Кримчани мають почути справжню історію Криму, – розмова з письменницею Світланою Тараторіною

У межах проєкту "Книжка з собою" ми продовжуємо говорити з літераторами. Цього розу співрозмовницею 24 Каналу стала Світлана Тараторіна – з нею ми поговорили про справжню історію Криму, взаємозв'язки українців та кримських татар, легендарного Мамая та боротьбу з російською пропагандою.

Крим був автономією у свідомості людей

Яким для вас був 2014 рік? Чи можете пригадати події того страшного року?

Ми всі тоді були на Майдані. Я пам'ятаю свої враження, коли сталися розстріли. Ми ще тоді якось не могли усвідомити, що відбулося, перебуваючи у цьому пекельному болю. Я пам'ятаю, як ходила на Майдан прощатися з розстріляними. І в цей день надійшли новини, що відбувається щось жахливе у Криму.

На той час у мене там жили мама і бабуся. Мама дзвонила й розповідала, як окуповують військові частини. У них в Євпаторії були українські військові. Вони теж не могли зрозуміти, що відбувається. Чекали на якісь накази, а вони не надходили. Для мене тоді це був суцільний хаос, коли після трагедії на Майдані усвідомлюєш, що у твоєму рідному Криму розгортається, можливо, ще страшніша історія.

Я буквально у прямому ефірі чула про проголошення анексії Криму. А влітку вже почалося військове вторгнення на Сході. Ми тоді одразу перемкнулися на криваву бійню там.

Того року я востаннє їздила у Крим. У мене досі збереглися квитки. Пам'ятаю, як мене злякала наявність оборонних споруд з одного і з другого берегу Каркінітської затоки. Коли їдеш по цьому перешийку, є така точка, звідки бачиш водночас і материкову Україну, і Крим. Для мене стало шоком, що й Україна готувалася оборонятися від Криму, і Крим – від України. Тоді я усвідомила, що на цей момент ми втратили цю територію.

Я розуміла, що більше не зможу їздити в Крим, тому мені було дуже важливо побачити бабусю, якій на той момент було вже під 90. І маму.

Тоді зустріла дуже різних кримчан. Від таксиста, який розказував, що брат втратив ногу на Донбасі від "бандерівців", до молодого кримського татарина, який, не ховаючись, возив у машині прапор України й казав: "Ми – з вами, ми підтримуємо". У мені був вир різних емоцій: від образи на кримчан, які радісно сприйняли окупацію, до неймовірного болю за те, що це сталося. І я до кінця не розуміла, як це сталося. Мабуть, саме 2022 рік багато чого розставив по поличках.

Світлана Тараторіна / Фото з фейсбуку авторки

За 10 років ми з Кримом пройшли різні шляхи

Як ви вважаєте, у таких неоднозначних настроях кримчан є провина материкової України? Можливо, люди по цей бік Перекопу не змогли донести, що ми – любимо кримчан, що вони – важливі для нас.

Я багато про це думала. Інші кримчани про це теж думають. Моя мама. Різні покоління. Пишучи "Дім солі" й інші свої кримські твори, я відчувала жагуче бажання досліджувати історію Криму. Від найдавніших часів до сьогодні. Я постійно у проєкті віднайдення власного Криму, тому можу стверджувати: Крим існував не просто як автономна адміністративна одиниця, він був автономією у свідомості як мешканців материкової України, так і у свідомості кримчан. Цей зв’язок між материком та півостровом міг би й мав би бути сильнішим.

Наприклад, у Криму дуже багато писали про його історію. Однак всі ці книги, написані російською, так і залишалися на території півострова. Знайти їх зараз у бібліотеках материкової України – неможливо. Точно так само все, що писалося про Крим українською на материковій частині хіба що одиницями потрапляло на півострів. Культурний обмін не надто відбувався. Півострів був дуже зрусифікований. Тут питання: чи хотіли кримчани щось чути від материкової України та навпаки?

Ще дитиною мені здавалося, що владі на материковій Україні було простіше не чіпати Крим, не намагатися щось змінити. Особливо у плані мови. У Криму фактично не було українських шкіл. Російська як мова документообігу на півострові існувала. Тут діяла пропаганда. Так, дуже багато було не зроблено за роки незалежності. Я думаю, ми це усвідомлюємо і зараз намагаємося якось виправити ситуацію.

Якими мають бути перші наші кроки після звільнення Криму? Можливо, після військових на деокуповані території мають зайти саме письменники. Вони зможуть ознайомити кримчан з тим, як розвивалася культура на материку усі ці роки, та водночас показати жителям півострова: всі ці роки про них пам'ятали.

Я безперечно у це вірю. Я думаю, що це – мабуть, найлегший та найпродуктивніший шлях для мови та культури: порівнювати ці досвіди. За 10 років ми пройшли різні шляхи. Ми маємо розповісти кримчанам про себе та почути їх. Це, звісно, найлегше зробити мовою культури. Але починати варто буде з дуже рішучих кроків. Крим має бути україномовним. Там мають бути україномовні школи. Кримчани мають почути справжню історію Криму. Вони мають зрозуміти, що насправді сталося з нами за ці 10 років. Необхідна потужна інформаційна кампанія у Криму.

Про це варто почати діалог з підлітками з Криму, які не надто вже й пам'ятають період до окупації, або з дітьми, які народилися за її час.

Думаю, з дітьми буде найлегше. У них ще не до кінця сформовані уявлення про це все. Крим завжди боявся, що школи стануть українськими, і це зламає дітей. Насправді діти зміни переживуть найлегше. Найскладніше буде з людьми, які щиро повірили пропаганді ворога. Ми всі маємо дати їм чіткі відповіді, що робитиме Україна після звільнення Криму. Цим має займатися українська влада. Люди у Криму хочуть почути, що після звільнення півострова з ними буде все нормально.

За роботою над "Домом солі" я почула перші вибухи

Роман "Дім Солі" ви починали писати ще до повномасштабного вторгнення. Тоді вже було передчуття великої війни? Зокрема, битви за Крим. І чи багато ви змінювали після 24 лютого?

Ні, я була в таборі людей, які до останнього не вірили у можливість повномасштабного вторгнення. Почала писати цей роман у 2019 році. Тоді я зрозуміла, що хоч тема залишається дуже тригерною, я вже можу писати.

Тоді мені здавалося, що про Крим почали забувати. Вже готувалася Кримська платформа, але було відчуття, що Крим повернеться "колись", якимось дипломатичним шляхом. Мене це лякало, бо "колись та якось" означає – ніколи. Ми тоді боялися говорити, що Крим повернуть військовим шляхом. Але 2022 рік показав: боятися нам уже нічого.

У січні – лютому я ховалася у редагуванні рукопису. Вже був договір з видавництвом. Але я не могла відпустити текст. Дедлайни горіли. У ніч на 24 лютого моя родина вже заснула. Я вносила правки за компом, аж тут побачила, що готується звернення до народу цього головного військового злочинця.

Фактично за "Домом солі" я почула перші вибухи. Я відправила сама собі на пошту файл з текстом, бо думала, що комп, можливо, не вдасться зберегти.

Далі була евакуація. Ми з дитиною приблизно пів року перебували у Карпатах. Десь у травні я знову змогла відкрити текст й зрозуміла, що потрібно дещо змінювати. Однак основні зміни відбулися після звільнення Херсону. Початковий варіант фіналу був менш оптимістичний, бо я не могла дати собі відповідь на запитання, як і коли повернеться Крим.

А після Херсона, коли повіяло вітром з Криму, коли Крим з минулого став майбутнім, я переписала фінал. Тоді на обкладинці з’явилися слова "Крим повернеться додому". З мантри це перетворилося на стійку впевненість.

Що ви зробите першим, коли почуєте, що Крим звільнили?

Я не вірю, що звільнення буде одномоментним. Але як тільки військові дозволять потягам йти до Криму, я неодмінно поїду туди. Наразі там вже не залишилося моїх рідних. Але є місця, де я виросла. Також я б дуже хотіла зробити тур Кримом з "Домом солі", аби розповісти про Крим, який я віднайшла. Сподіваюся, це спонукає кримчан знаходити правду про свій дім.

Етнічний склад Криму постійно змінювався. Так формувалася історія, що там дуже багато людей – перекотиполе. Вони не зрозуміли цієї землі, а тому не готові боротися за неї. Їм легше сприймати окупанта, який прийшов та вивісив свої прапори. Моє внутрішнє завдання як авторки і як кримчанки – щоб жителі півострова змогли зрозуміти свою землю, полюбити її аж до того, щоб бути здатними її захищати.

Світлана Тараторіна розповіла про свій Крим / Фото з фейсбук-сторінки авторки

Мій Крим – дуже особливий, з давньою історією

Ви говорите про віднайдення свого Криму. Який він?

Насамперед треба дати контекст, що я виростала у Криму в пострадянській пропаганді. Дуже химерна реальність. Оце, що ми чуємо про мафію на Донбасі у 90-х роках, це було й у Криму. Також паралельно культивувався імперський міф. Ці всі палаци царів, всі ці Севастополі "города русской славы", всі ці пам'ятники Ушаковим, Кутузовим тощо. Це те, що проросло значно глибшим корінням, аніж, скажімо, на Донбасі. Кримчан було легше переконати, що це – частина їхньої історії.

Для мене першим таким зв’язком з реальністю став момент, коли я дізналася про депортацію кримських татар. Раніше про це не говорилося. Якісь речі про Голодомор почали розказувати з часом Незалежності. Перші роки після розпаду СРСР Крим ще був повністю у російському контексті.

Коли я приїхала до Києва, мені було дуже важливо знайти свою українську ідентичність. Бо я – українка. Мені було важливо збагнути, частиною якої культури я є. Я виростала з розумінням, що Крим, мабуть, не має тісних зв'язків з Україною. І потім, коли я почала досліджувати історію Криму, я зрозуміла, як сильно була в омані пропагандистських міфів. Я усвідомила, що Крим завжди мав дуже міцні зв'язки з материковою Україною. Історично так склалося. Коли у Криму жили ще переважно кримські татари, ми постійно культурно обмінювалися. У певний момент я збагнула, що з кримськими татарами у нас – набагато більше спільного, ніж з росіянами.

Мій Крим – це абсолютно органічна невід'ємна частина України, української культури, української історії. Просто ми дуже мало про це знаємо. Для мене відкриттям була глибина стосунків Кримського ханства з Запорізькими козаками. Від любові до ненависті і по-іншому. Але завжди дуже рівні стосунки. Ніхто не прагнув захопити чужі землі. Ті самі чумаки завжди їздили по сіль у Крим. Цей солоний потік нас тримав і буде тримати. Мій Крим – дуже особливий. Дуже з давньою історією. Зі своєрідним характером. Ми маємо зрозуміти Крим, а кримчани мають усвідомити свій нерозривний зв'язок з материком.

Яка легенда Криму вражає вас найбільше?

Звичайно, це легенда про золоту колиску. Коли я почала задумуватися над романом, ми спілкувалися з цим таємничим акаунтом, я питала поради про кримськотатарський фольклор, і він мені порадив одну книжку, про яку я не знала, коли жила у Криму. Це – збірка казок та легенд. Її переклав мій кримський вчитель. На жаль, він помер у 2015 році. Для мене віднайдення цієї збірки було знаковим. Золота колиска відгукнулася мені найбільше. Це – символ миру у Криму. Поки ця колиска не потрапила до рук поганих людей, у Криму був мир. Легенда існує й в інших тюркських народів.

Друга історія – про Мамая. Ми всі знаємо, що у нас є козак Мамай. Такий цікавий персонаж нашого фольклору. Зокрема, він присутній у топоніміці, на картинах, де завгодно. Але я для себе знайшла, що багато реальних Мамаїв було у кримськотатарських історіях. Починаючи від славетного Мамая з часів Золотої орди, який був кримчанином і ніколи не забував свою батьківщину. Для російської пропаганди це – такий абсолютний антигерой. А для кримського народу – доволі неоднозначний воєначальник своєї доби. Але було ще й багато інших Мамаїв. Це ім'я пояснюється відсутністю імені, коли потрібно його приховати, аби не викрали джини. Для мене цей образ об'єднує кримських татар та українців.

Козак Мамай / Фото "Локальної історії"

Чи читав "Дім Солі" хтось, хто зараз перебуває в окупації у Криму?

У мене є одна напівлегендарна особистість, яка написала до роману історичні коментарі. Це – акаунт у фейсбуці. Я не знаю, хто під ним ховається. Я не зустрічала навіть кримських татар, які могли б сказати, хто це. Є людина, яка живе у Криму й пише всякі прикольні історії про життя окупантів. Я вичитала у цих постах про любов до правдивої історії, любов до Криму, і зв'язалася з ним чи з нею, попросила, щоб прочитав або прочитала "Дім солі" й написала примітки. Ми домовилися про гонорар, але 25 лютого прийшло повідомлення: перерахуйте ці гроші на ЗСУ. Це було надзвичайно зворушливо.

Читали й кримські татари. Мені дуже важливо, що читають кримчани.

Роман "Дім солі" / Фото АрміяInform

Силу фентезі та фантастики тривалий час недооцінювали. Однак зараз ці жанри говорять напрочуд промовисто. Можливо, вже тривають переговори про переклади "Дому солі" іншими мовами?

Силу фантастики й зараз недооцінюють. Хоча це – неправильно й несправедливо. Бо навіть той же "Володар перснів" – про Першу та Другу світову війну. У Першій Толкін брав активну участь, Другу – він переживав.

Мені б дуже хотілося, щоб "Дім солі" прочитали іншими мовами. Наразі вже викупили права на переклад польською. Завдяки гранту від Українського інституту книги планується видання в Азербайджані. Дуже цікаво буде подивитися на їхню реакцію. Бо в них дуже багато перегуків з кримськотатарським фольклором.

Ваш роман "Лазарус" – те, чого я так давно шукала в українській літературі. Неймовірна книга. Як гадаєте: Київ береже від нас ще багато загадок?

Як я вірю, що Золота колиска десь покоїться у Криму, так я вірю, що Київ теж потребує більшого дослідження. Ви знаєте, ми всі дуже довго жили як колонія, нам нав'язували дуже багато історій і міфів. Для мене фантастика – це спосіб знаходити наші міфи і боротися з їхніми. У "Лазарусі" я хотіла показати, що Київ був дуже багатокультурний, мультинаціональний, строкатий, дуже сильно український.

Роман "Лазарус" – справжня скарбничка київських легенд / Фото з фейсбук-сторінки Світлани Тараторіної

Мені дуже цікаво досліджувати міські легенди Києва. Чудово, що міського фентезі про нашу столицю стає більше. Бо це є способом як віднаходити якісь міфи наші, так і створювати їх.