Експозиція-сенсація. Музей війни, що триває: зірка з чобіт, вікна з мін, пів мільйона відвідувачів

До дворіччя широкомасштабного вторгнення РФ в Україну не можна не згадати одну знакову подію в культурній сфері. Минулого року вперше в історії країни культурний заклад було нагороджено "музейним Оскаром": експозиція "Україна – Розп'яття" Національного Музею історії України у Другій світовій війні була відзначена міжнародною премією Museum and Heritage Awards. Нагороду в Лондоні отримав гендиректор музею Юрій Савчук. Виставка показала рекордні показники: її відвідало в Києві 500 тисяч осіб за останні два роки, зокрема безліч дипломатів, іноземних делегацій і світових медіа. Фокус розповість, у який спосіб музей домігся таких результатів.

Історик Юрій Савчук переміг у конкурсі на посаду гендиректора Музею війни та розпочав виконання своїх обов'язків у грудні 2021 року. Через два місяці почалося повномасштабне вторгнення РФ в Україну. Директор зрозумів, що його Музей війни в бойовий час набуває іншого сенсу: війна була не десь за десятки років у минулому, ні — вона вирувала тут і зараз — у сьогоденні.

"Я зрозумів, що все, що зараз відбувається, треба фіксувати для новітньої історії, документувати події та факти війни, що триває", — розповідає Фокусу Юрій Костянтинович.

Перша експедиція проходила з 5 по 16 квітня 2022 року: з дозволу військового штабу і особисто головкому Валерія Залужного. За ці дні Савчук зі співробітниками зробили 2000 знімків: Буча, Гостомель, Бородянка, Макарів, Чернігів. Зібрали сотні артефактів. Перше — це амуніція окупантів: мундири, каски, чоботи. Друге — зброя, снаряди. Третє — фрагменти зруйнованих шкіл і церков. У колекції з'явилися напівзгорілі ікони, хрести, частини куполів.

Директор, розуміючи, що сьогодні актуальна мова музейних експозицій — це мова метафори, запросив столичного художника Антона Логова, щоб він зробив із привезених артефактів артінсталяції, щоб надати зібраному матеріалу символічного звучання. Через два місяці після вторгнення, у травні 2022 року, в Музеї війни відкрився перший варіант експозиції "Україна – Розп'яття". Наш музей став першим у світі Музеєм війни офлайн.

"Орда"

"Нас зустрічає червона зірка, зроблена з чобіт російських окупантів. Чобіт окупанта — це знайомий усім і зрозумілий символ агресії та насильства для будь-якого народу, — каже нам гендиректор. — Це перетин не тільки державних кордонів, а й перетин кордонів людяності та моралі". За авторським задумом, ці чоботи окупантів повернули назад за кордон — всередину червоної зірки, як примари радянського минулого.

"Сама експозиція ділиться на дві частини — "Орда" і "Розп'яття", — розповідає Савчук. — "Орда" пов'язана з російською стороною. Тут ми показуємо побут окупантів. Їхня зброя — інструмент, так би мовити, за допомогою якого вони намагалися досягти просування свого "русского мира". У музею не було ні грошей, ні додаткових вітрин для нової експозиції, і тоді ми придумали використовувати порожні контейнери від російських ракет "Бук". Виявилося, що і символічно — це оптимальний варіант для демонстрації окупаційних артефактів".

Серед їхніх продуктів ми бачимо курячі консерви з написом: "От Zапада до Vостока своих не бросаем".

А поруч шеврони російських військових: "Zа победу". Ті, хто готував у РФ вторгнення в Україну, по-різному обігравали ці дві латинські літери, каламбурячи і граючись смислами. Але скоро окупантам стане не до ігор.

Ми бачимо іменний шолом російського пілота на прізвище Сафаргалєєв — командира ескадрильї гелікоптерів, які атакували Гостомель у перший день повномасштабного вторгнення. Його першим було збито разом із ще шістьма вертольотами. "Шолом нам передали з Головного управління розвідки", — зауважив Савчук.

Особливо цікавий подарунок музею Валерія Залужного — це російська карта окупації Києва з маркованими інфраструктурними об'єктами. "Ми показуємо тільки шматочок карти, нам її повністю показувати поки що заборонили наші компетентні органи. Розгорнемо вже після війни", — усміхнувся директор.

В іншому залі маса російської зброї: частини ракет і мін.

"Тут ключова інсталяція: хрест із вікон, у яких викладені міни 82 калібру, що могли влітати в наші вікна. Окупанти вбивали наших людей — дітей, старих. Їхня ідеологія — це ідеологія насильства, знищення, що й символізує хрест із мін, який вони хотіли поставити на нашому житті, але не вийшло", — зауважує Савчук.

"Укриття"

Українська частина експозиції включає в себе два майданчики. Причому вони точно психологічно розраховані: перший викликає пригнічений настрій, а другий надихає і дає надію.

"Укриття" — це реконструкція бомбосховища в Гостомелі. Ми спускаємося в підвальне приміщення, де холод і напівтемрява. "Це точно відтворене укриття біля аеродрому Антонова в Гостомелі. Там старе радянське військове містечко, де вже давно жили цивільні особи — працівники заводу Антонова. Для них війна почалася в перший день: висадка десанту й атака Києва. Тут вирішувалося ключове питання оборони столиці, — каже Савчук. — У перший день війни до 11 ранку там ходили маршрутки, хоча вже з восьмої російські вертольоти обстрілювали території. Цей парадокс пояснює раптовість події. В укритті було 200 людей — усі вони стали заручниками ситуації. 80 осіб депортували в Білорусь: у кого там були родичі або за бажанням. Потім вони через Польщу повернулися в Україну. Тут п'ятнадцять хвилин побудеш і холодок пробирає — вогкість, темрява. Ці 120 осіб — здебільшого жінки, літні люди і діти — віком до 10 років. Тому тут малюнки — чимось дітей потрібно було займати. Ікони на стінах. А внизу ось — гральні карти, шахи. Тут у бомбосховищі жили незнайомі й малознайомі одна з одною сім'ї 37 днів. Етажерка з консервами і банками-закрутками: щось із дому принесене, щось поцуплене із супермаркетів. Діти гралися з іграшковими танками, поки справжні зверху їздили", — розповідає гендиректор.

Ми підходимо до меморіальної таблички на підлозі. "Тут два трупи перебували якийсь час. Одна жінка на прізвище Гриценко померла. Вона народилася під час Другої світової війни, а померла під час цієї. Їй чоловік, уже вдівець, зробив таку меморіальну табличку. Жінку було поховано просто перед входом до бомбосховища. Усіх людей, які перебували тут, контролювали кадировці. Боротьба нагорі всі ці 37 днів пекла не припинялася", — розповідає Савчук, супроводжуючи нас напівтемним підвальним приміщенням.

У тьмяному світлі уривків світлодіодних трубок можна розрізнити продавлені матраци та коробки. Звісно, будь-який українець одразу згадує години, проведені в таких місцях, бо найчастіше укриттями в перші дні вторгнення слугували звичайні технічні приміщення: підвали дев'ятиповерхівок, п'ятиповерхівок, шкіл і дитячих садочків.

"Укриття — слово, яке знайоме кожному українцю — і військовому, і цивільному, — продовжує директор. — Я застав 6 квітня в гостомельському укритті двох–трьох людей. Їх поки що не забрали родичі чи знайомі. Декому нікуди було їхати, як одній самотній літній жінці. А в Гостомелі тоді були черги людей, які хотіли повернутися до своїх домівок — наші військові перевіряли не лише заміновані двері, а й території, квартири. А коли мешканці нарешті потрапляли до своїх будинків і квартир, ті після окупантів були заплюваними, з купами екскрементів. Люди були шоковані… Ми попросили ось ці матраци в мешканців — для експозиції. Спочатку люди не розуміли: "Який там музей?". А потім уже стали нам допомагати, приїхали на відкриття і навіть поділилися з ТБ своїми історіями, за що ми їм дуже вдячні".

В "Укритті" на двох екранах йшли сповіді цих людей.

Тут побувало чимало послів і представників іноземних медіа. І, за словами директора, який би високий статус не був у гостей, вони одразу переймалися тим настроєм, що його спричиняє перебування в таких жахливих умовах.

"Сюди ми водили іноземні делегації. Найсильніша реакція, пам'ятаю, була в одного високопоставленого закордонного чиновника, — продовжує екскурсію Юрій Костянтинович. — Вони під'їхали таким важливим ескортом. Він зайшов сюди, а потім… вийшов іншою людиною".

"Розп'яття"

Але ось ми піднімаємося сходами до зали, де експозиція "Розп'яття". Зустрічають нас вхідні ворота Церкви Різдва Пресвятої Богородиці (с. Перемога) — вони в рваних дірках від осколків снарядів.

Прямо посеред центру залу на тросах висить пошкоджена величезна ікона "Зняття з хреста" зі зруйнованого окупантами Храму Святого Димитрія Ростовського (смт Макарів).

Під нею — скляна вітрина з оплавленими від пожежі окладами ікон Христа і Богоматері з Немовлям із дерев'яного Храму Вознесіння Господнього із села Лук'янівка Київської області. "Церква була дерев'яна — вона згоріла до попелу. І в цьому попелі ми знайшли ікони", — зітхаючи, каже Савчук.

А під стелею — здається, що ширяє купол із хрестом Храму Вознесіння Господнього.

Недалеко від нього понівечений каркас, на якому висіли картини відомої художниці Марії Примаченко зі спаленого Іванківського історико-краєзнавчого музею. Ми спостерігаємо проєктоване зображення картини Марії Примаченко "Атомна війна — будь проклята вона" (1978): чудовисько, з пащі якого виривається язик у вигляді двох змій. "Сьогодні ця робота як ніколи актуальна — у світлі російських ядерних загроз", — зауважує Савчук.

"Усе, на щастя, після звільнення змінюється буквально за один–два тижні, — закінчує екскурсію гендиректор. — Ми їздили ще в кілька експедицій на звільнені території — там волонтери прибирали. Ми з'являлися для збору артефактів буквально на третій день після звільнення. Мене вразила Балаклія. Ми їздили в Ізюм — туди війська 25 бригади зайшли. Їдемо і бачимо: біля Балаклії наші дорожники вже асфальт кладуть".

Стоїмо біля центральної інсталяції з "ширяючою" іконою "Зняття з Хреста" та куполом Храму Вознесіння Господнього, і виникає стійке відчуття, що все в Україні буде відновлено. А ширяюча ікона і церковний купол — немов провідники світла нашої Перемоги і воскресіння.

Важливо Охоронець поліз у палаючий музей. Як у Іванкові рятували шедеври Примаченко під час окупації