Ютуб-блогерка Пані Калина: Як мама я побачила потребу в навчанні дітей української, а як медійниця — незайняту нішу в українському ютубі

Олена Гнесь раніше працювала спецкореспонденткою каналу «Інтер» за кордоном, потім — туристичною гідесою в Україні, зокрема в Чорнобильській зоні, вела свій ютуб-канал про подорожі. Перші пів року вона розповідала про війну і на своєму каналі, і вмикалася в ефіри іноземних медіа, зокрема CNN, ВВС, CBS та FoxNews, аби донести до аудиторії інших країн, як живе Київ під ракетними обстрілами та що відбувається в країні.

Олена — мати трьох маленьких дітей, здоров’я однієї доньки погіршилося за місяці війни, тож улітку 2022 року вона погодилася на пропозицію небайдужої американки переїхати у США для безпеки та відновлення. На новому місці Олена Гнесь, бачачи потреби українських мам і дітей, почала вести «ютуб-канал пані Калини», який допомагає малюкам заговорити українською. MediaSapiens поговорив з Оленою про переїзд, роботу ютуб-няні та про просування контенту на ютубі.

— До початку великої війни ви вели англомовний туристичний ютуб-канал What Is Ukraine про мандрівки у Чорнобильську зону. Розкажіть, яким було 24 лютого для вас у Києві?

— У лютому 2022 року багато підписників мого туристичного ютуб-каналу What is Ukraine питали, чи безпечно їхати в Україну та чого варто чекати. Мені тоді здавалося, що війна у ХХІ столітті — це занадто абсурдно, щоб стати правдою. Тому, коли ми прокинулися у Києві від вибухів, паралельно з тим як будили дітей, щоб іти в укриття, я застримилася та сказала: «Любі друзі, Росія таки почала війну, не їдьте поки в Україну». З того дня я щодня вмикалася для англомовної аудиторії, розповідаючи, що з нами відбувається та що відбувається довкола.

Олена Гнесь

Мій чоловік у перший день поїхав на роботу — він працював редактором на Суспільному, а на другий день пішов у ТрО. Я залишилася з дітьми. Дарині тоді було чотири місяці, Тарасику — шість років, а Каті — вісім.

Дарина була хвора, я у перший день прийшла з усіма дітьми у поліклініку, щоб доньці зробили ін’єкцію. Власне там мене застала перша тривога, і я спустилася з дітьми в укриття. Насправді пощастило, бо біля дому його не було, а в поліклініці було сховище з гарними умовами та з дитячими лікарями. Там ми залишалися фактично жити на кілька місяців, бо мій дім був далеченько від поліклініки.

Після мого стриму мене знайшли іноземні журналісти й почали просити про інтерв’ю. Розуміючи, що більшість іноземних кореспондентів виїхали з Києва, бо це небезпечно, і не мають доступу до людей, локацій, а розповідати про все це треба, я вмикалася для них: бувало й щоп’ятнадцять хвилин, щопівгодини, і серед дня, і серед ночі. Телефонували з FoxNews, CNN, BBC, з канадських, британських, польських редакцій, навіть з Індонезії та Японії.

Виглядала я, напевне, дуже зворушливо під час цих інтерв’ю, тримаючи чотиримісячну дитину на руках. У травні CNN зробили про нас документальний фільм на 40 хвилин, який назвали «Щоденник війни очима матері». А потім програму Andersoon Cooper 360, що виходить на CNN, за інтерв’ю, яке вони зробили зі мною, номінували на «Еммі» в категорії Outstanding Live Interview — Short Form.

Власне тому я не евакуювалася з дітьми спершу. З трьома дітьми було виїхати важко і небезпечно, і я не хотіла їхати без чоловіка. Також я відчувала велику відповідальність, мене тоді почали називати навіть «голосом України». Як це, голос України візьме і поїде? Я відчувала, що маю залишатися тут і бути цим голосом.

— Коли ви вирішили евакуюватися й чому потрапили у США?

— Влітку іноземні кореспонденти повернулися (в Україну — «ДМ»), стало безпечніше, уже так не дзвонили, стрими на моєму ютуб-каналі уже не набирали стільки переглядів. Однак моїй старшій доньці тоді стало дуже погано.   Її усе це глибоко вразило, бо вона дуже чутлива і дуже глибока. У кінці вересня лікарі підтвердили хворобу — синдром Аспергера, це розлад аутичного спектра.

У той самий день я отримала листа від американки, яка запросила нас до себе додому. І в той же день президент Зеленський підписав закон, що дозволяв демобілізуватися багатодітним батькам, які добровільно прийшли в армію. Я вмовила чоловіка звільнитися з ЗСУ, бо не справлялася, просто втрачала дитину. Регрес у доньки стався дуже стрімко. Мені здавалося, що діти стануть тільки сильнішими, переживши війну, але я бачила, що дитина не стає сильнішою.

В один день мій світ перевернувся. Ми подалися на американську програму для біженців — і зараз живемо у штаті Джорджія.

Я не вибирала ні країну, ні людину, просто отримала листа від жінки, який був написаний саме в той момент, коли було треба і тими словами, що торкнулися мого серця. Я їй повірила — і недарма.

— Як ви переїхали, адаптувалися? Було складно?

— Ми були у дорозі фактично п’ять місяців: місяць — в одній родині, місяць — в іншій, а решту часу подорожували всім східним узбережжям. Нас запрошували до себе люди, які бачили мене на СNN. У великих містах як Нью-Йорк, Вашингтон люди впізнавали мене на вулицях. Підходили у метро, у музеях, запитуючи: «Ви та сама українська мама?».

Впізнати було легко, бо маю нетипово коротке волосся, з трьома дітьми й завжди у нас був із собою український прапор. Зараз я не шкодую, що ми багато місяців залишалися в Україні в тих умовах, бо це зіграло маленьку, але важливу роль.

Також ця подорож позитивно вплинула на дітей. Коли ми приїхали, мови про те, щоб відправляти дітей у школу, не було — вони боялися всього, і ми займалися онлайн в українській школі. Але згодом вони поступово почали відновлювати довіру до світу, поступово почало утворюватися відчуття безпеки, без якого діти не можуть почуватися повноцінно щасливими, нормально навчатися.

Нарешті я побачила, що мої діти бавляться на майданчику, радіють, а я дивлюся на них і щиро посміхаюся. Замість того, щоб зрадіти цьому, я злякалася: а за що мені це, коли мільйони українців лишаються під обстрілами та не мають цього щастя? Я почала думати, що з цим робити, й виникла ідея про те, що цим позитивом треба ділитися з іншими.

На той момент Даринка підросла, їй було майже півтора року, вона почала розмовляти й заговорила англійськими словами, бо вона чула дві мови. Це не було для мене відкриттям: англійська набагато легша для вивчення для маленьких дітей. Я це пройшла з Катею, коли вона була маленька. Я говорила англійською та українською, і її перші слова теж були англійською.

Паніки у мене не було, але це був дзвіночок. Я подумала також про подруг, які виїхали з України через війну, коли були ще вагітними, й народили за кордоном. Друзі російськомовні. Батьки намагаються спілкуватися українською, але у побуті залишаються російськомовними. Діти чують дві мови, але української серед них немає. Я подумала: ось де є велика потреба.

— Як ви вирішили стати саме «вихователькою Калиною»?

— Я побачила, як моїй Дарині увімкнули ютуб-шоу американської міс Рейчл. Я такого раніше не бачила. Це — американська вихователька, няня, вона весела, навчає і розважає, вчить розмовляти. Потім я побачила міс Моніку, міс Лілі, Бліпі та зрозуміла, що в українському ютубі цього немає — а це потрібно.

Мультики мультиками, але це — пасивне сприйняття потоку аудіовізуальної інформації, коли щось мерехтить перед очима. А тут мова саме про комунікацію, про навчання, дитина бачить живу людину, яка до неї говорить. У той момент, коли мама завантажена, перебуває у стресі та не має ресурсу на те, щоб погратися з дитиною, з’являється ось ця ютубівська няня, яка забирає дитину у віртуальний світ дитинства — безпечний, веселий, щасливий.

Як мама я побачила велику нагальну потребу. Як медійниця я побачила нішу, не зайняту в українському сегменті ютубу. Побачила велику потребу в україномовному контенті, який є безплатним і доступним у всіх куточках світу цілодобово, бо мами в укриттях, поїздах чи в аеропортах дають дітям телефони з інтернетом і ютубом.

Дехто досі виправдовується, що вмикає російські мультики, бо українських мало або вони неякісні, як їм здається. Я вважаю, що це абсурдно, але замість того, щоб когось засуджувати, я подумала: що я можу зробити, щоб покращити цей контент?

Спершу ідея спробувати себе у ролі ютуб-няні мені здавалася дуже абсурдною: Олена Гнесь і Пані Калина — дві дуже різні особистості. Я спершу навіть соромилася висловлювати цю ідею. Проте все-таки вирішила спробувати, бо вже вміла монтувати відео та мала досвід створення ютуб-каналів.

— Як ви придумали образ? Наприклад, цей волошковий віночок?

— Волошковий вінок з’явився для того, щоб не шокувати мою дитячу аудиторію короткою стрижкою. Та поступово він перетворився на частину образу, який ефектно відображається на екрані.

— Як ви добираєте матеріал для своїх випусків, на що спираєтеся, створюючи контент, що має сприяти ранньому розвитку та допомагати малечі заговорити українською?

— Я розумію, що я не професіоналка: не вихователька, не психологиня, не логопединя — я просто мама. І мої університети — це троє дітей, одна з яких, старша дитина — непроста, і це потребувало багато мого ресурсу та навчання, щоб її виховувати. Я отримую багато позитивних відгуків і листів від вдячних батьків, приміром, про те, що вони вперше бачать, що їхня дитина розмовляє з телефоном, що дитина активно залучена у цей процес, їй відгукується те, що вона бачить і чує. Одна мама написала, що не дозволяє дивитися мультики, проте пані Калину дивитися дозволить, бо це не мультик, а інший тип контенту, побудований на спілкуванні.

Нещодавно у мене був приємний шок: одна мама у групі аутистів написала, що її сину чотири роки, він невербальний, і попросила порад. Чотири інші мами відписали, що їхні діти віком 4, 5, 6 років заговорили завдяки пані Калині. Це для мене шок, тому що такої високої мети я для себе не ставила! Але як для мами дитини з аутизмом це, напевно, найбільше досягнення.

«Пані Калина» — це не мультик чи мерехтливий аудіовізуальний канал, який просто гіпнозує дитину. Пані Калина — це жива людина, яка звертається до дитини, спілкується й проводить час разом. Я розмовляю з дітками через екран. Ставлю їм запитання та чекаю, поки вони відповідають за екраном. І пересвідчуюся, що дітям подобається, що їм «заходить».

Розвивати мовлення окремо від інших навичок у ранньому віці неможливо, тому пані Калина розвиває не лише мовлення, але й логіку, ми разом пізнаємо світ, вчимо кольори, вчимося рахувати, знайомимося з абеткою. Все це відбувається в ігровій, розважальній формі.

Розуміючи, що маленькі діти краще вчаться, якщо чують віршики та співають, я почала пробувати писати, римувати. Я розумію, що це — не поезія, це прості римовані рядки, які дітям легко запам’ятовувати, які вони з задоволенням слухають, і ця ритміка допомагає їм заговорити.

Важливо, що дитина бачить артикуляційний апарат пані Калини, як вимовляються слова. Діти такого віку, коли до них звертаються, дивляться на губи, і намагаються повторити ці рухи. У мультиках цього немає, а у пані Калини є, і це головний секрет, чому в дітей запускається мовлення.

Пані Калина повторює одне й те саме багато разів, розмовляє простими словами, при цьому дуже доброзичлива, позитивна і весела. Вона не пропонує вчитися, а пропонує гратися, бо маленькі діти навчаються через гру. Після перегляду у дитини є відчуття, що вона не навчалася, а з задоволенням провела час. Батьки розуміють, що цей час був проведений із користю.

— А хто робить усю закадрову роботу?

— Я все роблю сама. Придумую сценарій, тексти, співаю, записую себе, навчилася додавати анімацію, монтую. На це йде багато часу. Одна хвилина пісеньки — це п’ять годин роботи над нею. Знімаю я «Пані Калину» раз на тиждень, коли чоловік займається з дітьми, або й із ними, вони з’являються у відео. Монтую ж уночі, коли діти сплять, або удень, коли старші в школі, а меншій можу увімкнути ненадовго ютуб. Мені подарували зелений екран та освітлення. Я навчилася з ним працювати. Він дуже змінив картинку, зробив її значно візуально привабливішою.

— Хто підтримує розвиток каналу?

— Люди, які підтримують цей канал, — це американці, які його не дивляться, вони ж дорослі. Це люди, які дивилися мій англомовний ютуб-канал What is Ukraine, мають до мене симпатію і повагу й не образилися на мене, коли в певний момент мені довелося вибирати між моїм розкрученим каналом, у якого було 27 тисяч підписників і який я наповнювала п’ять років, і новим каналом для дітей (зараз ютуб-канал пані Калини, який був створений в березні 2023 року, має 62 тисячі підписників — «ДМ»). Ці люди не образилися, а навпаки допомогли мені створювати новий канал.

— А вам самій подобається ця нова робота?

— «Пані Калина» стала дуже терапевтичною особисто для мене. Я не лише дітей забираю у віртуальний світ дитинства, а й сама туди поринаю. Коли стає дуже важко після чергових масованих обстрілів, коли накриває зневіра і депресія, я сідаю за комп’ютер і починаю складати картинки докупи, забуваюся, а виходить щось гарне і корисне. Я роблю крок назад, дивлюся на цю картинку і розумію, що втілюю свою дитячу мрію. У дитинстві я грала у дитячому театрі й дуже це любила. У мене добре виходило, отримувала обласну стипендію за театральне мистецтво, мене брали в училище на бюджет, але я не зважилася тоді. Готувалася до університету. Тоді я не ризикнула спробувати реалізувати талант і мрію, але зараз її втілюю. Я свідома, що не суперакторка, але мені це дуже подобається і, напевне, діти це відчувають.

— А як ваші власні діти почуваються на новому місці?

— У серпні Катерина пішла у четвертий клас, а Тарас — у перший. Катя має найвищі бали з усіх предметів, читає англійською мовою на рівні 10 класу та проходить тестування на програму для талановитих і обдарованих дітей в американській школі. Це дитина, яка півтора року не ходила, приїхавши сюди, не розмовляла вільно, принаймні англійською, хоча з нею була знайома. А зараз має такі результати завдяки тому, що вона почувається у безпеці та приймає себе. В американському суспільстві приймають дітей з аутизмом. Вона носить значок «У мене аутизм» і почувається комфортно.

— Як формується аудиторія каналу? У вас доволі швидко росте кількість підписників.

— Українськомовного контенту насправді дуже мало. Якщо ви шукатимете пропозиції на ютубі для малих дітей українською, то «Пані Калина» буде однією з перших серед рекомендованих. Так було не з самого початку. Перші пів року я наповнювала канал, але динаміки не було, канал лежав. Щоправда, коли я починала вести його, то не сподівалася ні на мільйони, ні навіть на тисячі переглядів. У мене була внутрішня потреба робити щось для дітей, і якби це оцінили бодай кілька дітей і бодай кілька мам звільнилися б на 15 хвилин, щоб спокійно попити каву чи сходити в душ, — це вже було б великим успіхом. Мої надії були дуже скромними. Проте у серпні відео, які мали до тисячі переглядів, почали стрімко набирати перегляди й отримали вже мільйони.

Статистика мого каналу показує, що переглядів — дуже багато, проте 70% аудиторії не підписується на нього. Напевне, в української аудиторії ще немає такої звички. Я також бачу багато поширень відео, тобто батьки між собою діляться посиланнями, які їм подобаються. Але я намагаюся не фокусуватися на тому, що у мене вісім відео вже мають понад мільйон переглядів кожне, а одне набрало два мільйони. Я намагаюся не дивитися на ці великі числа, а фокусуватися безпосередньо на спілкуванні з дітками.

 Олена Гнесь на робочому місці

— Ви рекламуєте свій канал? Просуваєте його в соцмережах?

— Ні, не підтримую у соцмережах і не рекламую. На соцмережі немає часу. Раніше, коли канал уже виглядав більш-менш пристойно, я просила своїх друзів підписатися, щоб набрати першу тисячу переглядів. Але тепер канал росте природним шляхом. Алгоритми ютубу працюють дуже просто: треба регулярно публікувати відео, приблизно одного формату, хоча б раз на тиждень, які будуть спрямовані на одну цільову аудиторію. Якщо йдеться про канал, присвячений ранньому розвитку дітей, віком від одного до трьох років, то не треба туди додавати поради батькам, як виховувати, такий контент стосується іншої цільової аудиторії, натомість треба продовжувати розмовляти з дітками.

Моя аудиторія «вигідна» для ютубу, адже діти люблять передивлятися одне й те саме багато разів. Перевагою дитячого ютуб-каналу є й те, що закрита можливість залишати коментарі. Я як авторка захищена від потоку токсичних коментарів і на електронну пошту російським ботам нема сенсу мені писати. На електронну скриньку я отримую до 99% листів із вдячністю й трошки порад, як покращити контент. У цьому сенсі утворилася гарненька веселкова бульбашка, у якій я і діти, ніхто нам не заважає отримувати задоволення і вчитися.

Загалом, секрету тут немає. Я побачила потребу та крутий формат. Усі українські діти — зараз наші. Те, що я хотіла для своєї дитини, — зробила для інших українських дітей. У дітей до трьох років формується саме відчуття мови. Моя головна мета — щоб цією мовою була українська, і щоб лишилася такою на все життя.