відбувалося в Полтаві напередодні і в перші дні повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну.

Поради на випадок окупації

Свідомі українці почали активно готуватися до оборони десь наприкінці 2021 року. Тоді почали з’являтися курси для цивільного населення, на яких учили азів військової справи й тактичної медицини. Журналісти перевіряли стан бомбосховищ. Дехто готував тривожні валізки, згідно з інструкціями. А ще у соцмережах і ЗМІ друкували поради щодо того, як пережити окупацію. Там були всілякі плани – А, Б, В… Запам’яталось, радили копати у дворах міських багатоповерхівок вигрібні ями і туалети…

Паніку серед українців сіяли працівники іноземних дипломатичних представництв і консульств, які за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення отримали наказ залишити Київ. Хтось з наших також піддався паніці, купивши квиток на потяг чи літак. Але більшість очікували хіба що посилення бойових дій на східному фронті. В гіршому разі. Хоча велике скупчення російської армії, яка нібито проводила спільні військові навчання з Білоруссю, фіксували вздовж усієї лінії кордону з цими двома недружними нам недокраїнами.

Пам’ятаю заголовок свого останнього "мирного" матеріалу: "Якщо завтра війна…". Він був написаний на основі зібраних мною фактів про стан укриттів у Полтаві. Лише одне з них, що належить міській дитячій лікарні, було більш-менш підготовленим для перебування в ньому пацієнтів і невеликої кількості цивільних протягом якогось часу. Про решту навіть мови не було. Практично всі вони, як приміщення з подвійним призначенням, використовувались під офіси, склади, якісь невеликі виробництва чи просто стояли під замками, затоплені каналізаційними стоками.

А здивуванню й обуренню власників приміщень подвійного призначення, яких я запитувала, чи готові бомбосховища прийняти людей на випадок війни, не було меж. "Що ви таке говорите? Яка війна?" – відповідали мені не надто привітно.

Але вона, як і очікувалось, прийшла на четвертий день після Олімпійських ігор у Пекіні. На щастя, її дорога не пролягла через Полтаву, хоча могла б, якби на шляху орди не стали наші мужні воїни й самооборона.

Знищення секретних документів

"Телеграф" попросив пригадати той страшний день керівника Полтавського територіального управління ДБР Дениса Маньковського.

– Ви особисто були готові до повномасштабного вторгнення?

– Так, у мене було внутрішнє передчуття. Я запланував на лютий двотижневу відпустку, щоб покататися з родиною на лижах. Поїхали у Буковель, проплатили готель наперед, до 25 числа. Але через кілька днів відчув, що маю повернутися у Полтаву. Телефоную директору й питаю: "Можна, я з понеділка вийду на роботу?" — "Ну, якщо хочеш…"

То був тиждень, коли почалася війна. У вівторок (22 лютого) я зібрав нараду керівників усіх регіонів (теруправління працює на Полтавську, Харківську, Сумську й Дніпропетровську області. – Авт.), проінструктував, що треба робити на випадок війни. Що вивозимо, що знищуємо… Це був мій план, і це нас врятувало.

А 24-го зранку мій підрозділ діяв за заздалегідь визначеним планом. О 6-й ранку всі вже були на роботі. До 9-ї години всі секретні документи, в тому числі матеріали кримінальних проваджень, були спаковані, старі — знищені. А особові справи й матеріальні цінності прямували спеціальним мікроавтобусом на захід України…. Так зробили і у відділах в Сумах та Харкові, які з перших днів війни атакував ворог.

– Чи планували загарбники захопити Полтаву?

– Як відомо, о 10-й ранку 24 лютого російські війська пройшли центральними вулицями Сум. Вони рухалися на Полтаву. Коли ми пізніше проводили слідчі дії в деокупованому Тростянці, то знайшли документи, які засвідчували, що рашисти мали намір пройти через Полтаву, не заходячи в місто, й вийти на Київ. Були різні напрямки руху, про що я не можу розповідати в деталях. На Сумщині була важка ситуація. На щастя, область відстояли окремі батальйони 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний яр", які 24 лютого почали підходити до Охтирки і з маршу вступали у бій.

Черги добровольців під військкоматом

Передчуття великої війни було й у керівника Полтавського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП), командира зведеного штурмового загону "Одін" полковника Олександра Логвиненка.

— Я інтуїтивно відчував, що все от-от почнеться, — каже Олександр Логвиненко. — За два тижні до того зібрав колектив, наказав принести на службу все, що в кого є: рушниці, пістолети, бо в нас зі зброї був лише один автомат. Відпрацювали можливості оповіщення населення на випадок зникнення світла.

Три доби поспіль перед війною я не залишав свого робочого місця, на роботі й ночував. 24-го під ранок вийшов на ганок покурити і почув віддалені вибухи. Оскільки маю бойовий досвід з часів АТО, то одразу зрозумів, що то була серія ракетних ударів. Як потім стало відомо, вдарили по військовому аеродрому в Миргороді.

Вже в першу добу "великої" війни наші люди були виставлені на блокпости й на охорону стратегічних об’єктів. До центру комплектування шикувалися черги добровольців, серед яких було багато тих, хто мене давно знав, їхні друзі, спортсмени… Фермери і звичайні мешканці підвозили пальне, тепловізори, генератори, автомобілі, продукти, передавали кошти…

Селяни з автозаправок на межі Сумщини й Полтавщини "зливали" інформацію українським військовим про Кантемирівську танкову дивізію, яка сунула на Гадяччину. Один співробітник ДСНС передавав нам координати руху ворожих колон.

Завдяки нашим інформаторам, 93-тя бригада лупила по окупантах артилерією. В Охтирку ворог зайшов на важкій техніці вже під обід 24 лютого і двома колонами висунувся в напрямку Зінькова і Котельви Полтавської області. Звідси для них відкривався прямий шлях на Полтаву і Миргород, через Гадяч — на Київ, а також на південь — у бік Харкова. Наші мобільні групи готові були вступити з ними в бій.

Планам рашистів, на щастя, завадили підрозділи 93-ї бригади та 91-й інженерний полк, які одразу ж стали на оборону Охтирки й Тростянця. З перших же днів широкомасштабного вторгнення ми допомагали їм розвідкою в зоні активних бойових дій. На ходу ремонтували танки, проводили учбові стрільби, тренувались, приділяючи особливу увагу аеророзвідці, придумували різні схеми оборони і знищення ворожої артилерії.

На жаль, війна триває. І сьогодні полковник Логвиненко разом зі штурмовим загоном "Одін" виконує бойові завдання під Авдіївкою. Обіцяв розповісти більше, коли добереться до стабільного зв’язку. Але, видно, зв’язку нема. І йому точно зараз не до розмов…

Фото з архіву автора