Хроніки вторгнення: як в окупації під Києвом зберегти спокій і евакуювати 15 тисяч людей

На відміну від більшості своїх знайомих Андрій Сологуб із Вишгородського району на Київщині готувався до війни. Як волонтер Червоного Хреста напередодні повномасштабного вторгнення проходив відповідні тренінги, а як директор школи у селі Литвинівка — інструктував вчителів та учнів щодо правил поведінки у надзвичайних ситуаціях. При цьому Андрій зізнається: сам до останнього не вірив, що можлива велика війна.

На те, щоб повірити, вранці 24 лютого 2022 року він мав лише кілька хвилин — треба було негайно включатися в роботу. У перші тижні війни Андрій врятував десятки поранених, поховав декількох загиблих, розвозив їжу та медикаменти нужденним і допоміг вирватися з окупації сотням людей, переводячи їх через річку Ірпінь на інший берег. Про те, якими для нього були перші дні повномасштабної війни, Андрій Сологуб розповів "Телеграфу".

— Буквально напередодні, 23 лютого, я проводив серед директорів районних шкіл майстер-клас зі збирання "тривожної валізки", — згадує Андрій Сологуб. — Розповідав, що туди класти, як потім цим користуватись. Адже "тривожна валізка" — це не тільки ваші документи та мінімальна аптечка, а й мультитули, сухпайки та багато іншого.

Про "тривожну валізку" перед цим розповідав і учням своєї школи, бо веду предмет "Захист України". Моя валізка теж була зібрана, але я до останнього сподівався, що вона мені не знадобиться. Напевно, це один з моїх життєвих принципів: вір у краще, але готуйся до гіршого.

Те, що сталося найгірше, я близько п'ятої ранку 24 лютого дізнався від колеги, яка зателефонувала і повідомила, що почалася війна. Кажуть, у Демидові, де я живу, теж були вибухи, але я міцно спав і нічого не чув. Дружина з дитиною — теж. Наш син тоді був ще зовсім маленьким — 19 лютого йому виповнився рік.

Я сказав колезі, що о дев'ятій годині ранку у школі буде традиційна нарада. Попри паніку, яка творилася довкола (на той час із Києва вже масово виїжджали люди), на нараду прийшли всі наші вчителі.

Ми домовилися, що переходимо на дистанційне навчання, і що у спілкуванні з учнями намагатимемося поводитись максимально спокійно, оскільки діти повинні бачити в нас опору. Після наради я поїхав у Вишгород. Там як командир районного загону швидкого реагування Червоного Хреста провів нараду із волонтерами — і ми вийшли на перше патрулювання.

У сюжетах про перші дні війни часто показують відео, як гелікоптери пролітають над Київською ГЕС. У цей момент ми були там, і ці гелікоптери пролітали буквально над головою.

Окупантів Андрій Сологуб вперше побачив 25 лютого:

— Вранці я їхав велосипедом до мами, і побачив біля зоопарку "12 місяців" три ворожі БМД. На мені була куртка із військовими шевронами 134-го батальйону. Напевно, росіяни цього не помітили, бо тоді мене не зупинили. Проїжджаючи повз, я думав, що головне — в жодному разі не збільшувати швидкість, щоб не привернути до себе зайву увагу.

Доїхавши до мами, я як міг заспокоїв її та сусідів — сказав не піддаватися паніці та не виходити з дому. Населені пункти вже були окуповані (хоча свої блокпости росіяни поставили лише у березні, вже на другий день війни вони були тут). Після цього я поїхав до школи, вивісив поряд із будівлею український прапор, записав відео і виставив його у соцмережі, підписавши: "Все буде Україна".

У ті дні в мене та інших волонтерів Червоного Хреста вже було багато роботи: ми розвозили людям продукти та ліки. Серед місцевих жителів, які опинилися в окупації, були люди з ВІЛ, діабетом та іншими захворюваннями, які мали щоденно приймати медикаменти. Якісь препарати ми мали, якісь віддавали небайдужі люди, щось передавали через переправу волонтери. Дізнаючись завдяки сарафанному радіо, де які потрібні ліки, ми їхали.

27 лютого вперше потрапив під обстріл. Я був у яскраво-червоній формі Червоного Хреста, але росіян це не зупинило — вони відкрили вогонь. Я впав, з мене знесло кепку. Зрозумівши, що не поранений, побіг до вже підірваного мосту, поряд з яким стояли троє цивільних: чоловік з сином і племінником. Тоді я записав відео про те, що росіяни стріляють у волонтерів Червоного Хреста, яке також виклав у соцмережі.

Попри окупацію та небезпеку, Андрій Сологуб не боявся писати в мережі правду та фіксувати те, що відбувалося, на відео.

— Страх був не за себе, а за близьких, — каже Андрій. — Але якщо у мене була можливість зафіксувати й опублікувати те, що відбувалося, я мав це робити. Я був свідком того, як росіяни стріляли у цивільних, як їх убивали. Того ж дня, 27 лютого, біля мене зупинилося цивільне авто — місцевий житель привіз пораненого чоловіка, якого підібрав на дорозі.

Той був напідпитку і потрапив під обстріл. Побачивши у нього осколкове поранення стегна, я почав робити йому перев'язку — і в цей момент по позиціях ЗСУ, біля яких був, почала працювати ворожа авіація. Я його перев'язав, відвіз у відносно безпечне місце. Але коли вранці приніс йому сніданок, то виявив його мертвим. Місцеві жителі допомогли відвезти тіло на цвинтар, де ми викопали йому яму і поховали. Знаю, що його звали Саша…

З того часу ховати людей доводилося ще не раз. Дідуся, який помер удома, чоловіка, якого застрелив російський снайпер. Допомагав і з перепохованнями, бо деяких померлих їхні родичі спочатку ховали просто у дворі. Я потім допомагав перепоховати вже на цвинтарі.

За кілька днів до нас уже зайшла колона росіян. Вони йшли з Чорнобиля — це було зрозуміло з протигазів і дозиметрів у них. Мене зупинили. Бурят і кавказець підвели до їхнього сержанта, а той відправив на допит до командира. Самі вони, як з'ясувалося, з Уссурійська. У них навіть були карти китайських міст — як суміжних територій.

Коли вони пафосно заявили, що їхнє гасло — "честь дорожча за життя", я ледве втримався, щоб це не прокоментувати. Ідучи на допит до командира, з усіх боків оточений військовою технікою, я співав "Їхали козаки"… Командир довго не міг зрозуміти, що таке загін Червоного Хреста. Росіяни не вірили, що я волонтер, думали, агент українських служб.

Того дня Андрія відпустили — і протягом наступних тижнів він під обстрілами та постійною загрозою бути вбитим окупантами продовжував допомагати людям. Разом з іншими волонтерами Червоного Хреста спорудив дерев'яну переправу через річку, через яку за 11 днів евакуювали не менш як 15 тисяч людей.

Окупанти продовжували підозрювати Андрія в роботі на українські спецслужби, тож часто забирали на допити, погрожували родині. 22 березня росіяни викрали двох волонтерів Червоного Хреста і, увірвавшись у будинок Сологубів, погрожували зброєю його дружині та сину.

Після цього Андрій евакуював близьких, а сам залишився в окупації, де продовжив допомагати людям і вести щоденник. Намагався фіксувати все, що відбувалося. Щоденник зберігав у сусідки, розуміючи, що в його дім можуть вкотре прийти росіяни.

*Після деокупації Київщини Андрій разом із ще одним волонтером Червоного Хреста Олександром Бондаром видав книгу, яку назвав "Червоний колір надії. Записки волонтерів Червоного Хреста".